Поезії

  
Грабовський П. А.
 
ПОЕЗІЇ
 
 
В ДАЛЕЧІНЬ
 
 
 
За морем холодним, в далекій чужині,
 
Де сонця ніколи не видно з тайги,
 
Де нетрі, болота лихі, та пустині,
 
Та скали кремінні, та вічні сніги...
 
 
 
Де тьма та неволя одвіку й довіку,
 
Де, стогону опріч, нічого не чуть,
 
Де гине надія, де муки без ліку,
 
Де сльози невільницькі тільки течуть...
 
 
 
Де люди на себе кайдани гартують,
 
Де рідного брата запеклі брати
 
Що божу годину на пласі катують...
 
Там, сестронько люба, конаєш і ти.
 
 
 
Не падай до туги, красуйся, мій квіте;
 
Велике та славне страждання твоє
 
Шлях терну та крові любов'ю освіте, -
 
Неволя живої душі не уб'є.
 
 
 
Пом'януть твій образ бездольці закуті,
 
Стомленим від долі про тебе звістять;
 
Міць викличуть муки твої незабуті,
 
Перлинами сльози колись заблистять!
 
 
  
ВЕСНА, ВЕСНА... НАДВОРІ МАЙ
 
 
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас лежать сніги;
 
Панує стужа навкруги...
 
Весна, весна... а в нас - гай-гай!
 
Дріма похмуро чорний гай
 
Та додає нудьги.
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в серці жаль та сум;
 
Справляє небо якийсь глум...
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Хоча б малесенький розмай
 
Для нерозважних дум!
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас, замісто чар,
 
Густий серпанок темних хмар...
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Далеко зором не сягай,
 
Згаси остаток мар.
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас - ні круть ні верть:
 
Якась німа, нелюдська смерть.
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Все кличе: до труни лягай,
 
Бо чаша повна вщерть!
 
 
  
ВЕСНЯНКИ
 
І
 
 
Зійшли сніги, шумить вода, 
 
Весною повіва;
 
Земля квіточки викида, 
 
Буяє травка молода;
 
Все мертве ожива.
 
 
 
Веселе сонечко блистить, 
 
Проміння щердо ллє;
 
Гайок привітно шелестить, 
 
Неначе кличе пригостить;
 
Струмочок виграє.
 
 
 
Сіяють злотом небеса, 
 
Витьохкують пташки... 
 
А груди думонька стиса:
 
Ховає зверхня ця краса 
 
Смердючі болячки.
 
 
II
 
 
Знову, ластівочко-серце, 
 
Ти вернулась, знов звила 
 
В нас під хатою кубельце... 
 
Заспівай же, де була?
 
 
 
Розкажи: чи й там, як тута, 
 
Пекло скрізь - ні верть, ні круть:
 
Люди носять рабські пута, 
 
У чужій кормизі мруть?
 
 
 
Світлі поклики колишні 
 
До братерства та рідні, 
 
Мов ті дріб'язки залишні, 
 
Затопталися в багні?
 
 
 
Крук недолі над всім кружить, 
 
А соборйще панів, 
 
Знавіснівши, гірко тужить, 
 
Що, бач, мало кайданів?
 
 
 
Розкажи: чи й там, як тута, 
 
Замість праці все слова;
 
Люд бездольний в пітьмі плута, 
 
На наймитів упова?
 
 
III
 
 
Сумно заспівала 
 
Ластівочка люба 
 
На питання ті:
 
 
 
- Скільки світа знала,
 
Скрізь панує згуба, 
 
Люд - узаперті.
 
 
 
Мість  [1] любові - злоба;
 
Брат піднявсь на брата, 
 
Душить за шматок,
 
 
 
Та ніде пригноба 
 
Не справляє свята, 
 
Як-от ваш куток!
 
 
 
Ніде розбратання 
 
Посеред громади 
 
Не було, як тут.
 
 
 
Ниці  [2] почування, 
 
Продажність та зради 
 
Не кули більш пут.
 
 
 
Нi в якій країні 
 
Брак самопошани 
 
Так людей не жер,
 
 
 
Як у вас донині... 
 
Бийте, рвіть кайдани,
 
Доки дух не вмер! - 
 
 
 
З отим словом втіхи 
 
Пісенька зніміла,
 
В небі віддалась. 
 
 
 
У блакить з-під стріхи 
 
Ластівочка мила
 
Пурхнула-знялась.
 
 
IV
 
 
Правду мовила пташина;
 
Чи на добре ж, чи дарма? 
 
Перед нами - домовина, 
 
Сором вічного ярма.
 
 
 
Промінь згас над рідним краєм;
 
А ми, скільки кожен зміг, 
 
У провалля себе пхаєм, 
 
Грунт пускаємо з-під ніг.
 
 
 
Та не пізно: є поправа, 
 
Певен я - минеться все;
 
Ще заблисне наша слава, 
 
Праця вгору піднесе.
 
 
 
Тільки треба сил та труду, 
 
Щоб не згинути цілком, 
 
Не стогнать до віку-суду 
 
Під вельможним канчуком.