З півночі
Часть 4 из 10 Информация о книге
Він ходив сумний, як нічка...
Він ходив сумний, як нічка:Все вона не йшла з ума;Нею марив, їй у вічкаПриглядався крадькома.Позирав щораз в віконце,Чи не трапиться вона -Його щастя, його сонце,Його зіронька ясна.Все б на неї видивлявсяТа балакав без кінця,А зустрілись - мов затявся,Не відшукував слівця.Потім знов тинявсь маною.Чи не вбачить крадькома;Плакав нишком, жив одною,Не міг викинуть з ума.Куди подінусь я з нудьгою...
Куди подінусь я з нудьгою,Куди подамся від журби,Робак, роздавлений ногою,Нікчемна іграшка судьби?Всім світить сонечко ласкаво,Всіх гріють промені ясні;Але те перше наше правоНам тільки мариться у сні.І я кляну за катом катаВ моїй невольницькій глуші,Що. нацькував на брата - брата,Відкинув душу від душі,Люд закував в цупкі кайдани,Позбавив молодість мети;Кляну... та як загоїть рани,Де крихту роздиху знайти?Годі, годі. Злої трути...
Годі, годі. Злої трутиДосить випив за життя,Досить вивчивсь шию гнути,Сподіватись без пуття.Сумні літа - їх не сперти;Тяжкий досвід - з ним лягти...Тільки й долі - чесно вмерти,Хрест без плями донести.Ти погасла, ясна зоре!...
Ти погасла, ясна зоре!Став я мовчки, загадався...Не гадалось... В темне мореБез весельця сам подався.Де сіромі прихилитись,Що казати, що робити,Як нема кому молитись,Як нема кого любити?Молода, напрочуд гарна...
Молода, напрочуд гарна,Кароока та струнка,Швидкометна, наче сарна,Мов тополенька гнучка.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .Весь малюнок без додатку,Бо нема чого додать.Одинока, нещаслива...
Одинока, нещаслива,Мов та зіронька одна,Ти мовчала, соромлива,У незгоді чарівна.Незгірш тебе одинокий,В сум тяжкий замкнувся я;Але погляд твій глибокийПоняла душа моя.Все - і постать, і убрання...
Все - і постать, і убрання,І словечко завжди влад -Виклика зачарування;Кожен хвалить, кожен рад.Слава сиплеться стоусто,Скрізь вигукує луна...Тільки в серці - пусто, пусто,Хоть би думонька одна.Краю не буде неволі...
ІКраю не буде неволі;Душу знесилили болі;Годі шукати просвітку...Слізоньки ллються дрібні:Крапельку власної долі,Власного щастя крихітку...Просять дурні.Лихо, як ніченька, чорнеТак тебе часом огорне,Так тебе всього потисне,Що не дивився б на світ...Битись? Воно непоборне...Гей, обірвись, моя пісне!Скошено цвіт...Та ж, що коханням братернімШлях мій, устелений терном,Легко б могла озарити,-Більше немає її...Маренням стались химерним,Попелом встигли потлітиДуми мої.Мовчки броджу по пустині,Мучусь один в самотині;Зіронька навіть не мріє;Згасла - дивись не дивись...Краще не буде, як нині...Де ж ти, голубко-надіє?Де ж ти? Озвись!Не прийде надія, одурить - я знаю ...
ІІНе прийде надія, одурить - я знаю,Бо то вже мій жереб такий:Без долі вродився, без долі сконаю...Який же ти, шляху, тяжкий!Не прийде надія, як перше, одуритьДурного прихильця свого;Байдуже про неї: що завжди так журить,Що змучило душу його?В безодню розпуки щодальш поринаю...Надія - то човник хибкий...Без долі вродився, без долі сконаю...Який же ти, шляху, тяжкий!Кричимо ми бучно...
Кричимо ми бучно,Хвалимо старе;Серденько ж розпучноВ нас знічев’я мре.На весь світ гукаємПро біду лиху,Та щось не шукаємІншого шляху.Другий за нас зробить,Думає усяк:Хто-небудь пособитьІз братів-друзяк;Гляне, яка доляВизволить з ярма;Або й так, що воляПрийде і сама.Треба вчинків перших....Тільки де вони?Велетнів помершихВикличмо з труни!Скрізь цю мудру радуУхо дочува...Але хто ж дасть ладу?Де та голова?Вміли батьки нашіБитись, жартувать;Від гіркої ж чашіЇм не зрятувать.Бо ніхто з могилиНе поможе там,Де й живучі силиНе страшні катам.Не діждати збокуНам поради - ні!Певність свого кроку,Сміливість в борні,Праця безупинна -Звалюють врага...В нас самих - провина,В нас самих - снага.