Поезії

  
ДО УКРАЇНЦІВ
 
 
 
Українці, браття милі,
 
Відгукніться, де ви є;
 
Чи живі ще, чи в могилі
 
Давня слава зогниє?
 
 
 
Чи покраща доля наша, 
 
Мине сором, що вкрива;
 
Чи до краю спита чаша,- 
 
Рабства чаша вікова?
 
 
 
Гей, докупи, певні діти!
 
Всіх веде мета одна:
 
Шлях любові та освіти
 
Нас навіки поєдна!
 
 
  
ДО ШКОЛИ
 
 
 
Ну, прокидайтеся, діти:
 
Ранок - до книжки пора! 
 
Сонечко вспіло залити 
 
Все посереду двора!
 
 
 
Швидше вдягайтесь до школи! 
 
Кращі прогаєте дні, - 
 
Пізно вертати, - ніколи 
 
Їх не завернете, ні!
 
 
 
Змалку кохайтесь в освіті, 
 
Змалку розширюйте ум, 
 
Бо доведеться у світі 
 
Всяких назнатися дум.
 
 
 
Треба самим розвертати:  [5]
 
Як і до чого все йде,
 
Шлях безпомилишно взяти -
 
Той, що до правди веде.
 
 
 
Щоб не зросли ви на сором 
 
(Бійтесь найпаче того!) 
 
Та не зробились позором 
 
Рідного краю свого!
 
 
  
ЖІНОЧА ДУША
 
 
 
Оюізмучено-недужий,
 
В туз я поник чолом…
 
Тихо-тихо ангел дружий 
 
Огорнув мене крилом.
 
 
 
Мов та хмара на блакиті,
 
Чорна думонька злина …
 
Що ж ото за ангел в світі;
 
Що за зоря весняна?
 
 
 
Гасне зірка найясніша.
 
Ангел ангела втіша…
 
Та жіноча найніжніша,
 
Най чаруюча душа.
 
 
  
З ДУМОК СУЧАСНИХ
 
 
 
Запорожжя та козацтво
 
Спать уклалися в журбі...
 
Інший час, панове братство,-
 
Інші теми на добі!
 
Відлічивши козакові
 
Поважання данину,
 
Чи не глянуть мужикові
 
У хатиноньку сумну?
 
Глянуть просто, без серпанку,
 
Яким все обволіка
 
Пан-поет, що бачив з ґанку
 
Богоносця-мужика.
 
Наш мужик - то неук темний,
 
Працівник, але бідар,
 
Скарб незчерпано таємний,
 
Що живився володар.
 
Довго ним ми рабували;
 
Кров лилась, свистів батіг,
 
Іще довше глузували,
 
Стали падати до ніг.
 
Бо за часом рабування
 
Нас окрило каяття;
 
Найсвятіші почування
 
Зворушили гидь життя.
 
Але та любов висока,
 
Хоч правдивою була,
 
Зором збільшеного ока
 
Зайвих фарбів надала.
 
Зникла геть жива людина,
 
Розпочався був туман;
 
Та минула ця година
 
Повишаючих оман...
 
Перед нами - брат нужденний,
 
Яким він і справді є.
 
Тягне жереб свій злиденний
 
Та кляне життя своє.
 
Вік пита сірома неба:
 
Чи не пустять з рук кати...
 
Отому найперше треба
 
Бідоласі помогти!
 
Появить на очі люду
 
Його ж сховані скарби -
 
Справа гідна сил та труду,
 
Річ достойна боротьби!
 
Хлоп-мужик, панове братство,
 
То - підстава в наші дні...
 
А Січ-мати та козацтво -
 
Хай царствують у труні!
 
 
  
ЗІЙШЛИ СНІГИ, ШУМИТЬ ВОДА...
 
 
 
Зійшли сніги, шумить вода,
 
Весною повіва;
 
Земля квіточки викида,
 
Буяє травка молода;
 
Все мертве ожива.
 
Веселе сонечко блистить,
 
Проміння щедро ллє;
 
Гайок привітно шелестить,
 
Неначе кличе пригостить;
 
Струмочок виграє...
 
 
  
КВІТКА, ЩО НОГОЮ...
 
 
 
Квітка, що ногою
 
Стоптана в пилу;
 
Гук, що вмер луною,
 
Пронизавши млу;
 
 
 
Огник серед поля,
 
Що блиснув і згас,-
 
Се - та світла доля,
 
Що втекла від нас.
 
 
1900 - 1902
  
КОЗАКОВІ
 
 
 
Не хились додолу, зраджений козаче,
 
Про лиху пригоду навіки забудь,
 
Найлютішу муку серце переплаче…
 
Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь!
 
 
 
Хай росте здорова, хай цвіте дівчина;
 
Маєш собі щастя іншого знайти:
 
Ти - не одинокий, ти не сиротина,-
 
Єсть у тебе вірні соколи-брати…
 
 
 
Єсть у тебе думки, людові прихильні;
 
То кохай їх щиро, поміж гурт неси…
 
Всюди роздаються стони надмогильні:
 
Власною нудьгою пекла додаси.
 
 
 
Причинись до праці, де, служивши ближнім
 
За своє кохання чоловік не дба;
 
Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним.
 
Там твоя турбота, та твоя журба!
 
 
  
МЕТЕЛИЧОК
 
 
 
Мій метеличку любенький!
 
Як щастить тобі?
 
Увесь-деньки, моторненький,
 
Вієшся собі?
 
- Зелень лугу, блескіт неба -
 
З того радий я;
 
Запах квітів - більш не треба,
 
То - вся харч моя.
 
Небагацько вік мій ліче,
 
Через день мине...
 
Вдій же ласку, чоловіче,
 
Не воруш мене.