Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Ірен Роздобудько
Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
 Тетяна. «Лiлi Марлен»
Кiнець березня був схожий на початок сiчня – пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що
низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд
ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто,
але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною
кашею.
Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили.
Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було – всi пересувалися на власних авто.
Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше,
вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому
взуттi. Ще мить – розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж
Не вистачало ще захворiти!
Кав'ярнi були майже порожнi – жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах.
Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.
Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до
носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало
доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона
щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе
марно.
Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi
тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на
пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.
I одразу почула тихе: «Фрау...».
Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї.
– Фрау...
– Пiшов ти... – процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому
мову, чоловiк здивовано вiдступив.
Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять.
А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!
Ех, знав би вiн, як годину тому чи навiть менше вона стояла в колi свiтла – в елегантному сiрому
костюмi-трiйцi: брюки, жилет (пiд яким – нiчого!) i пiджак. I млосним голосом, в якому було бiльше
надривної, з хрипотою, пристрастi, нiж спiву, томно шепотiла в стилiзований пiд старовину мiкрофон:
Vor der Kaserne
Vor dem groЯen Tor
Stand eine Laterne
Und steht sie noch davor
So woll'n wir uns da wieder seh'n
Bei der Laterne wollen wir steh'n
Wie einst Lili Marleen...
Колись давно, стоячи на пошарпанiй пiдлозi шкiльної сцени, пiд жахливий акомпанемент учителя
музики вона уявляла саме те, що вiдбувається з нею зараз! Замiсть саморобної сукнi, з нашитими
блискiтками, бачила себе в колi тьмяного свiтла, в костюмi з добротної тонкої вовни, в туфлях на
високих пiдборах, у горжетцi з блакитної норки...
Навiть у найсмiливiших мрiях не уявляла, що колись буде саме так.
Але хiба могла знати, що нинi, на вулицi нiмецького мiстечка N її нудитиме вiд цiєї пiснi, вiд
запаху тютюну, вiд того, що у неї мокрi ноги, а чоботи вже третiй мiсяць безбожно пропускають воду,
хоча коштували цiлих сто євро. Сто євро коту пiд хвiст!
Треба було негайно рятувати ситуацiю. Тетяна поглянула на вiкна Макдональдзу i рiшуче
попрямувала до входу.
У примiщеннi на всі заставки лунала музика – якась мiсцева попса, за столиками сидiла молодь.
Тетяна швидким поглядом окинула залу, аби впевнитись, що серед юнакiв немає вiдвiдувачiв її
клубу i, зробивши байдужий вигляд, попрямувала до вбиральнi.
Глянула на себе у велике люстро. Пiд очима – тiнi. Не варто було пити з останнiм клiєнтом! Але вiн
так прискiпливо дивився, що вона не змогла зiмiтувати ковток.
От i маєш. Треба вдома прикласти до очей пакетики з заваркою, якщо сон не зморить ранiше.
Тетяна зачинилася в кабiнцi. Почула, як до вбиральнi зайшли дiвчатка. Голосно загомонiли,
заклямкали ручкою на дверях
Тетяна швидко скинула пальто, повiсила на гачок. Пiдтягнула до колiн джинси, i, всiвшись на
кришку унiтаза, почала обгортати ступнi туалетним папером. Як вояк на фронтi. Добре, що паперу
було багато.
Крiм того, що ноги були мокрi, вони ще безбожно болiли – за вечiр вона присiла лише раз,
наприкiнцi, на запрошення гера Брюгге i то, як зазвичай, на кiнчик крiсла, в елегантнiй позi пташки,
готової спурхнути i полетiти до iнших вогнiв.
Тетяна всунула обмотанi папером ноги в чоботи, ледь застiбнувши «блискавку», потопталася – чи
не тиснуть i гордовитою ходою вийшла із вбиральнi.
Знову вулиця. Лiхтарi. Мерехтлива снiжно-дощова нiч.
Чоботи таки тисли. Не пошкодувала паперу!
Тетяна зупинилась, оперлася рукою об чавунну нiжку лiхтаря, потопталася на мiсцi, втрамбовуючи
папiр. Не помiтила, що топталася в калюжi! Тобто всi її намагання виявилися марними – вiдчула, як
ненависна вода затоплює її паперовi обмотки.
Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть
транспорту, а разом з усiм – i цi клятi дорогущi чоботи!
Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею
мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.
Серце дзенькнуло i стислось.
Перед казармою
стояв лiхтар...
Вiн стоїть там досi...
Давай, як ранiше,
зустрiнемось бiля нього,
Лiлi Марлен...
Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми – зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина
меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.
Два нашi силуети
виглядали, як один...
Як нам було добре...
Це помiчали всi перехожi,
котрi проходили повз нас
коли ми стояли пiд лiхтарем,
Лiлi Марлен...
Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли пролунали
сьогоднi по-особливому – саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.
Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд
лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi
дiвчини змагалися за його увагу – донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я
Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам,
увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю
непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi
iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...
Тетяна ледь не задихнулася – з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про
неї!
Варто було лише ось так випадково зупинитись – але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум
нiчного клубу, а ось так – на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi
простi до примiтивностi рядки...
...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму!
Але вiн не може вiдiрвати вiд себе – з судинами i кров'ю! – рук коханої, хоча знає, що запiзнення
може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до
побачення» – i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на
стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.
Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.