Поезії

  
ЧИМ БИ СТАЛА ТИ, КОХАНОЧКО...
 
 
 
"Чим би стала ти, коханочко,
 
Коли б я зробивсь долиною?"
 
- Весняне вдягла б убраннячко,
 
Зацвіла б тобі калиною.
 
 
 
"Чим би стать тобі бажалося,
 
Коли б морем став синесеньким?"
 
- В срібних хвилях все б гойдалася
 
Твоїм човником легесеньким.
 
 
 
"Коли я розливсь просторами,
 
Де б ти, пташко, опинилася?"
 
- Я б засяла вкупі з зорями,
 
Не згасаючи світилася.
 
 
  
ШВАЧКА
 
 
 
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
 
Боже, чи довго тягти? 
 
З раннього ранку до пізньої ніченьки
 
Голкою денно верти.
 
 
 
Кров висисає оте остогиджене,
 
Прокляте нишком шиття, 
 
Що паненя, вередливе, зманіжене,
 
Вишвирне геть на сміття.
 
 
 
Де воно знатиме, що то за доленька
 
Відшук черствого шматка, 
 
Як за роботою вільна неволенька
 
Груди ураз дотика.
 
 
  
ЩОГЛИК
 
 
 
- Щоглик! Щоглик! - Дітки раді.
 
- Щоглик! - тільки і слівця.
 
А він тріпавсь на принаді,
 
Марно рвався із сильця.
 
Визволяють, - скільки сміху!
 
- Глянь, дідусю, глянь, чи ба?
 
- Бачу, дітки, вашу втіху;
 
Зате щоглику журба!
 
Зна, що буде нудить світом;
 
Не про нього ваш куток...
 
Щебетав би собі літом
 
Та згодовував діток.
 
Не привикне він до клітки,
 
Бо неволя всім гірка...
 
Не то пташки, милі дітки, -
 
Шкода навіть черв'яка.
 
Тож послухайте старого:
 
Не держіть узаперті
 
Цього щоглика малого,
 
Бо загине в самоті!
 
Позирнули дітки вгору, -
 
Пурхнув щоглик з рукава:
 
Знов витає по простору,
 
В небі ясному співа!
 
- Щоглик! Щоглик! - Дітки раді.
 
- Щоглик! - тільки і слівця...
 
З того часу на принаді
 
Вже не ставили сильця.
 
 
  
Я НЕ СПІВЕЦЬ ЧУДОВНОЇ ПРИРОДИ
 
 
 
Я не співець чудовної природи 
 
З холодною байдужістю її;
 
З ума не йдуть знедолені народи, -
 
Їм я віддав усі чуття мої.
 
 
 
Серед ясних, золочених просторів 
 
Я бачу люд без житнього шматка... 
 
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, 
 
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
 
 
 
Нехай кругом розумний лад та втіха, - 
 
Не здужа їх мій мозок осягти, 
 
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, 
 
Як хижий звір, братів гризуть брати.
 
 
 
Нехай людці, що до вітхнення вдатні, 
 
Співають нам на всякі голоси 
 
Про райські сни й куточки благодатні, - 
 
Де плачуть, там немає вже краси!
 
 
 
Нехай вони, кохаючись «на лоні», 
 
Мук забуття вишукують дарма, 
 
Їх не заспать: у серця відгомоні 
 
Озветься світ з турботами всіма!