Три долі

А тут у кiлька днiв за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї усiх знат­ниць i лi­ка­рок, - здається, нi­ко­му не впiзна­лася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї нi­чо­го не бо­лi­ло, ка­за­ла во­на, тiльки хо­ди­ла все кво­лiй та кво­лiй, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - i то­дi ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся i ле­жа­ла по­ну­ра.
Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­сiм оду­жала, - усе ще кви­лi­ло кри­ше­нят­ко. Я пам'ятаю доб­ре те врем'я, як бу­ло уно­чi не спи­мо всi, а ву­ли­ця, се­ло у снi, i всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєть­ся. Во­на не всип­ля­ла но­чей i хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй, - не пригорну­лася вже ма­ти до неї нi­ко­ли; нi­ко­ли не всмiх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­тi своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить:
- Мамо, чо­го жу­ри­тесь? Чо­го, ма­мо, не дбаєте о здо­ров'я своє? - Во­на не прий­ма нi­чо­го то­го. I ос­таннє сло­во її бу­ло: "Луч­че, мов­ля­ла, об­ра­же­но­му вмер­ти, нiж так на свi­тi жи­ти". - I вмер­ла.
  
XVIII
 
Округи нас дi­ялось, чу­лось, ве­ло­ся. Що ра­до­щiв, а що жур­би зва­жа­ли ми збо­ку; скiльки по­же­ни­лось на се­лi, за­мiж по­ви­хо­ди­ло, на­ро­ди­ло­ся, вмер­ло; як ра­до­щi промина­ли­ i жур­ба вти­ха­ла, як од­но по дру­го­му нас­та­ва­ло усе но­ве у лю­дей, - ми ж усе жи­ли своєю ста­рою ту­гою.
Батько усе хо­див по до­ро­гах i вер­тав­ся си­вi­ший та по­хмурнiшнй; ма­тiї усе смут­нi­ла i сла­бi­ша­ла. Од Кат­рi вiс­тi бу­ли рiд­ко, та й то не­ши­ро­кi. От­се бу­ло нап­ро­сить ма­ти свя­ще­ни­ка, щоб ту­ди на­пи­сав та спи­тав про здо­ров'я й жит­тя, то й од­пи­ше Кат­ря на три лис­ти од­ним лис­точ­ком своїм: "Здо­ро­ва, - на­пи­ше, - жи­ву, бо­гу мо­лю­ся за свої грi­хи i за ва­шi".
Скiльки-то слiз ви­ли­ва­ло­ся ма­ту­си­них, слу­ха­ючи, а опi­сля зга­ду­ючи, скiльки бла­га­ло­ся бла­гос­ло­вен­ня! У Мару­синiй ха­тi ще гiр­ше по­ве­ло­ся: що да­лi, Чай­чен­ко зов­сiм до­му од­бив­ся сво­го. Шин­кар­ка ним так за­ору­ду­ва­ла, що вiн у неї пiд ти­ном шин­ко­вим днює й но­чує, а щоб шин­кар не мав на йо­го приз­ри (бо рев­ни­вий шин­кар був), то пот­ро­ху по­чав Чай­чен­ко й пи­ти. Ба­чи­ли вже йо­го й п'яно­го лю­ди, а не­дур­но те ж ка­жуть: що в тве­ре­зо­го на умi, те в п'яно­го ка язи­цi, - вiн не всте­рiг­ся, мирк­нув там якесь сло­во чи дру­ге до шин­кар­ки, хтось цi­ка­вий пiд­хо­пив та розс­ла­вив по се­лу, - от i по­го­вiр став не­доб­рий. То­дi всi до Ма­ру­сi мо­ло­ди­цi з пи­тан­ням та з жа­ло­ща­ми, усi ста­рi ба­би з ра­да­ми та з нау­кою; тiльки Ма­ру­ся на усi пи­тан­ня i жа­лiн­ня, i на ра­ди усi: "Вiн ме­нi доб­рий i лю­бий; я йо­го над усе в свi­тi ша­ную". I жа­лiб­ни­цi, i по­рад­ни­цi об­ра­зи­ли­ся, - по­ки­ну­ли Ма­ру­сю: не­хай же тер­пить, ко­ли та­ка! Нiх­то й од­вi­да­ти не од­вi­дає.
Тiльки й хо­ди­ли до неї, що ма­ти да я; ми - час­тенько.
Одного ра­зу пiд­ход­жу го­ро­ду стеж­кою до ха­ти, - се бу­ло у свя­то, - аж дзвiн­кий ре­гiт та­кий чу­ти, що так i розко­чується. Гос­тi в неї якiсь?
Доходжу, ус­ту­паю. За сто­лом си­дять Ма­ру­ся i Чай­чен­ко, i гос­тi - мо­ло­ди­ця i чо­ло­вiк. Що то вже за мо­ло­ди­ця бу­ла кра­со­ви­ця! Я її за­раз пiз­на­ла, хоч нi­ко­ли не ба­чи­ла. Бу­ла чор­ня­ва, в рум'янцях, бi­ло­ли­ця, ус­та чер­во­нi смi­ються, очi ра­дiс­нi, уб­ра­на свiт­ло: зма­лю­ва­ти б та­ку та ди­ви­тись, не впус­ка­ючи з очей, та са­мо­му всмi­ха­тись на ту кра­су смiли­ву та ве­се­лу. Тiльки отi бро­ви її ви­со­кi i зро­ще­нi в'юнкою чор­ною га­дюч­кою на чо­лi бi­ло­му чор­нi­ли, - щось не­доб­ре вi­щу­ва­ли. По­руч з мо­ло­ди­цею, од вiк­на у за­тiн­ку, си­дiв чо­ловiк пле­чис­тий, при­зем­ку­ва­тий, з чор­ним ще­ти­няс­тим усом; чор­не во­лос­ся по­си­вi­ло в йо­го кос­ма­ми; од лi­во­го вис­ка вiн чор­ня­вий як грак; а з ви­ду ди­вив­ся вiн спiд­ло­ба, або збо­ку, на­че ко­го пiдг­лед­жу­вав зли­ми очи­ма своїми, i Ма­ру­ся, по­час­ту­вав­ши усiх, одiй­шла; я в неї i пи­таю:
- Хто се в вас, Ма­ру­се?
- Шинкар iз жiн­кою.
- Чи дав­но се хо­дять во­ни до вас?
- Се упер­ше прий­шли сьогод­нi.
- Як се зду­ма­ли во­ни?
- Та шин­кар схо­тiв не­од­мiн­не до нас.
- Чого то?
- Каже, ме­не за­ба­чи­ти.
- А ти ж до їх пi­деш?
- Та ще не знаю, Якiв ще не ка­зав нi­чо­го; як Якiв ме­нi ска­же.
Спокiйна со­бi, лю­ба - от на­че во­на без жод­ної дум­ки важ­кої по квiт­час­то­му по­лю про­ход­жає ве­чо­ром ти­хим та теп­лим.
Чайченко си­дiв iз гiстьми ду­же смут­ний, зiт­хав час­то; шин­кар пог­ля­дав на йо­го - не­лас­ка­вий був пог­ляд той: не­наче яка iск­ра спа­ху­ва­ла з чор­но­го йо­го ока… Шин­кар­ка усе всмi­ха­ла­ся.
- Нащо п'єш ба­га­то, не пий! - озва­лась во­на до шин­ка­ря (а вiн чар­ку за чар­кою ви­пи­вав).
- Чому не пи­ти ме­нi? Уп'юся - ме­не лю­ба жiн­ка до­ве­де до гос­по­ди.
- А як не схо­чу? - задз­ве­нi­ла во­на жар­ту­ючи.
- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її мi­ряє пог­ля­дом - яка. - Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?
Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко зiтх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не звiв очей шин­кар з Чай­чен­ка, - аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­бi по­чув, - то­дi шин­кар очi в зем­лю врив.
- Хутко у вас праз­ник, - го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря, - го­с­тей же до вас, гос­тей!
- Дякувати, ме­не доб­рi лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар. - Не так за мою щи­рiсть, як за те, що жiн­ка хорош­а, слав­лють, - то при­хильно­му при­яте­ле­вi ми­ло подивити­ся ­на мою кра­лю!
Та й зас­мi­яв­ся, а та­кеньки зас­мi­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.
- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий вiн з мо­ло­дою жiн­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.
- Пом'янiть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Хi­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­вiс­тив! Жi­ноч­ку йо­го молр­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а вiн вто­пив­ся.
- Як? Бо­же мiй! Бо­же мiй! Бiд­на ж во­на лю­ди­на!
- Чого - бiд­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у свi­тi… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся анi по­вi­сив­ся б сам один, а хi­ба вже вкуп­цi з ко­хан­кою!
Схиливсь до своєї жiн­ки, оком iск­рить.
- Удвох, ка­жуть, i вми­ра­ти охiт­нiш! - до­дав.
Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.
Стали гос­тi про­ща­ти­ся i поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка озир­ну­ла­ся на Яко­ва i мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:
- Годi ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­дiм iзо мною! - От­се, не да­си доб­ре i з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся, - зас­мi­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?
- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голуб­ко моя си­ва! - вiд­ка­зав їй.
I пiш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й смiял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:
- Бувайте здо­ро­вi! - Шин­кар iшов не ог­ля­да­ючись. У кiль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка мiж шин­ка­рем i Чай­чен­ком i що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те мiж ни­ми, - ка­за­ли, - що став шин­кар свою жiн­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартову­валась, смi­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­мiг сво­го сер­ця, уступив­ся - ма­буть, вже у йо­го бри­нi­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. I ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­вi: "Не при­ходь, - ка­же, - у ши­нок бiльше!" А Чай­чен­ко кри­чить: "Чо­му?" - "Не при­ходь у ши­нок!" - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. "Чо­му?" - "А то прий­ди", - про­мовив шин­кар.