Пігмаліон

КВІТКАРКА (вкрай розгублена, скоса дивиться на нього з подивом і водночас осудливо, не наважуючись підняти голову). Тьу-у-у-у…
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (мерщій занотовуючи почуте). Боже праведний, що за звук! (Занотовує, після чого дивиться у записник і читає, точно відтворюючи). «Тьу-у-у-у…»
КВІТКАРКА (задоволена цим спектаклем, мимоволі сміється). Ото дає!
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Ви бачите цю істоту з лондонських підворіть? З такою вимовою сидіти їй повік у канаві! Але дайте мені три місяці — і ця дівчина зійде в мене за герцогиню на прийомі в будь-якому посольстві. Я міг би навіть забезпечити їй місце покоївки або продавщиці в магазині. А там бездоганна вимова ще важливіша.
КВІТКАРКА. Шо ви таке балакаєте?
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Саме так, ви, неотесана головешко, втілення глуму з англійської мови! Не ганьбіть шляхетну архітектуру цих колон! У мене вас прийматимуть за царицю Савську. (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Ви мені вірите?
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Звичайно. Я й сам вивчаю індійські діалекти, і…
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (пожвавлено). Справді? А чи не знаєте ви полковника Пікеринґа, автора «Розмовного санскриту»?
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Я і є полковник Пікеринґ. А з ким маю честь?
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Генрі Гіґінс, укладач «Універсального алфавіту Гіґінса».
ПІКЕРИНҐ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!
ГІҐІНС. А я збирався до вас в Індію!
ПІКЕРИНҐ. Де ви мешкаєте?
ГІҐІНС. Вімпол-стріт, 27А. Чекатиму на вас завтра ж!
ПІКЕРИНҐ. Я зупинився в готелі «Карлтон». Ходімо зі мною, перекиньмося слівцем за вечерею.
ГІҐІНС. Залюбки!
КВІТКАРКА (до ПІКЕРИНҐА, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане, а то мені нічим за хату платить…
ПІКЕРИНҐ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить).
ГІҐІНС (обурений нещирістю дівчини). Безсовісна! Ви ж казали, що дасте решту з півкрони.
КВІТКАРКА (сердито підхопившись на ноги). Серця в вас нема! (Жбурляє кошика йому до ніг). Осьо вам! Беріть усю корзину за шись пенсів!
 
Годинник на церкві видзвонює пів на дванадцяту.
 
ГІҐІНС (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом за ПІКЕРИНҐОМ).
КВІТКАРКА (дістає півкрони). О! (Дістає кілька флоринів). Ого! (Дістає ще кілька монет). Ог-го! (Дістає півсоверена). О-го-го!
ФРЕДІ (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини). Тут дві пані стояли. Не знаєте, де вони?
КВІТКАРКА. Як дош перестав, так на автобус потьопали.
ФРЕДІ. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?
КВІТКАРКА (велично). А нічо’. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз ФРЕДІ до машини. Побачивши її, ВОДІЙ мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його сумнів, дівчина показує жменю монет). Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі заплатить! (ВОДІЙ із посміхом відчиняє дверцята). Ну, от… А корзину куди?
ВОДІЙ ТАКСІ. Сюди давай. Два пенси зверху.
КВІТКАРКА. Так… Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і влазить сама, гукаючи крізь шибку). Ну, бувай, Хреді!
ФРЕДІ (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре…
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди їдем?
КВІТКАРКА. А в цей… В Беконхамський палац!
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди?
КВІТКАРКА. От тобі й на! Не знає, де король живе! Ну все, Хреді, а то нам їхать пора. Іди здоров!
ФРЕДІ. До побачення. (Іде).
ВОДІЙ ТАКСІ. Який король?! Які це в тебе справи до короля?
КВІТКАРКА. Ясно, шо ніяких, тіки ж не всім тра’ про це знать. Так, а т’ер дуй на Друрі-Лейн, там одразу за гуталіновою лавкою.
ВОДІЙ ТАКСІ. Оце вже інша річ. Ну даєш, дівко! (Таксі рушає).
 
Рушаймо і ми за ними! На в’їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі зупиняється. З машини виходить КВІТКАРКА, тягнучи за собою кошик.
 
КВІТКАРКА. Ну, скіки там з мене?
ВОДІЙ ТАКСІ (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!
КВІТКАРКА. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?
ВОДІЙ ТАКСІ. Дві чи десять, яка різниця?
КВІТКАРКА. Не знаю, хто це таке видумав!
ВОДІЙ ТАКСІ. Ти шо, на таксі не їздила?
КВІТКАРКА (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!
ВОДІЙ ТАКСІ (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з тобою! Бувай здорова! (Від’їжджає).
КВІТКАРКА (принижена). Хам!
 
Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це — невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка — на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно затулене картоном.
 
Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта — це злиденний прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою лахміття, під яким можна якось зігрітися; збоку — накрита рядниною скриня, на скрині — миска та глечик; над скринею — люстерко. Стіл, стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще — будильничок на полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень.
 
Дівчина, як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ — і вона вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в газометр ще один пенні.
 
Однак ця незвична щедрість настрою не дає їй забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при світлі у холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягшись до сну, лягає в ліжко.
 
  
ДІЯ ДРУГА
 
 
Одинадцята ранку наступного дня. Лабораторія ГІҐІНСА на Вімпол-стріт. Початково ця кімната на другому поверсі планувалася як вітальня. Посередині задньої стіни — двостулкові двері. Навпроти дверей — вікна, що виходять на вулицю. У кутку праворуч від дверей — дві високі картотечні шафки, що стоять під прямим кутом одна до одної. Поряд, на письмовому столі, — фонограф, ларингоскоп, батарея тонких органних трубочок із повітряними міхами, набір аспірометрів — газових пальничків з високими скляними абажурами (вони під’єднані гумовим шлангом до газового ріжка на стіні), кілька камертонів різного розміру, макет людської голови в натуральну величину, на якому показано голосові органи в розрізі, та коробка із запасними восковими валиками для фонографа. Ще далі праворуч — камін; біля нього, ближче до дверей, — зручне шкіряне крісло та ящик для вугілля. На камінній полиці — годинник.
 
Поміж письмовим столом і каміном стоїть журнальний столик. Ліворуч від дверей — шафка з неглибокими шухлядками, на шафці — телефон і телефонний довідник. Далі, в лівому кутку — концертний рояль, хвостом до дверей. Перед роялем бачимо не стільчик, як звичайно, а лавку на всю довжину клавіатури. На роялі — ваза з фруктами й цукерками, здебільшого шоколадками.
 
Середина кабінету порожня. Крім двох стільців коло письмового столу, лавки й крісла, біля каміна стоїть іще один стілець, який, мабуть, принесли з іншої кімнати. На стінах висять гравюри, переважно Піранезі, [14] та портрети мецо-тинто. Картин немає.
 
За столом сидить ПІКЕРИНҐ і кладе на своє місце камертон та картки, якими він щойно користувався. ГІҐІНС стоїть поруч, біля картотеки, й засуває назад вийняті шухлядки. У денному світлі видно, що це — міцний, життєрадісний, чудового здоров’я чоловік років сорока. На ньому чорний сюртук з білим крохмальним комірцем і чорна шовкова краватка — атрибути одягу представників його професії. Він належить до тих енергійних науковців, які щиро — подеколи навіть палко — переймаються всім, що може стати предметом наукового дослідження, але в той же час байдужі до себе, до тих, хто їх оточує, а заодно й до їхніх почуттів. Попри свій вік і статуру, він нагадує непосидющу дитину, яка напрочуд жваво й бурхливо реагує на все цікаве і з якої не можна спускати ока, аби часом не сталася шкода. Його настрій так само по-дитячому мінливий: у хвилини доброго гумору він добродушно бурчить, але тільки-но йому щось не до вподоби, він ураз може вибухнути гнівним буревієм. Та навіть у його найменш привабливому настрої на нього важко розсердитися всерйоз — настільки він безпосередній і прямодушний.