З півночі
Часть 6 из 10 Информация о книге
ІІІНаді мною кругом чорна хмара звиса,Не блисне жадна зірка до віч;Ранком ясним блакить обіллє небеса -Заховається злякана ніч.Та у мене в душі не прокинеться день,Не заблимає ранок до віч;Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень,Згоїть муки незгоєні ніч.Не кажи, що без кохання...
Не кажи, що без коханняТвої літа проминуть,Що дівчачі почуванняМарно в серденьку заснуть...Що пригоди, смутки, втратиТобі випали самі,Що твій жереб - помиратиВ душній каторжній тюрмі.Все минеться, пташко мила!Слізьми горя не залить...Чарівницька якась силаУ душі твоїй горить.Всього маєш ти багато...А труйні голки вінця?Покохають тебе свято,Покохають без кінця!Ти чого так забилося важко...
Ти чого так забилося важко, [6]Нерозсудливе серце моє?Нам з тобою невимовно тяжко,Та нас кожен за те осміє.Не звіряй своїх болів нікому,-Світ не любить чужої сльози.Не давай волі жалю гіркому,Не викликуй людської грози.Кращий друг одіпхне тебе в горі,Затче уші на зойки твої;Не турбуй йому ясності в зорі,Не захмарюй на хвильку її!Не воруш, не впинайся осою,Відчепись - чи не бачиш хіба:Мир пред ним розцвітає красою;Що для нього якась там журба?Бо коли він щасливий, найпачеТи спокою йому не тривож:Чи він винен, що в світі хтось плаче,Неможливо без того... так що ж?От коли б затужило хто рідне,Побиватися стало близьке,-Наше личенько зразу поблідне,Зрозуміємо лихо таке.О, тоді ми не знаєм, де дітись,Ми на ноги поставимо всіх;Будем руки ламати, молитись,Поки знову не знайдем утіх...Годі ж, серце! А здиблються люди,Що не знають відради, як ми,-Припади до зболілої груди,Вилий муки дрібними слізьми!Хай святкують обранці щасливі!Не нудись, дурне серце, замовч:Наші співи сумні та тужливіВ них прокинуть самісіньку жовч.Треба ввічливим всякому бути,В шкаралущі убратись товстіАбо згинуть від лютої скрути,Одуріти навік в самоті!Не раз ми ходили в дорогу...
Не раз ми ходили в дорогу,Не раз ми вертались до хатиІ знову брели від порогу -Правдивої цілі шукати.З борців насміхалася доля,Зростала, проте, їх громада.Добробут народний та воля -То наша найперша засада.Борців не лякають пригоди:Шлях, мочений кров’ю та потом,Нас виведе в панство свободиНе нині, не завтра, так потім!Аби не тікали ми труду,Не падали легко з ударів,Пригляньмось до нашого люду,Як сум йому очі охмарив!Знедолений ладом ворожим,Він працею держить всі стани...Ходім же, брати, та поможемПорвати якшвидше кайдани!Годі! Несила, немога...
Годі! Несила, немогаТак безнадійно страждати,Годі! Скінчилась дорога;Жизнь догоріла убога...Більше не здужаю ждати.Годі! Розвіяні вколоМрії мої сумовиті...Годі! Так пусто, так голо...Журно згинається чоло...Гірко чужому на світі!Годі! Хоча б де єдинаЩира душа відгукнулась!Годі! Близька домовина.Що ж? Невеличка людина...Винна сама, що схитнулась.ДО О-СІ Б-О
Бувають дні: кругом неначеУсе окриє мертва тьма;Безумно серденько заплаче,Розваги тугоньці нема.Та бог зна, відки промінь стрічіЦілющим сяєвом майне;Струмцем поллються дружні річі,Засвітить сонечко ясне.Отак на мить передо мноюТюрму твій образ озарив,З гіркою долею земною,З життям пекельним помирив!ПОДОРОЖНІЙ [7]
В хугу-непогідь лихуДідусь плівся на роботу,Підтоптався на шляху,Сів на хвильку коло плоту.«Здоровесенькі були! -Паніматка йому з двору.-Ви б до хати краще йшли,Ніж отута під сю пору.Там собі оддихнете...Правда, в нас непоказненько...Все ж борщу попоїстеТа погрієтесь гарненько!»«Не остав вас добре все!» -Одрікає подорожній;В хату клуночки несе,Підміцня живіт порожній.Безліч дуків він стрівавТа панів на всіх дорогах,А ніхто його не звавПригостити, крім убогих.Дальш поплентався дідусь,-Журна думка тисла груди:Чим би стала мати Русь,Коли б ще не прості люди?
вернуться
6
- Вірш цей вилився в годину тяжкого хворобливого настрою; тільки в таку годину я міг висказувати подібні думки та почування, від котрих перший відкидаюсь, бо ніколи й не поділяв їх. (Приміт. П. Грабовського).
вернуться
7
- Вірш «Подорожній» напів є перекладений, а напів мій. (Приміт. П. Грабовського).