Поезії

V
 
 
Годі ж нудитись, складаючи руки;
 
Кличе робітників рідна земля... 
 
Віра, впотужнена словом науки, 
 
Хай нас міцніш окриля!
 
 
 
Більше уваги до власного горя, 
 
Більше любові до люду свого! 
 
Близько - загибель... зника наша зоря...
 
Чого ж нам ждати, чого?
 
 
VI
 
 
Розцвітайся ти, веснонько красна, 
 
Духом творчості все онови;
 
У нарузі країна нещасна... 
 
З муки-смерті її відживи!
 
 
 
Розворуш наші груди холодні, 
 
Запали в них притухлий огонь, 
 
Щоб рятунок знайшли ми з безодні, 
 
Не стояли в борні осторонь!
 
 
 
Одігнала надовго ти хвижі, 
 
Розбудила надії та сни. 
 
Баглаї  [3] - ці воріженьки хижі, 
 
Так послизнуть нехай і вони!
 
 
 
Розцвітайся та нас із могили 
 
До живого життя підведи, 
 
Щоб ми очі на себе розкрили;
 
Світлі думи в душі відроди!
 
 
  
ГАДКА
 
 
 
Власне щастя та турботи,
 
Власні думки... кинь гадать...
 
До громадської роботи
 
Слід життя своє віддать.
 
 
 
Згинуть марні піклування
 
В тихім захистку хрестів,
 
Розлетяться почування,
 
Крім любові до братів.
 
 
 
Вона піде поміж миром,
 
Яко заповідь людська;
 
Щастя всіх - святим кумиром
 
Стане мужа-бояка!
 
 
  
ДАЛЕКО
 
 
 
Там, далеко, на Вкраїні,
 
Сяє сонечко ясне,
 
Світить людям, та в чужині
 
Не навідає мене.
 
 
 
Там десь ллються рідні звуки,
 
Боротьба за люд іде...
 
Тута ж часом від розпуки
 
Стигне слово молоде.
 
 
 
Там матуся теплі сльози
 
З горя щиро вилива...
 
Тута ж хуга та морози,
 
Серце в тузі занива.
 
 
 
Побратими любі, милі,
 
Скрізь розкидані вони:
 
Спочивають у могилі
 
Чи по тюрмах ждуть труни.
 
 
  
ДІТЯМ
 
 
 
Перша думка наша, діти,
 
Краю рідному;
 
Першу працю присвятити
 
Люду бідному!
 
 
 
Усім серцем полюбляти
 
Вчиться ближнього,
 
З тяжких злиднів визволяти
 
Неспроміжнього.
 
 
 
Не кохайтесь у користі
 
З її шматтями,
 
А прямуйте жити вмісті,
 
Бутибраттями!
 
 
 
Чули заповідь господню:
 
Всім любитися,
 
А не рить другим безодню
 
Та злобитися!
 
 
 
Отож будьмо, діти, певні
 
По-господньому:
 
Завжди милі, завжди кревні
 
Одно одному!
 
 
  
ДО Б. С – ГО [4]
 
 
 
Прощай, коханий ляше-друже! 
 
Час розістатись настає. 
 
А як болить, як б'ється дуже 
 
Від туги серденько моє.
 
 
 
Одно гадали ми з тобою, 
 
Шукали одного шляху, 
 
І от зійшлись в тюрмі з собою, 
 
Найшли недоленьку лиху.
 
 
 
Мир чарівничої омани 
 
Пред нами птахом зник давно:
 
Неволя вічна та кайдани - 
 
То нам судилося одно.
 
 
 
Але ж і ту судьбу шалену 
 
Не довелось ділити нам:
 
Ти - за Байкал, а я - за Лену,- 
 
Розтечемось по чужинам.
 
 
 
Хто зна: чи вернеться спромога 
 
До праці стать за все святе, 
 
А чи навік тяжка дорога 
 
Колючим терном заросте?
 
 
 
Отак-то, голубе мій, ляше! 
 
Тобі - рудник, мені - тайга... 
 
Та не належить серце наше 
 
До пут утисника-врага.
 
 
 
Віддавна руки нам невільні, 
 
Душі ж неволя не скує;
 
Єднають нас змагання спільні,- 
 
Хто їх хортами зацькує?
 
 
 
Не кривда п'яного магната, 
 
Не заздрість жирного ксьондза, - 
 
Нас порушає проти ката 
 
Журби вселюдської сльоза.
 
 
 
В чаду скаженого прокляття 
 
Потоком кров лили батьки;
 
Той час минув: ми рідні браття, 
 
Ми - нерозлучні бояки.
 
 
 
За що ж? За те, щоб духом згоди 
 
Все понялося між людьми, 
 
Щоб наші змучені народи 
 
Так побраталися, як ми!
 
 
  
ДО ГАЛИЧАН
 
 
 
Міцно, браття, стиснім руки,
 
Обіймімось гаряче:
 
Вкупі рушмо проти муки,
 
Що вражає боляче!
 
Здавна нам одна дорога,
 
Незворітна та тяжка;
 
Всіх однако мати вбога
 
До роботи заклика.
 
Годі ж спільної розради,
 
Що люд путами скула;
 
Годі з нас тієї стради,
 
Що країна прийняла!