Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

Наливайко походив із дрібного боярства-шляхти. Його малою батьківщиною називають містечко Гусятин на Поділлі або Острог на Волині. У будь-якому разі Острог – резиденція князя Острозького – відіграв у долі родини Наливайків значну роль. Замолоду Наливайко здобув великий військовий досвід, беручи участь у козацьких виправах проти турків і татар. Він сам писав із цього приводу, що «…бавився за молодих літ за багатьох гетьманів багато, на багатьох місцях в землях неприятельських хлібом козацьким». Потім Наливайко потрапив на службу до князя Костянтина Острозького.
Протягом майже всього XVI ст., аж до 1580-х років, козакування в молодому віці вважали найкращою військовою школою для шляхтичів. Участь у козацьких походах була приводом для гордості. Козакували не лише жителі прикордоння, але й шляхтичі та навіть магнати з віддалених від степового кордону земель. А випускники козацької школи отримали змогу зробити добру офіцерську кар'єру – як у державних кварцяному чи затяжному військах, так і в особистих військах магнатів. Українські та польські магнати тримали великі приватні війська, постійна чисельність яких могла становити від кількох сотень до тисячі вояків, а в разі необхідності збільшувалася до кількох тисяч, що засвідчив конфлікт Острозьких із Косинським. Коли Костянтин Острозький вирушав у далеку подорож, то брав із собою принаймні кількасот чоловік охорони, залежної шляхти та прислуги. Його виїзди до Кракова і Варшави супроводжували понад тисяча чоловік. Приватні війська також охороняли магнатів та їхні маєтки, захищали від татар, брали участь у міжусобних війнах, які час від часу влаштовували ворогуючі клани магнатів. Під час великих війн приватні війська виступали складовою військових сил країни. Таким чином, постійне ядро, насамперед офіцерський корпус приватних підрозділів, становили професійні воїни з великим досвідом. Як правило, це були незаможні шляхтичі, які так забезпечували собі матеріальний статок і опіку з боку магната.
Наливайко став військовим слугою князя. Імовірно, він служив сотником князівської хоругви, як традиційно називали сотні чи роти. Потрапити на таку службу можна було, лише заслуживши особливу довіру при дворі магната. Семерій мав можливість потрапити в коло довірених осіб князя, оскільки його старший брат, Дем'ян Наливайко, був особистим духівником Костянтина Острозького, тобто належав до його найближчого оточення. Як слуга Острозького, Наливайко брав участь у битві проти козаків під П'ятками. У листі до короля він згадував: коли Острозький «почав війну проти козаків, я, будучи від пана воєводи на службі… і обіцявши словом честі, служив йому, як мені по-рицарськи годилося, досить пристойно і належно».
Коли ж почалася підготовка до протистояння татарам, Наливайко відпросився в князя зі служби, зібрав загін добровольців і став у містечку Острополі, що на межі Волині і Поділля. Там був один із численних маєтків Острозьких. Очевидно, спочатку ядро загону формувалось з військових слуг й мешканців князівських маєтків. Таким чином, перші самостійні кроки Наливайка дають підстави припускати, що на початковому етапі своєї самостійної діяльності він повністю координував свої дії з князями Острозькими.
Початок самостійної діяльності Наливайка збігся з появою в Україні представника Ватикану Олександра Комуловича. Той намагався всіма можливими способами виконати поставлені перед ним завдання, у тому числі зібрати на українських землях значні військові підрозділи добровольців, які б могли вирушити на війну проти турків. Комулович вів тривалі переговори з польськими й українськими магнатами, але вони закінчилися нічим. Деякі дослідники припускають, що Комулович міг таємно домовитися з Острозькими (Костянтином і Янушем) про відрядження добровольців на кордон. Острозькі, як і більшість українських магнатів, завжди були прихильниками війни проти турків і татар. Крім того, маючи володіння в Угорщині й Чехії, вони були зобов'язаними австрійському імператору і тому вмовити їх допомогти було неважко. Водночас Острозькі не могли піти проти волі польського короля і через це не могли офіційно відрядити своїх людей проти турків.
Тому, можливо, вони обрали інший шлях – сприяли або принаймні не заважали формуванню загону Наливайка. Таким чином, Наливайко відразу, від самого початку своєї діяльності, міг бути залученим до міжнародних і внутрішніх інтриг. І можна припустити, що на початку його завданням був не лише захист від татар, але й наступальні дії проти турків.
У будь-якому разі папський посланець Комулович, який мав на меті знайти козацького гетьмана чи впливового козацького ватажка, досить швидко вийшов на Наливайка. Між ними розпочалося активне листування, яке свідчило про те, що в діяльності козаків були зацікавлені водночас населення українського прикордоння та уряди країн «Священної Ліги», а протягом певного часу й польська влада.
З перших кроків Наливайко намагався координувати свої дії з військовим керівництвом країни. У квітні він надіслав листа коронному гетьманові та канцлерові Яну Замойському, повідомив про свій загін, до якого «товариства немало до купи зібралось і людей таких, які життя і час свій весь звикли тратити… на послуги Речі Посполитій». Загін стояв у селі Мацієвичі на півдні Волині, і Наливайко просив визначити для нього місце розташування. Отже, Наливайко визнавав офіційне військове командування та був готовий виконувати його вказівки. Відповідь Замойського не відома, однак можна припустити, що поява загону Наливайка була дуже вчасною й доречною.
До Наливайка прибували дедалі нові добровольці, і його загін швидко виріс до двох з половиною тисяч чоловік. Тобто він став за чисельністю таким же, як і державне кварцяне військо. Згодом цей військовий підрозділ часто називали полком Наливайка. Чисельність загону не була весь час однаковою – зростала до чотирьох тисяч, а потім зменшувалася, відповідно до втрат або обставин. Добровольці Наливайка належали здебільшого до дрібної шляхти й міщан або репрезентували інші верстви населення прикордоння, які звичайно козакували та мали військовий досвід.
Швидкому зростанню Наливайкового війська сприяли як татарська загроза й прямий дозвіл влади на формування загонів самооборони, так і лідерські риси самого ватажка. Адже добровольців могла об'єднати лише людина з відповідними особистими якостями. Очевидно, від самого початку Наливайко мав великий авторитет серед козакуючих добровольців, які пішли за ним. Лише керівник із сильним характером міг згуртувати різношерстий непокірний люд українського прикордоння, лише особа з великим військовим і організаційним досвідом могла забезпечити перетворення сотень добровольців на дисципліноване боєздатне військо. За умов, коли треба було діяти на свій страх і ризик, люди могли добровільно піти лише за таким командиром.
Для підкреслення власного статусу Семерій Наливайко став називати себе «гетьманом». Наприкінці XVI ст. цей титул ще не був усталений. Відповідну назву мали вживати щодо командира великого військового підрозділу, який налічував кілька умовних або реальних полків. Поряд із Наливайком назву «гетьман» уживав також інший козацький старшина – Григорій Лобода. Офіційно Лобода мав для цього значно більше підстав, адже його військо було частиною Війська Запорозького. А очолював запорозьку організацію не гетьман, а старший (кошовий отаман). На той час цю впливову посаду обіймав Богдан Микошинський. У козацькому середовищі великий авторитет мав і колишній старший реєстрового козацтва Ян Оришовський. Це невелике коло старшин, а також кілька полковників, становило верхівку козацтва в подальших подіях.
Із наростанням загрози Наливайко пішов назустріч татарам на Брацлавщину (Східне Поділля), прикривши традиційно найбільш уразливий напрямок – так званий Кучманський шлях. На Поділлі появу Наливайка радо зустріло все населення. Адже місцеві жителі добре знали тактику татар. Ті діяли швидко й напористо, однак їхні головні переваги полягали в раптовості нападу та чисельності війська. Озброєння татар було слабким, і вони не прагнули вступати в бій із добре підготованим противником.