Три долі

- Iдiть, ма­мо, йдiть-бо - про­сiть за­раз! Iдiть, ма­мо, йдiть!
- Не мож­на так, до­ню! Так гiр­ше бу­де: заж­ди тро­хи…
- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­нi за­жи­да­ти!
Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?
Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся слiзьми та все своє, знай, пра­ви­ла: "йдiть, iдiть за­раз!"
- Катре, - го­во­рю, - бу­де гiрш з тим пос­пi­хом: ми кине­мось до батька - бла­га­ти, а як вiн прий­ме те­пе­реньки? Що ж як вiн згук­не нам оте своє "го­дi!" та й на­га­ду­вать iще не зве­лить?
- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­нi важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­жiть, ма­мо!
- А от за­раз, по обi­дi, ви з Хи­мою вий­дiть з ха­ти, - я то­дi йо­му ска­жу… Я то­дi ска­жу i поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву пiд со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­нi ще не попiклу­ватися то­бою…
- Я жда­ти­му, - про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­пi­ти­му. А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у клiт­цi, - що вже нi­ку­ди ле­тi­ти, то б'ються, де за­чи­не­нi.
  
VI
 
Обiдаючи, батько на­че не до­ба­чав, як ма­ти блiд­ла, як Ка­тря пла­ка­ла, - си­дiв та­кий, не гад­ки, як i вчо­ра.
Пiсля обiд ми з Кат­рею за­раз зiй­шли з ха­ти, ста­ли по вку­пi пiд две­ри­ма.
Довгенько у ха­тi ти­хо бу­ло…
- Голубе мiй! - за­го­во­ри­ла ма­ти: - на­шу Кат­рю хо­чуть сва­та­ти…
- А що ж! Не­хай сва­та­ють, хто хо­че, - з то­го до­га­ни не­ма!
- Се мо­ло­дий Чай­чен­ко хо­че сва­та­ти… Яка твоя вго­да?
- Я за Чай­чен­ка не 'ддам.
Я вже жи­во­си­лом од­во­лiк­ла Кат­рю од две­рей хат­нiх:
"Катре! Кат­ре! Усе про­па­де!.."
Затрусилася во­на i ста­ла не­ру­хо­мо на прис­лух зно­ву.
- Дитина ду­же па­руб­ка впо­до­ба­ла, - про­сить ма­ти: - не­хай же во­на в нас щас­ли­ва бу­де!
- Не на те я доч­ку ви­ко­хав, - грим­нув батько, - щоб я її пер­во­му прой­дис­вi­ту мав од­да­ти, який там їй в око впа­де!
- Чим во­ни не лю­ди? I доб­рi, й за­мож­нi; усi їх на по­ва­зi ма­ють.
- За що по­ва­жа­ють? Хi­ба за те, що зай­шла во­на не­вi­до­мо чо­го та й осi­ла у се­лi чу­жо­му.
- Знали б лю­ди… чу­лись би не­по­ко­ри на їх, а то усi ша­нують… Ти сам пер­ве з ни­ми за­хо­див…
- Я по усiх шля­хах би­тих блу­ка­юся i ба­га­то лю­дей набре­деш уся­ких, що на во­ро­та б свої не пус­кав їх нi­ко­ли…
- Велику лас­ку ме­нi зро­би, пос­лу­хай!
- Годi!..
Катря як скри­чить, зар­веться до ха­ти, - я її за по­пе­рек вхо­пи­ла, у сi­ни на­зад од­ки­ну­ла…
- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, бi­жить ма­ти…
- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду, - од­ка­жу го­лос­но. Та вiд­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю обi­руч­ки за со­бою…
- Не жу­рись, - вмов­ляю її, - не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - вiн же те­бе жа­лує! Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!
- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш? Аж я са­ма тро­хи iз­ля­ка­ла­ся:
- Та бо'? iз то­бою, Кат­ре, - ка­жу, - об­мiр­куй­ся га­разд!
Облилася во­на слiзьми дрiб­ни­ми.
- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Бi­гай­мо у ве­ли­кий гай, - вiн сьогод­нi у гаї де­ре­во ру­бає.
- Бiгаймо, - ка­жу, - ут­ри­ся, не плач!
Вона то­дi за­раз обi­тер­ла очи­цi, i по­бiг­ли ми до гаю, при­ховавши вiд­ра свої по­над ро­вом у бур'янах.
До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судливiй лю­ди­нi на доб­ру го­ди­ну ходп, а ми пе­ре­бiг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає i го­лос вi­тер до нас зно­сить - пiс­нi хтось спi­ває.
- Се вiн, - впiз­на­ла до­ра­зу Кат­ря. Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­вi за­ра­зом, ще од­да­лiк… Вже то­дi вi­сень iш­ла; лист чер­во­нiв, жов­тiв, в'янув i об­си­павсь, i ко­тю­чий вi­тер ни­зався по­мiж де­ре­вом без­лис­тим.
Голосно i прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у свi­жiм гаю па­ху­щiм… Ба­чи­мо йо­го, а вiн нас ще не ба­чить - спi­ває. Кат­ря припи­нилася.
- Що вiн та­ке спi­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся спi­ву то­го: - що вiн спi­ває?
- Послухаймо, - ка­жу, - то й по­чуємо… Хо­дiм ближ­че.
- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­нi.
Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.
Чайченко об­руб­лю­вав гiл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, i круг йо­го зру­ба­не де­рев'я i пеньки свi­жi; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло вiн своєю соки­рою блис­ку­чою цю­кав, - за­ду­мав­ся сам тяж­ко i ти­хо i сум­но спi­вав.
Отака бу­ла йо­го пiс­ня: Спiвав вiн, що лю­бив ко­лись щи­ро та вiр­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­дi­ва­на, - i вже по­вiк не­щасливий вiн жи­ти­ме; ко­ха­ють iн­шi - та до iн­ших сер­це вже не при­ля­же, до нi­ко­го:
Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,
Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!
- Яких се ти пi­сень спi­ваєш? - пок­рик­не кри­ком Кат­ря, на­че се­бе не пам'ята­ючи.
Вiн iзд­риг­нув­ся; шви­денько вхо­пивсь, ки­нув со­ки­ру, взяв Кат­рю за ру­ку, - знов пус­тив i знов со­ки­ру пiд­няв.
- Спасибi, - ка­же, - спа­си­бi, що прий­шла, а я не спо­дi­вав­ся…
- Боже ми­лий! Якої ж смут­ної ти спi­вав! Яку ти ми­лу зга­дував? Бу­ла вже, ли­бонь, пер­ша, а я - дру­га?
Вiн так нi­би тро­хи iз­мi­шав­ся…
- Лучче, - од­мов­ляється, - луч­че по­жа­луй ме­не, моя ри­бонько!
Вона рум'янцем уся зак­ра­си­ла­ся, як те сло­во по­чу­ла, - во­на усе своє го­ре за­бу­ла…
- Нi, - ка­же, - я знаю, що ти ме­не вiр­но лю­биш, а я тiльки по­жар­ту­ва­ла, - збач ме­нi те… Та й зно­ву пе­рес­ко­ком:
- А на­що та­кої смут­ної спi­вав? Про­ти чо­го спi­вав та­кої?
Тодi вже я з-за ку­ща оз­ва­лась:
- Чи за­бу­ла, - ка­жу, - го­лу­бонько-гур­кот­ли­воч­ко, чо­го бiг­ла сю­ди?
- Ой, ли­хо ж моє ве­ли­кеє! Не­щас­тя моє!
- Що ти ка­жеш? - пи­та її Чай­чен­ко, вкло­нив­шись ме­нi. Усi ми по­сi­да­ли на при­кор­ню.
- Батько за те­бе да­ти ме­не не хо­че!
- Має дру­го­го зя­тя до ру­ки?.. Ко­го се? - пи­та вiн, та чуд­но ме­нi те, що пи­та вiн нi ве­се­ло, нi жур­но, на­че за хлiб­сiль по­дя­ку скла­дає.
- Когось там ду­має на моє без­го­лов'я! - го­во­рить Кат­ря, зап­ла­кав­ши.
- Вже зять на­ре­ко­ва­ний! - ка­же то­дi Чай­чен­ко. - От во­но що! Кра­що­го знай­шли! Нi­чим втi­ша­тись та й на­рi­ка­ти нi на що; дар­мо ж з су­хої кри­ни­цi во­ду брать…
Мабуть, за до­са­ду йо­му ста­ло, що тро­хи мов зне­ва­же­ний зос­тав­ся… ус­та стис­нув i го­ло­ву пiд­няв гор­до, i очi блиско­нули… Та все те по­таївши у со­бi, нi­би з упо­коєм по­ма­лу ус­тає…
- А то­бi ж як? Ти що ду­маєш? - пи­та Кат­рi.
- Нащо пи­таєш? На­що моє сер­це краєш? - од­ка­же во­на.
- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко гiр­ко: - по­ко­хаєте вран­цi, за­бу­де­те вве­че­рi!
Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.
Вiн то­дi узяв її за ру­ку.
- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!
- Як? Без те­бе? Хi­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?
- Вже ме­нi не бу­ло то­го щас­тя од­вi­ку, та й по­вiк не бу­де!.. Про­щай, дiв­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!
- Та що се ви, - го­во­рю я, - та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­бiг­ти? Мо­же, ще й нi за що бу­де на до­лю на­рi­ка­ти. Сi­дай­те лиш!
Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­сi­да­ли; вiн сум­но диви­всь, во­на ж на­че усi шля­хи по­гу­би­ла, тiльки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.
От i ста­ли ми ра­ди­тись.
- Не тре­ба батько­вi до­ку­ча­ти слiзьми, - ка­жу. - Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.
Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.
- Я батько­вi до нiг упа­ду, - нах­ва­ляється Кат­ря, послухав­ши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го. - Як не вiд­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!