Вогнесміх (1988)

Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині?
Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно. І Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення.
— М-да. Чудово. Справді, тут можна жити, Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся…
Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба.
— Призволяйтеся, — запросив він. — Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей — ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю.
— Ви чаклун, — втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. — А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива— бандури… А ви догадалися.
— Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. — Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них па диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:
 Розлітаються миті, мов листя осіннє,
 Кожна мить — цілий світ!
 А у серці мовчазне одвічне квиління:
 Як затримати той політ?
 Як спинити розлуку, наповнену болем,
 Той розрив пуповини душі?
 Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі,
 Б’ють у серце думок гармаші…
 Охопить
 Вічну мить
 Ти зумій, любий друже, зумій!
 Не летить
 Диво-мить,
 То летить дум розгублений рій!
 Смій налить
 В ніжну мить
 Всеохопності вічний напій,
 Не біжить
 Вічна мить,
 То біжить дух стривожений твій!
Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:
 Давня казка усіх в павутину сповила,
 Ніби зла ворожба,
 Тане мить, тане мить, опускаються крила…
 Ох, навіщо життя боротьба?
 Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
 Кобза серця мовчить…
 Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
 — Де ти, де ти, загублена мить?..
«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…»
Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.
— Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.
— Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказаз Товкач, — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…
Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:
— Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?
Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:
— Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху.
— Гм, — покрутив головою старий кобзар. — Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га?
— Не втямив того, що ви кажете? — збентежився Товкач.
— Як то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці…
— А ви ж смієтесь над іншими? — готовий був образитися редактор. — От і нас в оману ввели.
— Я — інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я — містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло — вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодну що є такий вимір — рівень гумору? Високий рівень — добра людина, а низький — мізерна! Ніби шкала сміху…
— Гм, це вже щось цікаве…
— Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли?
— А чому? — перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту.
— Від сміху.
— Ви що — серйозно? — здивувався Товкач.
— Їй-право! — запевнив Сміяи. — А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло — тридцять метрів у довжину, я голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді— перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги — і амба! Ось тобі й зуби, і.лють — нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, прительці!), ну й почали ящери реготатися самі пад собою і реготали доти, доки не полускали від сміху.
Товкач хитро примружив очі, хмикнув.
— У цьому щось є…
— Є, в, — запевнив дід. — Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєто, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли виїм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе.