Елементарні частинки

Деплешен, підвищивши голос, запитав:
І що ж ви плануєте робити?
З півхвилини Джерзінські мовчав, потім коротко відповів:
Розмірковувати.
Кепський початок. Намагаючись удавати жартівливість, Деплешен провадив далі:
А в особистому плані? — Він пильно глянув на серйозне, змарніле обличчя, в сумовиті очі того, хто сидів перед ним, і раптом йому стало соромно. В особистому плані? П’ятнадцять років тому він сам розшукав Джерзінські в університеті в Орсе. Його вибір виправдав себе якнайкраще: то був пунктуальний, чіткий, винахідливий молодий дослідник; результати накопичувались у великому обсязі. Якщо Національному центру з наукових досліджень вдалося втримати за собою почесне місце в європейській молекулярній біології, то великою мірою — завдяки заслугам Джерзінські. Так що умови контракту виконані з лишком.
Звісно, — закінчив Деплешен, — ви й надалі матимете доступ до баз даних. На необмежений термін ми залишимо активними ваші коди доступу до результатів досліджень на сервері та до центральної бази даних в Інтернеті. Якщо вам знадобиться ще щось, я завжди у вашому розпорядженні.
Коли Джерзінські пішов, Деплешен знову присунувся до вікна. Він трохи спітнів. Молодий брюнет північно–африканського типу на набережній навпроти стягував свої шорти. У фундаментальній біології залишалися суттєві проблеми. Біологи думали і діяли так, наче молекули були розрізненими матеріальними елементами, з’єднаними лише електромагнітним притяганням та відштовхуванням; жоден з них — у цьому він був цілком певен — навіть не чув про парадокс ЕПР [2], про експерименти Аспекту; ніхто навіть не взяв на себе обов’язок поцікавитись, якого прогресу досягла фізика з початку сторіччя; їх уявлення про атом не дуже відрізняються від тих, що були в Демокріта. Вони накопичували інформацію одноманітно, з єдиною метою негайно застосувати її у промисловості, анітрішечки не розуміючи, що під концептуальний фундамент їх діяльності вже давно закладено мінний заряд. Джерзінські та й він сам, завдяки своїй першій фізичній освіті, мабуть, були єдиними в Національному центрі наукових досліджень, хто усвідомлював: тільки–но сучасна біологія основ життя зіштовхнеться з атомістикою, вона негайно злетить у повітря. Ось про що розмірковував Деплешен, дивлячись, як над Сеною спускається вечір. Він не міг уявити, якими шляхами рухається думка Джерзінські; він навіть не відчував у собі достатньо сил, щоб обговорювати це з ним. Він наближався до шостого десятка; в інтелектуальному плані він відчував себе згорілим дощенту. Гомосексуалісти пішли, набережна спорожніла. Йому більше не вдавалося згадати свою першу ерекцію. Він чекав на грозу.
  
3
 
Гроза вибухнула близько дев’ятої вечора. Джерзінські слухав шум дощу, потягуючи маленькими ковтками дешевий ари маніяк. Йому тільки що виповнилося сорок: чи став він жертвою кризи сорокаріччя? Враховуючи поліпшення умов життя, у сорок років люди сьогодні ще сповнені сил та енергії, перебувають у чудовій фізичній формі; перші ознаки, що вказують як зовнішнім виглядом, так і реакцією організму на навантаження, — що ось він, поріг, після якого почнеться довга дорога вниз, до могили, усе частіше спадають на думку десь ближче до сорока п’яти, навіть до п’ятдесяти років. До того ж ця горезвісна «криза сорокаріччя» часто–густо асоціюється з феноменами сексуальними, з раптовими гарячковими пошуками тіл дуже юних дівчат. У випадку із Джерзінські такі міркування виключалися геть цілком: член був йому потрібен лише задля того, щоб висцятись, ото й усе.
Наступного ранку він прокинувся близько сьомої, взяв у своїй бібліотеці «Частину й ціле», наукову автобіографію Вернера Гайзенберга, й пішки почимчикував на Марсове поле. Світанок був прозорий та свіжий. Цю книгу він придбав, коли йому було ще сімнадцять років. Улаштувавшись під одним з платанів алеї Віктора Кузена, він перечитав те місце з першого розділу, де Гайзенберг, розповідаючи про роки навчання, згадує свою першу зустріч з теорією атома:
 
«Здається, це трапилося навесні 1920–го. Перша світова війна посіяла сум'яття та розбрід серед молоді наших країв. Глибоко розчарована поразкою старша генерація на все махнула рукою, а молодь збиралася в гуртки, великі й маленькі товариства, щоб відшукати нові шляхи або принаймні новий компас, який допоміг би їм зорієнтуватись, адже колишні цінності зруйнувалися. Так, одного чудового весняного дня опинився я в компанії з десяти–двадцяти моїх товаришів. Якщо мене не зраджує пам'ять, ми йшли пагорбами, що простягаються уздовж західного берега Штарнбергського озера; щоразу, коли виникав просвіт між рядами яскраво–зелених буків, ми бачили це озеро зліва від нас, і, мабуть, воно простягалось аж до самісінького підніжжя гір, які слугували тлом для цього краєвиду. Хоч як це дивно, саме під час цієї прогулянки ми вперше заговорили про атомну фізику — розмова, яка мала серйозно вплинути на весь мій подальший життєвий шлях».
 
Близько одинадцятої спека посилилася. Повернувшись додому, Мішель повністю роздягся і простягнувся на канапі. У наступні три тижні він максимально скоротив свої пересування. Він нагадував рибину, що час від часу висовується з води, щоб ковтнути повітря; на лічені секунди перед нею з’являється зовсім інший, райський, повітряний світ. Звісно, вона має негайно повертатися назад, у своє тінисте середовище, де риби пожирають одна одну. Але на кілька секунд у неї було передчуття існування іншого світу, досконалого, нашого світу.
Ввечері 15 липня він зателефонував Брюно. Музикальний джазовий фон у стилі «кул» надавав голосу його зведеного брата ледве вловимої пихатості. Брюно — ось типова жертва кризи сорокаріччя. Носить шкіряний плащ, відпустив бороду. Щоб показати, що добре знає життя, поводиться і розмовляє, наче персонаж другосортного поліцейського бойовика: палить цигарки, нарощує м’язи. Втім, Мішель не вважав, що у випадку з братом усе можна було списати на «кризу сорокаріччя». Людина, що стала жертвою цього лиха, прагне просто жити, але жити повнокровним життям. Бодай трохи продовжити його. А братові, судячи з усього, все остаточно остогидло, він уже не бачить ані найменшого сенсу в його продовженні.
Того ж вечора Мішель відшукав фотографію, зроблену в початковій школі, у Шарні, і заплакав. Хлопчик сидить за партою, тримає в руках відкритий підручник. Він дивиться в об’єктив з чарівною посмішкою, сповнений радості та відваги; і ця дитина — треба ж! — він сам. Хлопчик робить домашнє завдання, з довірливою серйозністю слухає пояснення вчителя. Він входить у цей світ, відкриває його для себе, і цей світ не лякає його; він готовий зайняти своє місце серед людей. Усе це можна прочитати в погляді малюка. На ньому блуза з невеличким комірцем.
Кілька днів Мішель тримав фотографію біля себе, прихиливши її до лампи у головах. Таємниця часу банальна, все це цілком нормально, — намагався він переконати себе: спочатку тьмяніє блиск очей, зникають радість та довіра. Простягнувшись на канапі марки «Бюлтекс», він без успіху намагався приручити себе до недовговічності. На чолі хлопчика можна було побачити маленьку круглу западинку — відбиток вітряної віспи; цей шрам пережив роки. Де ж істина? Полуденна спека наповнювала кімнату.
  
4
 
Мартен Секальді, котрий народився 1882 року в глухому корсиканському сільці у неписьменній селянській родині, здавалося, мав прожити пастухом та хліборобом усе своє життя, для нього була уготована та сама обмежена сфера діяльності, що була долею нескінченної низки генерацій його предків, які змінювали одна одну. Йдеться про стиль життя, який в наших краях давно вже канув у минуле, тож його повний аналіз викликав би лише неширокий інтерес; хіба що деякі радикальні екологи час від часу демонструють незрозумілу ностальгію за таким існуванням, проте я для повноти картини пропоную коротко його змалювати: людина живе на природі, дихає свіжим повітрям, обробляє якийсь там клаптик ділянки, розмір якої визначається за суворо встановленим правом успадкування; коли–не–коли впольовує дикого кабана; трахає всіх направо й наліво, передусім свою дружину, яка народжує йому діточок; виховує цих дітей, щоб вони в свою чергу зайняли його місце у тій самій екосистемі; з роками починає хворіти, ото й усе.