Вогнесміх (1988)

Зненацька вдарила чорна блискавка з неба. Хижий шуліка врізався в гармонійний хоровод. Посипалося біле-пребіле пір’я з дивокола. Падають з високості закривавлені лебедята…
Стогін! Чи передсмертний крик?!
Кільце мертвих птахів. І він посередині, ніби мертве сонце в супроводі позбавлених життя планет. Так воно й є, так воно має бути, — щепотіли холодіючі вуста Сави. Хто вбиває когось — той вбиває себе. Вбиваючи життя на Землі, ми вбиваємо Сонце, котре дарувало те життя. І вдруге не отримаємо безцінного дарунка, якщо зневажимо його тепер…
Мін; очеретами почувся знову гавкіт Вірного. Сава з надією прислухався. Пес вискочив із густих заростів ситнику, стрибаючи з купини на купину, наблизився до знемагаючого мисливця. Радісно завищав, танцюючи біля транзистора, обтрушував брудні краплі води.
— Ну що, Вірний… що? — прошепотів Сава. — Бачив людей?..
Знову зашелестіли очерети, захлюпала вода. Вдалині з’явилася граціозна постать дівчини. Вона була одягнута в темно-синій тренувальний костюм, що зграбно обтягував її струнке тіло. На худенькому обличчі виділялися темно-сині очі. Ось вона вже поряд з ним, побачила заляпане багнюкою обличчя втопаючого, здивовано глянула на транзистор, з якого лине ласкава, тривожна, таємнича мелодія пісні й слова очікування та віри: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари, я від тебе в ці дні у полоні печалі… Моше, десь у лісах ти чар-зілля шукала…»
Сава не ворушився, затамував подих. Сниться йому чи де реальність? Сором і радість заливали груди. Дівчина згіркнула на кільце мертвих птахів довкола мисливця, густі брови на її переніссі зсунулися докупи. Хлопець відчув, як холодок передчуття заворушив його волосся. Де він бачив такі брови, такі очі? Та це ж… Такі брови у Гриця, в його побратима. Невже це… його сестра? Невже?..
Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.
Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.
Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.
Ще зусилля!
Ще!
Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.
— Дякую, дякую, — пробурмотів він. — Якби не ви…
— Дякуйте йому, — холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. — Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки, Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…
Вона гидливо глянула на здобич Сави. Одвернулася. Зробила знак рукою — ходімо! І, не оглядаючись, пішла до стіни очерету, стрибаючи з купини на купину.
Сава хутенько вкинув транзистора в брудний рюкзак, подався за нею, на ходу бридливо оббираючи багнюку. Важко дихав, усе ще не спроможний отямитися від пережитого потрясіння. Щось вирувало в ньому, обпадало, обгорало назавжди, щось прояснялося, висвітлювалося, прозорішало. В серці спліталися радість і якась дивна печаль. Запитати? Признатися? Адже домовлявся з Грицем, що завітає до його родичів, познайомиться, привітає. От і «познайомився», «привітав»! Боже, як бридко, недобре, нечисто! Навіщо, навіщо він поїхав на полювання? Чому не продумав усе як слід? Чому піддався хлоп’ячому азарту, гуртовому інстинкту?
Дівчина йшла стрімко, легко, не обертаючись. Байдужа, холодна. Розсувала очерет та рогіз, дивлячись лише вперед.
Мисливець винувато шкандибав за нею, опираючись на рушницю. Поруч дріботів пес.
Тиша. Шепіт очеретів. Співи птахів. Спокій.
І ось стіна ситнику та очерету залишилася позаду. Купини й болото поволі перейшли в галявини, порослі оксамитними травами та барвистими квітами. Розмаїті метелики пурхали над ними, подібні до рухливих незабудок або білих гвоздик, що раптом одірвалися від материнських стебел. Вірний радісно завищав, побіг вистрибом між травами, толочачи квіти.
З’явилися кущі. Узлісся. Дівчина заглибилася в ліс. Сава побачив стовп з написом: «ПОЛЮВАННЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».
Хлопець на хвилину зупинився біля стовпа, щось хотів сказати дівчині, котра стрімко віддалялася, простягнув до неї руки… і знову опустив їх, мовчки кинувся доганяти її.
Ліс щасливо вирував пташиним гомоном, святкуючи вічну феєрію радості. Промені сонця пронизували густе віття дубів, беріз, хвойних дерев, і хлопцеві здавалося, що ті світлові тремтливі нитки сплітають докупи тріпотливе зело, повітря, квіти, хмарини в небі і пташиний спів у казковий, дивний килим.
Між деревами заворушилося щось велике, незграбне. Гавкнув пес.
— Вірний, мовчати! — наказав Сава.
Велично вийшов назустріч дівчині лось, довірливо витягнув губи до неї. Вона зірвала пучок трави, подала. Лось прийняв гостинця, почав задумливо жувати. Чорні очі тварини були вологі, глибокі й ніжні. Дівчина ласкаво погладила лося біля вуха, поцілувала в ніс. Сава дивився на все те чудо здалека, роззявивши рота. Знав, що лосі легко приручаються, що кожна тварина відчуває ласку и прагне до неї, але ось тут, тепер, картина повної гармонії між людиною й твариною, повної довіри жителя лісу до мислячої істоти вразила його до глибини душі.
Дівчина оглянулась, мовчки кивнула: ходімо далі. Лось тихенько рушив у кущі.
Мовчки йшли ще кілька хвилин. Відкрилася галявина. Довкола неї було багато ясел для годівлі тварин, кормушок, копиць сіна. На протилежнім боці біліли стіни будиночка, над дахом вирізнявся флюгер, антена телевізора. Над хащею лісу виднілася пожежна вишка.
Дівчина підвела Саву до невеличкого ставочка: в нього впадав, весело дзюркочучи, пустотливий потічок, прозорий і чистий.
— Помийтесь, — сухо сказала вона і рушила до будиночка.
Над нею закружляли горлиці, галки. Сідали на плечі, на голову, радісно гомоніли, вуркотіли… Поважно зашкутильгав від сарайчика молодий лелека з перев’язаною ногою. Дівчина зупинилася, схилилася над ним, щось зашепотіла. Птах стріпнув кілька разів крильми.
Сава з болем і ніжністю дивився на неї. Одвернувся, повільно занурився в ставочок, що виявився достатньо глибоким. Гидливо почав полоскатися, щоб хоч трохи одмити вбрання. Ще раз глянув услід своїй рятівниці. Вона вже підходила до ґаночка, з даху зірвалася хмара білих голубів, закружляла над дівчиною.
Сава зітхнув, прополоскав у воді вбитих качок. Вода в ставку скаламутилася. Хлопець важко вибрів на берег, кинув свою здобич на купку, з огидою здер з себе вбрання. Наблизився поранений лелека, здивовано схилив голову, глянув одним оком на мертвих птахів.
Хлопець з розгону стрибнув у воду, проплив кілька кругів. Знову вийшов на берег, намагався викрутити мокре шмаття, щоб хоч трохи просушити. До нього непомітно підійшла дівчина, тримаючи в руці пакуночок. Він випростався — високий, статурний, широкоплечий — поглянув на неї, як побитий пес. Темно-сині очі докірливо різонули сумління, але він не одвів свого погляду. Запитав:
— Дк вас звати?
— Христиною, — відповіла вона і подала пакунок. — Переодягніться.
«Вона… вона, — холодком пройняло серце. — Що ж робити? Сказати чи ні?»
Він розгорнув газетний папір, побачив чорний спортивний костюм. Запитливо глянув на неї,
— Дякую, — сказав ніяково. — Я не забуду вашої щедрості. Я зумію віддячити…
— Забудьте про те, — суворо мовила вона. — Оце шмаття візьмете? А ні — я поперу, приведу до ладу… і пришлю, якщо залишите адресу…
— Не треба, — спалахнув він. — Можна викинути.
Він хутко одягнувся. Дівчина задумливо дивилася на верхів’я дерев, ніби поруч нікого й не було. Біля неї повільно походжав лелека, щось тихенько стрекотів.
Сава підійшов до дівчини, помовчав. Спанієль теж дивився на неї, помахував хвостом.
— Як мені дякувати?
Вона заперечливо похитала головою. Зробила знак — пора йти. Сава рушив за нею. Вона зупинилася, вказала на купку качок.
— Заберіть… здобич.