Пігмаліон

Еліза не могла збагнути, чому її чари вмить полонили Фреді, але ніяк не проймали Гіґінса. Проте її інтуїція підказувала, що Гіґінсом їй ніколи не заволодіти і ніколи не стати поміж ним та його матір’ю, хоч це й перше, до чого прагне заміжня жінка. Одне слово, Еліза здогадувалася, що з якоїсь причини Гіґінс не годиться на роль чоловіка, якого малювала її уява. Вона передчувала, що для нього вона ніколи не стане тією найближчою, найдорожчою і найжаданішою. Навіть якби не було конкурентки в особі пані Гіґінс, Еліза все одно б не погодилася посісти друге місце, а першим поступитися філософії. І навіть якби пані Гіґінс померла, все одно б залишився Мілтон та Універсальний алфавіт. Лендорівський вислів, буцімто для тих, хто має найбільшу здатність любити, кохання відступає на другий план, навряд чи переконав би Елізу. Пригадаймо, яке обурення розбудили в Елізі зверхність і деспотизм Гіґінса; як вона нізащо не хотіла йому вірити — навіть коли він хитрістю намагався пригасити її гнів і залагодити свої грубощі — і тоді ми побачимо, що Елізина інтуїція далеко небезпідставно застерігала її від шлюбу з Пігмаліоном.
Але за кого ж тоді вийде Еліза? Адже якщо Гіґінс і був природженим холостяком, то Елізі аж ніяк не випадало ходити в стародівоцтві. Для тих, хто навіть попри Елізині натяки досі не зрозумів, що й до чого, коротко розповімо, як розвиватимуться події далі.
Майже відразу по тому, як ображена Еліза проголошує свій твердий намір не одружуватися з Гіґінсом, вона згадує, що юний пан Фредерік Айнсфорд Гіл листовно щодня освідчується їй у коханні. Врахуймо, що Фреді молодий, майже на двадцять років молодший за Гіґінса, а до того ж, він джентльмен (або, кажучи словами Елізи, «панич»), і висловлюється вишукано. Він зі смаком вдягається, полковник має його за рівного, а над усе, Фреді нестямно кохає Елізу, не ставиться до неї зверхньо і навряд чи коли ставитиметься, навіть попри свою соціальну вищість. Еліза вважає безглуздим традиційне романтичне уявлення про те, ніби жінкам подобається, коли над ними панують, а то й буквально б’ють і приборкують. «Йдеш до жінки — бери батога», — казав Ніцше. Правда, розумні деспоти ніколи не застосовували цієї поради до жінок: хлиста вони припасали для чоловіків — і чоловіки, над чиїми головами свистів батіг, по-рабському боготворили своїх повелителів, навіть дужче, ніж жінки. Звичайно, не лише серед чоловіків, але й серед жінок є такі, яким імпонує перевага сили і подобається, коли їх приборкують.
Але визнавати перевагу сили — одне, а відчувати її на власній шкурі — зовсім інше. Слабкі особистості, хоч і не викликають загального захоплення, воднораз не викликають і відрази. Від них не сахаються, і вони запросто можуть брати шлюб із кимось, кого часом вони, можливо, й не варті. Щоправда, на них не завжди покладешся в якихось надзвичайних обставинах. Та, на щастя, життя не є одним нескінченним випробуванням, а лише низкою обставин, котрі здебільшого й не вимагають надзвичайних якостей і з якими дадуть собі раду навіть пересічні особи, до того ж, якщо поряд з ними є хтось сильніший. Втім, усе довкола засвідчує, що сильні — як чоловіки, так і жінки — не лише уникають шлюбів із сильнішими від себе, а навіть не заводять із ними дружби.
«Коли один лев зустрічає іншого, який реве гучніше, то вважає, що той зануда». Зрозуміло, що чоловік або жінка, які відчувають у собі сили на двох, шукатимуть у партнері чого завгодно, крім сили. Слабкі, навпаки, воліють поєднуватися з сильнішими, аби ті менше їх залякували — і в цьому їхня помилка, яку ми назвемо метафорично «не по зубах горішок». Вони хочуть дістати надто багато за надто малу ціну; і коли угода стає нерівноцінною до абсурду, зв’язок розривається: слабшого супутника або відкидають, або — ще гірше — тягнуть на собі як хрест. У таке становище потрапляють здебільшого не просто слабкі, а до того ще й не дуже розумні, якщо не сказати «недоумкуваті».
А тепер запитаймо себе: якщо з людськими взаєминами справи стоять саме так, то як же вчинить Еліза, опинившись між Фреді й Гіґінсом? Чи погодиться все своє життя підносити пантофлі Гіґінсові, чи захоче, аби Фреді підносив пантофлі їй? Відповідь очевидна. Якщо тільки Фреді не викликає у ній відрази, а Гіґінс — палкої закоханості настільки, аби це затьмарило всі інші її почуття, то вона — якщо за когось із них і вийде — то, мабуть-таки, за Фреді.
Саме так Еліза й зробила.
Це призвело до певних ускладнень. Проте не романтичного, а фінансового характеру. Фреді не мав ані грошей, ані роботи. Щоправда, вдовина частка маєтку, останній залишок минулої величі Товстопанського Парку, дозволила його матері з відносною гідністю долати примхи буття в Ерлскорті, але вже не дозволила їй дати своїм дітям належну середню освіту, а тим паче знайти справу для сина. Служити клерком за тридцять шилінгів на тиждень йому б не дозволила гідність, та й узагалі б це було неподобством. Свої види на майбутнє Фреді пов’язував із надіями, що коли утримувати видимість заможності, то кінець кінцем хтось його помітить і щось йому запропонує. Це «щось» його уява непевно малювала як приватне секретарство або якусь синекуру. [28] В уяві матері, очевидно, поставала інша картина: шлюб із заможною панянкою, котру до нестями зачарує її хлопчик. І після цього можете собі уявити, що відчула мати, довідавшись про шлюб свого сина з квіткаркою, яка покінчила зі своїм середовищем завдяки екстраординарним обставинам, які на той час уже стали притчею во язицех.
Звичайно, Елізине становище не можна було назвати дуже скрутним. Її батько, в минулому сміттяр, зробив фантастичний міжкласовий стрибок і опинився серед місцевого бомонду, де його здібності демагога затьмарили собою всі забобони та всі невигоди становища колишнього сміттяра і принесли його персоні неймовірну популярність. Відкинутий буржуазією, яку він щиро ненавидів, він одразу потрапив до самих вершків суспільства завдяки своїй метикованості, своїй колишній професії сміттяра (яку виставляв як знамено) та своїм ніцшеанським поглядам на добро і зло. На званих герцогських обідах його садовили по праву руч від герцогині, а в заміських резиденціях він якщо не курив у буфетній, де йому шанобливо прислуговував дворецький, то роздавав поради членам кабінету міністрів у їдальні. Заробляв він чотири тисячі на рік, але зводив кінці з кінцями так само кепсько, як пані Айнсфорд Гіл зі своїми більш ніж скромними прибутками — настільки скромними, що мені совість не дозволяє оприлюднити точну цифру. Він категорично відмовився покласти на свої обтяжені плечі ще й Елізину крупинку, а тому не взяв на себе турботи про дочку. І якби не шлюбний подарунок полковника, то Фреді з Елізою (тепер пан і пані Айнсфорд Гіл) провели б медовий місяць без жодного пенса в кишені. Пікеринґ порадував Елізу чеком на п’ятсот фунтів. Подарунка вистачило надовго, оскільки Фреді, в якого гроші ніколи не водилися, витрачати їх не вмів, а Еліза, отримавши світське виховання у двох старих кавалерів, навчилася носити плаття аж до перших дірок, все одно лишаючись привабливою і зовсім не переймаючись, що її сукні давно не в моді. Втім, п’ятисот фунтів для подружжя на все життя не вистачить — це знали обоє, а Еліза ще й інстинктивно відчувала, що надходив час, коли доведеться розраховувати тільки на себе. Сама Еліза могла б оселитися на Вімпол-стріт, бо там фактично і був її дім. Але вона добре розуміла, що Фреді оселяти там не варто, оскільки це могло згубно вплинути на його особистість.
Не те щоб старі кавалери з Вімпол-стріт заперечували проти переїзду до них подружжя. Коли Еліза прийшла до них порадитись, Гіґінс навіть її не дослухав, бо, власне, не розумів, у чому тут проблема. На його розгляд, бажання Елізи привести в дім Фреді заслуговувало не більшої уваги, ніж питання, чи варто купити в спальню ще одну шафу. Аргументи про особистість Фреді та його моральний обов’язок самому заробляти на життя Гіґінса аж ніяк не пройняли. Він заявив, що особистість у Фреді взагалі відсутня, і що якби той і взявся за корисну справу, то якомусь фахівцеві все одно довелося б усе переробляти, і нічого, крім збитків для суспільства та прикрощів для Фреді, це не принесло б. На думку Гіґінса, природа створила Фреді явно для легкої праці (приміром, розважати Елізу — що йому здавалося набагато кориснішим і достойнішим, ніж служба в конторі). Коли Еліза знову заїкнулася про свій прожект навчати фонетики, Гіґінс ні на йоту не послабив свого шаленого опору цій ідеї. Він заявив, що Елізу як мінімум років із десять не можна допускати до викладання його улюбленої науки. Побачивши, що полковник був такої самої думки, Еліза усвідомила, що не зможе піти супроти них по цій нелегкій стезі. Еліза не була комуністкою, а тому ставилася до знань як до такої ж приватної власності, як, скажімо, годинник, і вважала, що не має права використовувати знання Гіґінса без його особистої згоди. А до того ж Еліза була нестямно віддана їм обом, причому після одруження ще більше й щиріше, ніж до нього.