Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

Острозькі, як і решта українських князів, протягом багатьох десятиріч підтримували тісні стосунки з козацтвом у питаннях захисту від татар. Однак із 1580-х років князі, володіння яких знаходилися переважно на Волині, почали різко розширювати свої маєтки в Придніпров'ї. Це призвело до конфліктів з козацьким населенням Київщини через землю. Тому суперечка Косинського з Острозькими через маєтки Рокитне та Олыпаниця зумовила персоніфікований конфлікт козацтва з українськими князями-магнатами. Крім того, Костянтин Острозький, поряд з іншими українськими урядовцями, у прямому значенні слова став поперек дороги козакам, перекривши їм шлях до Молдавії своїми військовими залогами на прикордонні. Можливо, Острозький і не робив би цього, однак він, як київський воєвода, був зобов'язаний виконати наказ короля.
З активізацією козаків у волості зростала й особиста ворожість Острозьких до них. Адже надзвичайна розгалуженість князівських земельних володінь вела до того, що діяльність козацтва обов'язково зачіпала їхні маєтки. Тому поступово Острозькі стали першими й найзапеклішими противниками козацтва, хоча й зовсім не прагнули цього.
Унікальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання є лист Костянтина Острозького до сенаторів Речі Посполитої у вересні 1591 року. Князь скаржився, що козаки Криштофа Косинського зайняли містечко Пиків, у якого забрали зброю та майно. Із Пикова Косинський надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам» до якоїсь іншої місцевості, запросив їх до об'єднання, нагадував, що влада вже другий рік дурить із платнею, і наголошував, що «мусимо самі промишляти». Очевидно, ішлося про самовільну компенсацію невиплачених грошей за рахунок майна з королівських замків і маєтків. У розвиткові козацького руху важливим було те, що платню не отримали як реєстровці, так і низові козаки. Тому в цьому питанні Косинський апелював до обох складових частин козацтва.
Найближчим часом козаки захопили Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. До Білої Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) військо на чолі з Косинським. Він наказав білоцерківцям присягнути собі, як козацькому гетьману. Коли ж п'ятеро осіб, очевидно шляхтичів, «присягати і під страхом смерті не хотіли, бо вже Його Королівській Милості присягали, тих п'ятьох перед собою зараз казав розстріляти». Майже одночасно мали присягнути Косинському жителі Канева та Черкас. Потім Косинський відрядив своїх людей приймати присягу від жителів Богуслава, Корсуня та Переяслава. Вимагав Косинський і грошей на своє військо, зокрема, у Паволочі і Фастові.
А згодом, коли до козаків приїхав комісар у козацьких справах, теребовлянський староста Якуб Претвич, привізши-таки частину королівської платні, Косинський роздавав її разом із зібраними в містах і селах податками. Пізня королівська подачка вже не могла зупинити козацтво. Було відомо, що Косинський збирається вирушати на Київ. Коли ж умовляти бунтівників до скорення владі приїхав авторитетний у козацьких колах Ян Оришовський, то «мало його не устріляно, аж ледве з Білої Церкви втік».
Швидке й несподіване розгортання подій у волості стурбувало старого Костянтина Острозького. Він зі своїм сином Янушем неодноразово просив короля і сенаторів дати якусь раду козакам. Острозький попереджав, що можна «з такого запалу якогось вогню сподіватися», бо «щодня ганебна міць того гультяйства до нього (Косинського. – С. Л.) прибуває», і заявляв, що сам не може «тому запобігати жодним способом». Згодом, у листопаді 1591 року, до короля їздив Януш Острозький, «…просячи, аби К. Й. М. як зверхній Пан від тих злих людей боронив або хоч би руки розв'язав, аби міг тому ґвалтові дати відсіч». Король наказав урядникам українних воєводств, тобто насамперед тим же Острозьким, «тому свавіллю запобігати». Але це були лише слова, не зміцнені жодними діями, хоча б тому, що король не мав у своєму розпорядженні війська, оскільки жовніри в Галичині також бунтували.
За таких обставин територія козацької вольниці швидко розширилася аж до волинських міст Костянтинова та Острополя, тобто до кордону між Київським і Волинським воєводствами. Таким чином, протягом 1589–1590 років козацтво поступово поставило під свій контроль Південну Київщину і частково Брацлавщину (Східне Поділля), а згодом, у 1591 році, уже загрожувало Волині. І все це відбувалося досить організовано під керівництвом Криштофа Косинського. Ким би не був Косинський, якими б міркуваннями він не керувався, розмах його діяльності був досить значним і цілеспрямованим. Якщо грошові побори з населення, стації та інші «шкоди» були досить звичними й для польських жовнірів, то інші дії козацтва – захоплення королівських замків і примушування населення до присяги своєму війську – дійсно виходили за межі дозволеного. У діях козацтва, зовні схожих на звичайний жовнірський бунт, відразу виявилася його ворожість до наявних шляхетських порядків і прагнення змінити їх за власним зразком.
Одним із небагатьох документів, які підтверджують описані Костянтином Острозьким події, є скарга Януша Острозького. Він скаржився, що Косинський забрав його привілеї та майно з будинку білоцерківського підстарости, князя Дмитра Курцевича-Булиги. Косинський, мовляв, особисто навідався до комори князя та спустошив її «місяця грудня двадцять дев'ятого дня, виїжджаючи з Білої Церкви». Таким чином, Косинський перебував у Білій Церкві досить довго – із вересня до грудня 1591 року. Очевидно, місто слугувало для нього своєрідною резиденцією. І це не зовсім випадково. Ще 1590 року білоцерківці виявили непокору до офіційної влади, нападали на королівських жовнірів, не давали їм стацій, а згодом діяли разом із козаками. Та й узагалі, міщани більшості міст Київщини мали тісні зв'язки з козацтвом, тому здебільшого підтримували його, – таємно чи відверто.
Продемонструвавши свою силу на Київщині, козаки все ж мислили звичними категоріями. Вони були воїнами, козацькі загони формувалися з добровольців, які присвятили своє життя боротьбі в степовому прикордонні, тому конфлікти зі шляхтою були не цікавою для них справою. Оскільки відносини з польською владою знову не склалися, козаки шукали інші способи продовження військової служби.
Козаки відрядили посланців до московського царя Бориса Годунова й австрійського імператора з проханням прийняти їх на службу проти «неприятелів», маючи на увазі турків і татар. Відносини козаків із австрійським імператором поки що не налагоджувалися, однак згодом ситуація змінилася. Московський же цар Борис Годунов швидко відгукнувся на таку пропозицію і висловив готовність узяти козаків на службу. Очевидно, ішлося про розвідувальну службу в степу, на підступах до південних кордонів Московії. Московський уряд серйозно займався захистом степового кордону та потребував людей, здатних до цього. Запорозькі козаки, які мали власну налагоджену систему розвідки та варти, могли надавати московським прикордонним заставам інформацію про татар. Тому співпраця з московською владою була вигідною для обох сторін. У царській грамоті згадано кількох козацьких старшин: Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського та Федорова. Вони належали до впливового кола козацьких ватажків того часу, підтримували Косинського, що зайвий раз свідчить про його авторитет.
Поки козаки шукали собі військової служби за кордоном, князі Острозькі скаржилися й далі на них королю. І ці скарги нарешті примусили державну владу вжити хоча б якихось заходів. Король Сигізмунд III відрядив на українські землі спеціальну комісію для пошукуй покарання «свавільних людей», які нападають на сусідні держави та порушують суспільний спокій. Комісію очолив Микола Язловецький, а до її складу ввійшли староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрій Струсь, барський староста Станіслав Тульський, представник короля Якуб Претвич та інші особи. Треба сказати, що комісія мала досить поважний склад, оскільки названі старости були впливовими особами, як з огляду на посади, так і на авторитетність у справах українського прикордоння.