Батурин

При під'їзді на першому сході стояли Чуйкевич і Мотря. Він з ключами на підносі, вона з хлібом-сіллю.
Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля веріт двора в Ковалівці.
Два образи зустрілись на хвилинку і ніби під землю сховалися. «Не пора на смуток».
Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.
— Ви, як бачу, вечерю наготовили, — сказав, переходячи попри столову, — спасибі вам. — На хвилину спинився. Щось думав. — Знаєте, — почав, усміхаючися, — дав би я не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ.
Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав:
— Годі, годі.
Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи.
— Так, так, — говорив до себе. Доторкнувсь рукою магоневої комоди, викладаної шільдкретом перлівкою і сріблом.
— Гарна.
Статую на конику долонею погладив. Мотря мовчки дивилась на нього… Жаль. В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.
Гетьман спинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що родилася тут.
— Так воно так, Мотре Василівна, — сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку. — Навіть з хатою розставатися важко. — Мотря догадувалася решти.
— Поїдемо! — докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіса вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругов.
Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.
— Буря зривається, — сказав гетьман, сідаючи в фотель, біля свого стола.
— Буря зривається, — як відгомін, повторила Мотря.
— На виднокрузі мигтить, — завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався.
— Хай буде буря — поїдемо… Мотре Василівна, поїдете з нами?
Здивовано глянула на нього.
— Куди, ваша милосте? — спитала.
— На другий бік, з котрого немає вороття… — хвилину мовчав. — Що ж, поїдемо чи ні?
Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.
— Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу.
— Аж так, милосте ваша?
— Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде.
— Не буде? — спитала, не довіряючи собі. Чекала того моменту, як спасення, прийшов і — зжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе. — Невже ж нині? — спитала несміливо. — Зараз-таки, негайно?
— Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра коло полудня приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині, і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути.
Глянув на неї. Стояла стурбована, хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.
— Прихопиться нам, — казав, встаючи, гетьман, — починати нову главу історії. Пічнемо… Чуйкевич поїде зі мною. Небагато в мене таких вірних, як він. А ви? — звернувся до Мотрі.
— Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню.
Надійшов Войнаровський.
Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка.
— Ти все ще бентежишся, — говорив до нього гетьман. — Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо — і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю. — Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!
Вечеряли мовчки. Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався
Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.
За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.
— Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман. — Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. — Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. — Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! — Чоломкнулися чарками. — Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими.
Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.
— Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не
вдієш — треба.
— Я сам по Орлика конем поскочу, — відповів Чуйкевич.
— Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.
Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
— Непривітний вечір, — почала Мотря.
— Ніч, — поправив гетьман. — Але завтра знову буде день, може, й гарний.
— Дав би то Бог.
— Дасть.
Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.
— Дощ.
— Злива.
Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.
— Мотре Василівна, — почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, — ви не маєте жалю до мене? Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі.
— Я? Жалю? За що? — Підняла голову, сміливо глянула на нього. — За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.
— Спасибі, Мотре! — і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.
— Як мало статися, так сталось.
— Може, так і краще.
— Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.
— Вірю.
— Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.
Загуготіли громи.
— Пригадав собі грім, що не прогримів, — завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
— Восени громи, — завважила Мотря.
— Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне…
Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
— Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є.
— Для тої другої годиться вам позабути про все.
— Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.
— Хоч би й так.
— Так ви жалю не маєте на мене?
— Ніякогіського…
— Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні — і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці.