Енциклопедія російської душі

ЗАХІД СОНЦЯ
Сірий по-бандитському здавив мені горло.
— Де ти ще бачив такий малиновий захід сонця? — закричав він, тягнучи мене до вікна.
— У Мексиці.
— У якій такій Мексиці?! — закричав Сірий.
ГРОШІ
— Ну, чого ти? — сказав Сірий. — Росія — вигадка.
— Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою.
— Чим американська пизда відрізняється від російської? — замислено спитав Сірий.
— Американська, — сказав я, — це особлива організація матерії, а російська — розбазарювання.
— Бляді, тихо! — заволав Сірий. — Ми тепер пізнаємо силу грошей, — посміхнувся він. — Настругали нових людей. Смішно. Не занудьгуєш.
— Зараз росіяни, — підтакнув я, — жадібно починають любити гроші. До них нарешті дійшло, що не знання, а гроші — убивча сила. Відкрили цей закон і думають, що вони — перші. Дуже дивують іноземців своєю жагучою жадібністю до грошей.
— Все одно зустрічаються байдужі, — зауважив Сірий.
ЛАЗУРНИЙ БЕРЕГ
— От кажуть: бандити, російська мафія, — примружився Сірий. — Але чому з’являється гордість за батьківщину, коли довідуєшся, що половину Лазурного берега скупили росіяни, що вони все скуповують, не питаючи за ціну? Чому мене тішить цей розмах?
— Мені на Цейлоні директор готелю казав, — відгукнувся я, — що дві російські дівчинки на Різдво за вечерю витратили більше, ніж сто німецьких туристів. Пили шампанське за тисячу доларів.
«Я хочу відкривати бізнес із росіянами», — сказав цейлонець. «Ти буддист?» — спитав я. «Так!»
— І звідки береться цей російський розмах? — солодко позіхнув Сірий.
THE FLAVOR OF THE MONTH
— Я не хочу бути смаком місяця.
А в самої очі блищать. Останнього разу прийшла додому на вечерю в чорному. Очі не блищали. Велика Американська Зайчиха мене зачепила. Тим часом мене понесло в національну круговерть. Я зрозумів, що пошуки Сірого дотепер, незважаючи на всю теоретичну необхідність, були дурною примхою.
Я звик до сталості нерідних явищ. Я стільки часу був скраю, а тут кинувся з усіх сил, занурюючись у крихку російську матерію, із плямами по боках, з хаосом понять. Я проміняв порядність на приблизність, розрахунок на теплоту, але чи був у самій теплоті розрахунок, я не міг розібратися. Незаконний зв’язок набував реальних обрисів.
Мене затягувало. Мені стало важко відбиватися. Мій довгобуд, який нарешті був завершений і зовні мав вигляд успішної архітектури, дав тріщину. Я боявся здешевлення доступного задоволення, в яке я все одно додавав частку забороненого.
ТУГА
— Треба вміти тужити, — сказав Сірий. — Давай потужимо.
— Це як? — запитав я.
— Туга — це російська медитація, — сказав Сірий. — Тільки замість того, щоб на чомусь сконцентруватися, потрібно розосередитися. Але навіть коли повністю розосередишся, не поспішай тужити. Ти почуй спочатку в собі далеке виття. Кожному росіянинові властиво чути це виття, воно — невід’ємна частина осіннього дощу, лякливо довірливої вбогості, сумовитого безрадісного краєвиду. Є таке старе слово «цвинтар» — воно наводить на далеке виття. Далеке виття ніщо не скасує, ні гроші, ні любов. Але це тільки початок. Невиразні карлючки туги. Не злякай далеке виття даремним ворушінням членів. Завмри. Нехай виття наблизиться. Тоді ти почуєш срібне виття. Це гарне виття, але ти все одно нікуди не поспішай. Срібна туга — хронічна, довічна, повноцінна. Вона — стиснення духу, томління душі, болісний смуток. Але це ще не все. Ти поклич до себе золоте виття. Чекай, коли прийде до тебе золоте виття. Це всім виттям виття, близьке, неголосне виття. І тоді в тебе попливе золота туга. Ти віддайся їй, не як жінка і не як мінерал, а як людина, що помирає. Золота туга — передсмертна смуга. Зависни між двох світів по-передсмертному. Вбери у себе всю золоту тугу без залишку.
РОСІЙСЬКИЙ ЄВРОПЕЄЦЬ
Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича, Дмитра Васильовича, Ірину Никанорівну, Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони — виродки.
А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки.
Ось так я й існую: то виродки — то не виродки.
В інших країнах люди не плутаються під ногами. Вони зазвичай приємні в обігу. Я не беру до прикладу Берлін чи Нью-Йорк, там свої проблеми, але, як правило, західні люди не агресивні. А головне — на рівні щоденних понять я їх розумію. Я теж за круасани з абрикосовим конфітюром на сніданок. Більше того, я — їхній. Я ціную їхню оболонку, фізичну й понятійну. Мені подобається, як вони одягаються. За ними смак.
Я офранцузив Росію й обрусив Париж. Усього того, що я ношу в собі, насправді немає. Я вигадав обидва світи. У собі самому я їх схрестив. Я, напевно, і є отой російський європеєць, що і не європеєць, і не росіянин.
У мене вийшло те, що не виходить. Чи можна мене вважати вдалим гібридом? Я втратив можливість абсолютних критеріїв. Оскільки два світи не збігаються, я відчуваю мінливості моралі.
Я тих бачу, як своїх, і вмію з ними справлятися, але я й росіян бачу, як своїх, і теж (хоча гірше) справляюся. На перехресті Монпарнасу й Распаю я — свій, тільки незрозуміло, для кого. Я хочу жити на дві домівки. Мені тісно в тому іншому світі. Мені потрібна хоча б почерговість, ще краще — спільність, в ідеалі — сумісність. Останнього я не знайшов. Але я однаково не їхній, тому що мені там чогось не вистачає.
Це як професори літератури. На перший погляд — свої люди. А на другий — чужі й мертві.
ШАПКОЗАКИДАННЯ
Російська шапка — хитрий предмет. У ній важка магія звіриного хутра. Російські голови півроку покриті тушками вбитих кроликів, ховрашків, видр. Це не минає марно. Коли довго гладиш хутряну шапку, будиш передсмертний переляк тварин. У найкращому разі шапка годиться для оборони. Шапку можна пустити по колу. Але росіянин вірить, що він усіх закидає шапками. Насправді — не виходить. Я б хотів очистити Росію від шапок. Вона могла б стати чудовою країною. Веселою, хлібосольною. Щодня — Новий рік. Але Росію не можна очистити від шапок. Принаймні, у досяжному для огляду майбутньому. Швидше за все, ніколи. Інакше всі помруть. Доводиться жити в цій хутряній країні.
«АВОСЬ!»
Навіть неписьменний іноземець знає, що росіянин сподівається навмання. «Авось» — вступний розрахунок на везіння. Колись, можливо, так і було. Але тепер «авось» — неприємне поняття, лушпайка прислів’я, світло погаслої зірки. Росіянин уже ні на що не сподівається. «Авось» застаріло, як «господин».
ДЕМ’ЯНОВА ЮШКА
Російське хлібосольство завжди має душок образи. Чому росіянин так уперто хоче напоїти гостей? Розчервоніла господиня годує їх на забій. Салати — горою. Пироги чергуються з пельменями. Ім’я їм — легіон. Господар підливає. Це що за ритуал? Навіщо фарширувати гостя? У чому він провинився? Нехай гість піде, обжершись, з виряченими очима. І п’яним, щоб хапався за стіни, блював вінегретом. Нехай гість гикає цілу ніч.
Мрія російського хлібосольства — гикавка. Якщо гість гикає, то виходить, він повалений, з нього зірвано погони. У гикавці всі рівні, солдати й генерали. Російське хлібосольство за своїм завданням егалітарне. Усіх зрівняти гикавкою. Схоже на ленінське гасло. Це насторожує. У цьому є груба витівка розтління й убивства.
ПЕРЕМОГА
Так, ти перемогла. Американок. Італійок. Усіх. Але ти не переможеш мою російську тугу.
НІЖНОСТІ
Крім безчестя, росіяни схильні до ніжностей. Вони до єблі нявкають, після єблі — воркочуть. Росіяни солодкаві й пафосні. Тонна жирного крему. Жінки називають чоловіків «котик», а ті їм у відповідь — «моє зайча». Матері сюсюкають. У всьому задушевність і поклик розчулення. Але це нікому не заважає бити один одного ногами. Різка, нічим не обґрунтована зміна настрою — основа тутешнього шизофренічного життя.