Три долі
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, - а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв - дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий ваш таки змилується - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти - i вiн слухав мене… Думали - як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я - за Катрею…
- Катре! Катре! - кличу, - не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?
- Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - її.
- То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
- Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
- Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…
Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:
- Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала - не чула…
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйцi.
- Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.
- Як? Що? - питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.
- Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть i батько даватиме - не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"
Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чайчиха тiльки сказала: "така вже доля!", - ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та недобре ще обмiркувалася.
- I добре, доню, - озвалася до неї мати, - батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… - та й хотiла її пожалувати…
Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає - у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили - i тужить вона знову, i ридає, i побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
- Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
- А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.
- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
- Коли ти його вiрно любиш… - щось почала знов Маруся…
- Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, - що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А разом, якого-небудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… - i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.