Пігмаліон

ПІКЕРИНҐ. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди і в будь-чиїй присутності.
ЕЛІЗА. Знаю і не звинувачую його. Що тут удієш… Але для мене було так важливо, що цього не робили ви! Розумієте, різниця між леді й квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити — цього можна навчитися — і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші. З професором Гіґінсом я назавжди залишилася б квіткаркою, бо він ставився й ставитиметься до мене, як до квіткарки. А з вами я зможу стати леді, бо ви ставитесь до мене, як до леді.
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, будь ласка, не скрегочи зубами.
ПІКЕРИНҐ. Повірте, мені дуже приємно це чути, панно Дулітл.
ЕЛІЗА. Якщо хочете, називайте мене просто Елізою.
ПІКЕРИНҐ. Дякую, Елізо. Залюбки.
ЕЛІЗА. А професора Гіґінса я попросила б звертатися до мене «панно Дулітл».
ГІҐІНС. Здохнете, а не діждетесь!
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі! Генрі!
ПІКЕРИНҐ (сміючись). А чому б і вам не відказати йому так само? Не церемоньтеся, це піде йому на користь.
ЕЛІЗА. Не можу. Раніше змогла б, а тепер не можу. Пам’ятаєте, ви самі казали, що коли дитина потрапляє до іншої країни, вона швидко навчається чужої мови, а свою забуває. Ось і я тепер — немов дитина у вашій країні: свою мову забула й, окрім вашої, ніякої іншої вже не знаю. А зі своїм кварталом я покінчила по-справжньому лише сьогодні, коли пішла з Вімпол-стріт.
ПІКЕРИНҐ (стривожено). Але ж ви повернетеся на Вімпол-стріт? Ви вибачите Гіґінсові?
ГІҐІНС (підхоплюючись). Вибачить! Та хай іде під три чорти разом зі своїм вибаченням! Нехай забирається: хотів би я подивитись, як вона обійдеться без нас! Без мене! Та вона через три тижні знову скотиться в канаву!
 
У балконних дверях з’являється ДУЛІТЛ. Кинувши на ГІҐІНСА повний гідності й докору погляд, він тихо й неквапно підходить до ЕЛІЗИ, яка стоїть до вікна спиною, нічого не помічаючи.
 
ПІКЕРИНҐ. Він невиправний, Елізо. Правда ж, ви не скотитесь у нетрі?…
ЕЛІЗА. Ні, вже ніколи. У мене був надто хороший учитель. Тепер я не змогла б вимовляти свої колишні звуки, навіть якби захотіла. (ДУЛІТЛ кладе руку їй на плече. Вона обертається і втрачає самовладання від шикарного вигляду батька). Ти диви… Тьу-у-у-у!
ГІҐІНС (з криком тріумфу). Ага! Ось воно! Ви чули: «Тьу-у-у!» «Тьу-у-у!» Перемога! Перемога! (Падає на канапу і простягається, склавши руки на грудях).
ДУЛІТЛ. Та чо’ ви до дівчини присікались? Не дивись так на мене, Елізо. Я тут ні до чого. Просто в мене гроші завелися.
ЕЛІЗА. Не інакше, як мільйонера якогось обчистив?
ДУЛІТЛ. Точно. Але сьо’дні в мене особлива причина! Того я так і вирядивсь: зара’ йду в церкву, бо твоя мачуха зібралася за мене заміж.
ЕЛІЗА (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним бабиськом?!
ПІКЕРИНҐ (спокійно). Елізо, це його обов’язок. (До ДУЛІТЛА). А чому вона змінила свої наміри?
ДУЛІТЛ (засмучено). Злякалася, хазяїне… Злякалася… Стала жертвою буржуазної моралі. (До ЕЛІЗИ). Хоч’ подивиця, як обчухрають твого батька? Тоді вдягай капелюху — і гайда до церкви!
ЕЛІЗА. Якщо полковник скаже, що моя присутність там необхідна, я… я… (майже схлипуючи) я поступлюся своєю гідністю. А в нагороду мене знову облають…
ДУЛІТЛ. Не бійсь. Вона вже зовсім не лаєця, бідолашна. Через цю добропорядність геть духом занепала, аж принишкла вся.
ПІКЕРИНҐ (злегка стискаючи лікоть ЕЛІЗИ). Не засмучуйте їх, Елізо. Зробіть, що у ваших силах.
ЕЛІЗА (приховуючи роздратування, силувано всміхається). Гаразд, я поїду. Нехай знають, що я не злопам’ятна. Зачекайте, я зараз повернуся. (Виходить).
ДУЛІТЛ (сідає біля ПІКЕРИНҐА). Ой, полковнику… Як подумаю про ту серимонію, так прямо в холод кида! Може, ви б теж поїхали, шоб мене підбадьорити?
ПІКЕРИНҐ. Але ж у вас уже є досвід: до цього ви були одружені з Елізиною матір’ю.
ДУЛІТЛ. Хто вам таке казав?
ПІКЕРИНҐ. Та, властиво, ніхто не казав. Це мій природний висновок…
ДУЛІТЛ. Якраз нічо’ природно’о тут нема. Все це буржуазні звички. А я завжди робив, як усі недостойні. Тіки ж ви Елізі нічо’ не кажіть. Вона про це не зна’. Я з делікатності їй не казав.
ПІКЕРИНҐ. І слушно. Якщо не заперечуєте, забудьмо цю розмову.
ДУЛІТЛ. Полковнику, так ви поїдете до церкви? Доглянете, шоб мене ж там обчухрали, як годиця?
ПІКЕРИНҐ. Залюбки. Зроблю все, що в змозі старого кавалера.
ПАНІ ГІҐІНС. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала церемонію.
ДУЛІТЛ. За честь матиму, пані. А для старої радість буде — ну просто гриндіозна! А то вона вже була подумала, шо минулися в нас шасливі дні.
ПАНІ ГІҐІНС (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки встають, крім ГІҐІНСА). Я затримаю вас хвилин п’ятнадцять, не більше. (Прямує до дверей. Входить ЕЛІЗА, в капелюсі й застібаючи рукавички). Елізо, я теж їду на весілля вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікеринґ супроводжуватиме жениха.
 
ПАНІ ГІҐІНС виходить. ЕЛІЗА стає між центральним вікном і канапою. До неї підходить ПІКЕРИНҐ.
 
ДУЛІТЛ. Жениха! Ну й слівце! Зразу тобі ясно, в яку халепу попав. (Бере капелюха й прямує до дверей).
ПІКЕРИНҐ. Елізо, доки я не пішов, пообіцяйте, що вибачите Гіґінсу й залишитеся з нами.
ЕЛІЗА. Боюся, тато цього не схоче. Адже так, татусю?
ДУЛІТЛ (засмучено, але з великодушністю). Спритно ж ці двоє тебе обкрутили… Був би один такий бистрий, ти б йому раз-два показала, шо по чім. От тіки біда, шо було їх аж двоє. Один другого прикривав, так ска’ать. (До ПІКЕРИНҐА). Мудровано, нічо’ не ска’еш… Та я, полковнику, зла на вас не держу: сам би так зробив. Все життя потерпав я од жінок. Так шо, коли ви сухими з води вийшли, ваше шастя — я в ваші діла не лізу. Ну, шо, полковнику, ми вже, мабуть, підем… Бувайте здорові, Генрі! Елізо, зустрінемся в церкві. (Іде).
ПІКЕРИНҐ (запобігливо). Елізо, не покидайте нас.
 
ЕЛІЗА виходить на балкон, щоб не лишатися сам на сам із ГІҐІНСОМ. Проте він іде за нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до дверей, але він, пробігши вздовж балкона, встигає стати в неї на дорозі.
 
ГІҐІНС. Що ж, Елізо… Нарешті, як ви кажете, ви й поквиталися зі мною. Тепер ви вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам іще мало?
ЕЛІЗА. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі, терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?
ГІҐІНС. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.
ЕЛІЗА. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?
ГІҐІНС. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я ставитимуся до вас так само, як досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я поводжуся анітрохи не гірше за полковника Пікеринґа.
ЕЛІЗА. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.
ГІҐІНС. А я до герцогині, як до квіткарки.
ЕЛІЗА. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вікна). До всіх однаково.
ГІҐІНС. Точно.
ЕЛІЗА. Як мій батько.
ГІҐІНС (з посмішкою, але злегка знизивши тон). Я не зовсім згодний з вашим порівнянням, Елізо. Однак, маю визнати, що ваш батько не потерпає від снобізму, і саме завдяки цьому — хоч би в які умови поставила його примхлива доля — він скрізь почуватиметься однаково вільно. (Серйозно). Знаєте, Елізо, в чому весь секрет? Не в гарних чи поганих чи ще якихось манерах, а в тому, щоб з усіма бути однаковим. Одне слово, поводитись треба так, ніби ти в раю, де немає поділу на пасажирів першого й третього класу, немає привілеїв та особистих вигод, але панує загальна рівність.
ЕЛІЗА. Амінь. Ви природжений проповідник.
ГІҐІНС (роздратовано). Справа не в тім, що я грубий із вами, а що я ні з ким не буваю іншим.