Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

6 листопада Наливайко захопив Слуцьк, де стояв три тижні. Він поводився досить мирно, однак був упевнений, що має право збирати стації, і його люди робили це в околицях міста. Слуцьк уходив до складу Великого князівства Литовського автономної частини Речі Посполитої. Українські ж землі входили до складу Польської Корони – другої частини об'єднаної країни. До Люблінської унії 1569 року більшість українських земель – Волинь, Східне Поділля і Київщина – належала Великому князівству Литовському. Потім вони перейшли до Польської Корони, але згадка про спільне минуле ще довго не полишала сучасників. Багато хто згадував про литовські часи як кращі, ніж польські. Що ж до історії козацтва, то вона розпочалася саме за литовської доби історії України. І частина козаків походила з місцевостей, розташованих в басейні річки Прип'ять, маючи змогу добиратися до дніпровського низу річкою. Козакуванням як річковим промислом займалося багато міщан півдня Білорусі, котрі продавали дніпровську рибу в Польщу й Німеччину. Таким чином, землі, до яких прийшов Наливайко, не були чужими козацтву, частина його людей була місцевими мешканцями, однак козацьке військо з'явилося тут уперше.
Поява Наливайка на землях Великого князівства Литовського стривожила білоруську й литовську шляхту. Зрозуміло, що, з погляду землевласників і влади, Наливайко поводився як грабіжник, котрий не мав жодних законних підстав для грошових і продовольчих поборів. Крім того, місцева знать недолюблювала поляків і вважала, що польська верхівка винна в багатьох проблемах країни. Пішли навіть чутки про те, що поляки навмисно послали козаків до Литви.
Велике князівство Литовське мало власні військові органи влади на чолі з гетьманом. Тому тепер Наливайко зіткнувся з новим противником. Литовський гетьман Криштоф Радзивілл і місцеві воєводи почали збирати проти нього війська в найближчих замках – Несвіжі, Копилі та Клецьку. На дорогах поставили варту, яка перехоплювала людей Наливайка й тих, хто йшов до нього.
Зрозумівши, що його оточують, Наливайко послав назустріч противнику до Копиля загін на чолі з полковником Мартинком. Та той потрапив у засідку, яку влаштували гайдуки мстиславського воєводи Ієроніма Ходкевича: вони підстерегли козаків на греблі, під мостом. Відбувся бій, у якому козаки втратили кілька десятків вояків і були змушені повернутися. За кілька днів по тому Наливайко пішов зі Слуцька, забравши звідти гармати та іншу зброю. Він заявив, що збирається на сніданок до Несвіжа – резиденції наимогутніших литовських магнатів Радзивіллів.
Звернувся Наливайко й до Ходкевича. У листі він висловив здивування тому, що люди магната напали на наливайківців. І тут з'ясувалася важлива деталь. Виявляється, у Слуцьку перебувало двоє дітей Ходкевича. Наливайко знав про них, але не завдав їм ніякої шкоди й не використав для шантажу батька, бо «ми, як люди рицарські, над невинними мститися не хочемо, що нам людям рицарським не годиться». Наливайко вимагав дати волю захопленим Ходкевичем козакам і пропускати «товариство наше» – козаків, які йшли на відпочинок чи поверталися до загону, – через свої маєтки. Випадок із дітьми Ходкевича, котрих Наливайко вільно відпустив, привернув особливу увагу сучасників, адже свідчив про його лицарську, шляхетну поведінку. Так само й надалі, незважаючи на загалом негативне ставлення до Наливайка, усі сучасники визнавали його високі особисті якості.
Зі Слуцька Наливайко рушив не на Несвіж, а в бік Бобруйська. Можливо, називаючи Несвіж наступним містом свого маршруту, Наливайко просто дезінформував владу. 6 грудня він опинився вже під Могилевом. Це місто теж було столицею воєводства, тобто належало до адміністративних центрів країни. Могилівські урядники (війт, писар, підстароста) надіслали Криштофу Радзивіллу розпачливого листа з проханням про допомогу. Але було запізно. Наливайківці оточили місто й після того, як місцеві урядники відмовились здатися, розпочали штурм. Вони стали стріляти з гармат і підкотили під одну з веж два вози з порохом. Міщани злякалися, утекли з замка, і козаки спокійно зайняли замок і місто. Але козаки під час бою нібито втратили шістдесят чоловік. Завоювавши місто, Наливайко наказав привести на центральну площу підстаросту Станіслава Дибовського, який займався організацією оборони. Наливайко зробив вигляд, що збирається його стратити, однак справа закінчилась імітацією розстрілу. Потім Дибовського вільно відпустили, але забрали все його майно. Інших каральних заходів щодо міщан і шляхти козаки не застосовували.
У Могилеві наливайківці провели близько двох тижнів. Імовірно, від їхньої присутності потерпала шляхта та міська верхівка. Згодом один зі шляхтичів шукав свої речі й дізнавався в Наливайка про них. Наливайко розповів, що козаки принесли йому цінні речі одного шляхтича, він узяв собі лише шаблю, а решту поділили його люди. Могилівські міщани не зазнали особливої шкоди від козаків. Про це свідчать пізніші судові документи, у яких міщани скаржились один на одного, на пожежу в місті, але жодного разу – на грабунки козаків, хоча це зробити було найлегше.
18 грудня під містом з'явився загін білоруської шляхти чисельністю понад шістсот вояків, очолюваних річицьким старостою Михайлом Буйвидом. Була дуже холодна зима, і люди Буйвида не могли довго стояти під містом. Вони знайшли своєрідний вихід із ситуації – запалили Могилів, щоб «викурити» звідти Наливайка. Наливайківці дійсно втекли, але дерев'яне місто згоріло, що стало великою трагедією для його жителів. Цікаво, що литовська верхівка переклала вину за пожежу на козацтво. Згодом король Сигізмунд III спеціальною грамотою звільнив Могилів від частини податків, аргументуючи це тим, що козаки спалили місто. Литовський канцлер Лев Сапєга писав із Варшави Криштофу Радзивіллу: «…Від короля важко таїти, що… всі хто звідти приїжджають, а особливо самі могилівці (повідомляють. – С. Л.)… що не козаки, але самі наші люди Могилів спалили». Про це знали всі сучасники, і польський хроніст Йоахим Бєльський відверто написав, що литовці «місто запалили самі».
«Викурений» вогнем із міста, Наливайко рушив на південь. Військо Буйвида спробувало піти за ним, однак наливайківці йшли добре організованим табором і легко відбивали всі атаки. Очевидно, їм більше дошкуляв холод, а не противник, який зрештою відступив. Тому наливайківці зупинилися в найближчому містечку Річиці.
На цьому білоруський похід Наливайка закінчувався. Зауважмо, що загалом вдало. У білоруських замках він узяв понад двадцять гармат. Для загону, чисельність якого становила від однієї до трьох тисяч вояків, це було потужним озброєнням. Крім того, наливайківці значно поповнили свою скарбницю, що мало на меті не лише особисте збагачення, але й забезпечення війська всім необхідним. Сучасники й дослідники сперечалися про причини білоруського рейду Наливайка. Одні вбачали в ньому лише бажання поживитись на білоруських землях. Інші вважали рейд частиною якогось більшого задуму, спрямованого на боротьбу з владою, адже Наливайко розсилав якісь листи із закликами боротися за волю. Литовсько-білоруська знать підозрювала, що козаків послав у Білорусь Ян Замойський, оскільки вони весь час повторювали, що перебувають на польській службі.
Та найпростіше пояснення полягає у тому, що козакам треба було десь перечекати зиму. Очевидно, Наливайко був готовий мирно стояти в одному з білоруських міст, однак, коли його почали переслідувати литовсько-білоруські магнати, був змушений перебиратися в інше місто. Переміщення Наливайка привернули особливу увагу. На тлі його активності дії значно більшого козацького війська на чолі з Григорієм Лободою виглядали спокійними та мирними. Власне, вони дійсно були такими, оскільки Лободу ніхто не переслідував і не зачіпав, адже він перебував у тилу й нібито в тіні Наливайка. Лобода стояв в Овручі та розсилав звідти свої загони до Корця, Межиріччя, Гощі, Пінська й Слуцька. Окремі козацькі підрозділи доходили аж до Мінського повіту. Причину частих переміщень козацьких загонів інформатори вбачали в тому, що до козаків приєдналося багато людей і всюди, де вони не стають, «всю їжу вибирають і так, не можучи ніде довго бавитись, ідуть далі».