Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

Прорив татар через польські володіння до Угорщини викликав гучний міжнародний скандал. Польщу звинувачували в зраді християнських держав, адже вона обіцяла, що татар не пропустить. Литовський підканцлер Ярош Волович писав щодо цього, що Польща заслужила «вічної ганьби у всього християнства».
Важливо відзначити, що перебування загону Наливайка на Східному Поділлі врятувало ці землі від татарського нападу. Інші ж можливі напрями руху татар мали прикривати польські війська та шляхетське ополчення, але вони цього не зробили, хоч і мали всі можливості. Перехід татар через Молдавію забрав певний час, що давало можливість для маневру й підготовки до опору. Та польська влада й цього разу засвідчила свою цілковиту неспроможність у справі оборони південного кордону. Поляки змогли зібрати військові частини лише тоді, коли небезпека загрожувала безпосередньо етнічним польським землям. На цьому тлі стає зрозумілим реальне значення козацтва, яке робило все можливе для захисту України від татарських нападів.
Коли Наливайко дізнався про прорив татар, то негайно пустився з військом навздогін за ними. На той час кількість добровольців у Наливайка зросла, як свідчать джерела, до чотирьох тисяч чоловік, котрі становили на ті часи досить потужну військову силу. Однак відстань до татар була великою, противник рухався швидко, і Наливайкові не вдалося його наздогнати. Під Теребовлею він зрозумів безнадійність своїх намірів і зайнявся іншою справою – узявся «пустошити» маєтки магната Мартина Калиновського.
Наливайко звернув увагу на Калиновського не випадково: свого часу Калиновський забив до смерті його батька й забрав його землю. Де це сталося, достеменно не відомо, хоча вважають, що в Гусятині. Таким чином, Наливайко мав достатньо підстав як для ненависті, так і для помсти Калиновському Спочатку він захопив Теребовлю, звідки забрав сто шістдесят коней, порох і харчі. Потім рушив до Гусятинського замку, який хитрістю зміг захопити.
Уранці 20 липня Наливайко відрядив до замку посланця, який свого часу служив у родичів Калиновського, а тепер перейшов до нього. Посланець повідомив уряднику, що ось-ось до нього мають приїхати родичі. Калиновський наказав приготувати сніданок і виїхав назустріч гостям. А гостем виявився Наливайко. Він захопив замок, пограбував Калиновського, забрав цінні речі, шістнадцять тисяч злотих, а також місцевий арсенал: гармату, сто п'ятдесят смогівниць з гаківницями (їх можна ототожнити з дрібнокаліберними гарматами), двісті півгаків із рушницями, десять півбочок пороху, ядра й кулі, різне спорядження, у тому числі казани. Наливайко забрав і скриньки з документами Калиновського на земельні володіння, а за містом – понад триста коней. В інших шляхетських маєтках Наливайко взяв близько двох тисяч коней, чимало зброї та спорядження.
У боротьбі проти Калиновського простежуємо як особисту і, слід визнати, зрозумілу ворожість Наливайка до кривдника свого батька, так і елементи соціальної, або, як писали в радянських книжках, «класової боротьби». Дійсно, будь-який виступ проти великого польського магната можна розуміти як боротьбу не лише проти нього особисто, але й проти всієї магнатської верхівки суспільства. Адже не тільки Калиновський, але й інші магнати та шляхта поводилася брутально щодо менш заможних верств населення.
Разом з тим Наливайко цілеспрямовано шукав озброєння та військове спорядження. Козацький ватажок готувався до продовження бойових дій проти турків, а для створення повноцінного війська все це було вкрай необхідним. За кілька місяців, із квітня до липня 1594 року, загін Наливайка зріс удвічі. Зрозуміло, що він потребував озброєння та значних матеріальних ресурсів для перетворення на повноцінне, боєздатне військо.
Після переслідування татар Наливайко повернувся на Брацлавщину та, «не бажаючи пускати даремно часу і оказії до пустошення неприятеля» (так писав сам Наливайко), вирушив до Молдавії. Маючи під рукою чотири тисячі війська, він наважився піти на Бендери (Тягин) – найбільшу турецьку фортецю Придністров'я. Розрахунок знову був правильним: після прориву татар турки не очікували зустрічної виправи з Поділля. Наливайківці захопили місто, однак не змогли захопити потужний замок. Власне, замок їх особливо й не цікавив: головним було нейтралізувати турецький гарнізон. У місті та на околицях наливайківці взяли значну здобич, а також великий полон – понад чотири тисячі турків і туркень, татар і татарок. Зазвичай козаки не брали в полон і не торгували людьми, але зрідка все ж вдавалися до цього з метою подальшого обміну бранцями.
Похід на Бендери тривав близько місяця й закінчився десь на початку вересня. Захоплені перемогою й переобтяжені здобиччю, наливайківці спокійно поверталися додому, утративши пильність, за що й поплатилися. Молдавський господар Аарон із семитисячним військом молдаван, турків і татар підстеріг Наливайка на переправі через Дністер. Відбулася битва, у якій козаки втратили понад тисячу вояків. Утратили вони й усю здобич та обоз. Однією з причин великих утрат стало те, що під козацьким обозом обвалився високий берег Дністра. Наливайко також не чекав нападу саме з боку Аарона, адже молдавський господар уже неодноразово повідомляв, що готовий перейти на бік антитурецької коаліції. Тому над берегом Дністра Наливайко пообіцяв помститися йому.
Незважаючи на поразку на переправі, похід Наливайка дістав високу оцінку та широкий розголос у європейських країнах, особливо серед учасниць «Священної Ліги». Адже сам напад на Бендери пройшов вдало, і козаки завдали місту й околицям значних збитків. Про нього дізналися в Римі, Празі, Кракові, Гданську. Папський посланець Комулович задоволено доповідав у Римі про те, що «козаки виконали свій обов'язок». Очевидно, він уважав похід Наливайка й своїм власним успіхом у справі залучення нових сил до війни проти турків.
Повернувшись на Поділля, Наливайко став у Брацлаві – центрі воєводства. Це викликало невдоволення місцевої шляхти. Тепер, коли небезпека татарського нападу оминула Поділля, шляхта вже не потребувала допомоги козаків. Зі свого боку, Наливайко не збирався залишати цю місцевість і розпускати власне військо, оскільки готувався до нового походу. Він також вимагав від шляхти забезпечити своїх людей необхідними припасами. Це взаємне невдоволення переросло у відкритий конфлікт, у якому на бік Наливайка стали брацлавські міщани на чолі з війтом Романом Тиковичем. Шляхті довелося покинути Брацлав і перебратися до сусідньої Вінниці. Там шляхтичі зібралися на «судові рочки», а потім порадилися й вирішили повернутися до Брацлава. Зібравшись разом, маючи слуг, вони поверталися обозом назад. Однак наливайківці й міщани перестріли їх над Бугом. 30 вересня, уночі, під час зливи, вони напали на шляхетський обоз, побили, пограбували й розігнали шляхтичів.
Повстанці не мали на меті знищити шляхту. Їм було важливо лише довести, кому зараз належить реальна влада на Східному Поділлі. Ставши господарями ситуації, наливайківці тримали в своїх руках брацлавський замок, де мешкали як удома, а місцевій шляхті наказували давати собі стації. Коли ж хтось зі шляхтичів виявляв непослух, козаки наїжджали на їхні маєтки. Шляхта зазнавала збитків і тому, що козаки забрали місцеві судові документи, найважливішими серед яких були права на земельну власність. Місцева шляхта скаржилася на козаків королю. Той у відповідь надсилав універсали до козаків з вимогою припинити сваволю, а до місцевої влади – з наказом розправитися з козаками. Однак це були порожні слова, оскільки місцеві урядники не мали сил для боротьби зі «свавільцями». У будь-якому разі саме після цих подій про наливайківців пішла слава як про бунтівників. А для того щоб «те зло пожежею далі не йшло», король уперше наказав покарати «того Наливайка й інших свавільників» відповідно до їхніх заслуг.
Та того часу конфлікт зі шляхтою не був основним завданням ні для наливайківців, ні для запорожців, котрі готувалися до великого походу в Молдавію, у якому найбільше були зацікавлені Австрія та Ватикан. Польські гетьмани й інші впливові посадовці не заважали козакам, оскільки були обурені походом татар. Лунали навіть заклики до початку польсько-турецької війни, однак піти на це верхівка країни не наважилася. Для козацтва ж найважливішим було те, що йому давали можливість спокійно провести мобілізацію всіх наявних сил.