Вогнесміх (1988)

— Що?
— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…
— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?
— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…
— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?
— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?
— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?
— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…
— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?
— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…
— Так розкажіть же…
— Досить того, що ви знаєте. Все інше — залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…
Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:
— Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?
— Шлях непростий, — долинув глухий голос з імлистого кола, що потроху тануло. — Шукайте, думайте. Якщо шляхи наші спільні — ми зустрінемося. Неодмінно… Ви будете знати те, що осягнете!Те, без чого не зможете жити. Не забувайте про радість!Нам треба вистояти… і засіяти зернами життя й творчої радості всесвіт. Якщо не ми… то хто ж? Хіба не бачите, які сіячі прориваються в космос, які чорні зерна вони готують для посіву в далеких сферах?..
З гір дихнув холодний вітер. Потемніло. Чи то сльози в Грицевих очах? А де ж юнак? Куди подівся?
Безмовність. Чорні хмари у небі. Звідки вони взялися?
— Друже мій! Брате! Не мовчи… Ти десь заховався? Я ще хочу послухати тебе…
Тиша. Гриць знесилено сів на траву. Рюкзак важко впав йому до ніг. Здавалося, що він втратив щось найдорожче, найцінніше. Чогось не дослухав, не втямив. Вишукував у душі скептичні заперечення, ворушив сумніви, а не міг всотувати його слова просто так, як джерельну воду. Що це з ним було? Хто цей фантомний юнак? Галюцинація, сон наяву? Чи лише утвір фантазуючої підсвідомості? Проте звідки б у його уяві виникла ідея Радісної Істоти, радості-сміху? Він хіба думав про таке?..
Церед очима пливли райдужні кола. Нервова дрож потрясала все тіло. Гриць помацав чоло. Голова горіла.
Довкола громадилася гірська пустеля. Ні душі…
***
…Повернувшись додому, Гриць не міг отямитися днів три. Лежав, на ліжку, згадував розмову з легендарним супутником. Хотів піти до брата Бориса, який працював у Інституті кібернетики, але стримався: неодмінно пошлють його до психіатра. Треба самому розібратися у всьому.
Попливли звичайні робочі дні. Гриць у вільний час внадився до бібліотеки, почав вивчати проблему оптимізму, радості, сміху, гумору. Минали тижні, місяці, але з чужих джерел хлопець не міг напитися того трунку, що його відчув на гірській стежині. Мудрі фрази, дотепні афоризми, авторитетні рецепти — діаметрально протилежні. Він глибоко відчув, що осягнення радості — не інтелектуальна проблема, і ніхто не може створити формулу сміху або дати алгоритм оптимізму. Гриць звернув увагу на джерела радості, які у всі віки називалися просто — народною усмішкою, гумором. Цей пошук привів його до гумористичного часопису «Хрін». Згодом він став позаштатним кореспондентом, писав веселі, дотепні гуморески, що викликали схвалення читачів і редакції. Редактор обіцяв підшукати місце в штаті, агітував завершити університетську освіту, отримати диплом.
Гриць сміявся: хіба річ в дипломі? Головне — знайти свій потік, відчути, що ти в течії життя пливеш на власному човні…
Редактор єхидно зауважував:
— Якщо в човні дірка— то чорта лисого, а не плавання матимеш!
— Дипломом дірки не залатаєш! — в тон йому жартував Гриць.
Та жарти жартами, а дивне кавказьке видіння не покидало його, і в серці назрівало відчуття, що в його долі щось відбудеться, що та дивна зустріч — лише початок чогось надзвичайного і важливого. Минув рік, і справді, настав день, коли він потрапив у спресований потік часу, що закрутив його у плетиві найфантастичніших подій, ніби грізний самум долі…
***
Одного липневого райку Гриць прокинувся від радості.Саме так. Якась ласкава, ніжна хвиля несла його, гралася з ним, прозорі бризки з пінистих гребенів мерехтливо іскрилися, і від того феєричного поєднання вітру, хвилі, райдужного мережива крапельок у душі було тривожно, лоскітно, хвилююче. І все це було радістю, іншого визначення не було в свідомості Гриця, котрим ще не вийшов повністю зі сну. І як тільки він подумав так, одразу ж побачив дивного юнака, Радісну Істоту своїх кавказьких мандрів. Казковий гість сидів біля вогнища на березі ріки, довкола хвилювалися очерети, лози, а в небі — малювалися блискавичні зигзаги чайок. Гриць сидів навпроти, між ними беззвучно танцювало полум’я, обличчя юнака химерно мінилося, тихий голос то чітко проривався до свідомості, то провалювався в мовчання.
— От бач, — сказав Радісний, — ми знову зустрілися. А ти бідкався, хвилювався. Радість відкриває браму до нових зустрічей…
— Але ж це сон? — обережно заперечив Гриць, леліючи думку про те, що треба уникати різких почуттів і рухів, щоб затримати видіння якнайдовше.
— Що ми знаємо про сон? — запитав юнак. — Тобі радісно?
— Дуже!
— Тіло твоє охоплене обмиваючим потоком, адже так?
— Правду кажеш…
— То яке ж має значення, де ти напився радості, де витікає джерело оздоровлення н натхнення? В недоступних для руйнаторів місцях легше оберегти казкову криницю…
— Я не думав про таке. Ми завжди шукаємо вирішення всіх проблем в стані так званої відкритої свідомості… тобто наяву…
— І дарма… Бо стан буденної свідомості — то лише цяточка ріки розуму й чуття. Саме тому, що ми обмежили себе тою цяточкою, джерело нашого сзітопізнання замулене, засмічене, скаламучене. Пора випливати в ріку самопізнання, де очікує радість.
— Говори, говори, — прошепотів Гриць, зачарований видінням. — Не покидай мене так раптово, як тоді, на Кавказі…