Егоїст

— За знайомство! До речі, як вас звати?
— Мене — Євдокія, — сказала вона. — Єва. Так називали у нашій родині всіх перших доньок.
— Дуже гарне ім'я, — сказав Георгій.
— А мені в молодості страшенно не подобалося. А зараз — нічого, звикла. А вас як величати?
— Так, як і вашого сина! — посміхнувся він. Здається, Євдокія зраділа. Вона відпила ковток вина і
спитала:
— Невже «Хванчкара»?
Георгій подивився на пляшку — точно! Він і сам не знав, бо замовив просто грузинське вино.
— Як ви здогадалися?
— У нашій родині завжди добре зналися на винах. Мій батько навчив мене цьому, коли я була така, як Георгій.
— Давайте і йому наллємо для дегустації, — запропонував Георгій-старший.
Запала мовчанка.
— Розкажіть трохи про себе! — попросила Євдокія, щоб якось зав'язати розмову.
— Я — юрист, — почав було він. — Останнім часом бавлюся в політику... Подивившись на Євдокію, він зрозумів, що вона чекає від нього чогось іншого.
— Розкажіть мені про свій рід, — уточнила вона. Георгій почервонів. Він не знав, що сказати.
—Власне, я знаю не так багато. Лише з розповідей мами. Ми, тобто мої предки, мали невеличкий маєток на Слобожанщині... — Я думаю, ви мешкали по сусідству зі Скоропадськими... — загорілися очі в Євдокії. — Вони мали саме там маєток, а ще — на Черкащині.
Він схопився за цю думку, як за рятівну соломинку.
— До речі, я знайомий з Валентиною Скоропадською.
— Так? — жадібно ловила Євдокія кожне його слово.
— Я познайомився з нею у Швейцарії. Вона там живе з чоловіком. Він не українець, однак палкий наш прихильник.
— Яка вона? — спитала вона Георгія. Георгій замислився.
— Вона, незважаючи на свій вік, — дуже елегантна. — Він напружив пам'ять. — Ви знаєте, я подивився на її пальці... Річ у тім, що колись мені моя мама казала: велика рука з довгим ш пальцями і довгими нігтями — це не панська рука. Панська рука невеличка, вузька, непристосована до роботи з середніми, ближче до маленьких, аніж до великих, пальчиками і круглими, ледь розширеними догори нігтями.
Він автоматично поглянув на руку Євдокії: вона тримала горнятко з чаєм, відвівши маленький мізинчик з маленьким ніжнорожевим нігтиком.
Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.
— Так, я знаю це, — спокійно відказала вона.
Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.
— У пані Скоропадської були саме такі руки.
— Як цікаво! — захоплено промовила Євдокія. — Аз ким ви ще спілкувалися?
— Ну... — наморщив лоба Георгій. — У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.
Євдокія скривилася.
— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.
Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.
— Але вони на той час становили бізнес-еліту.
— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.
— Чому?
— Не дано.
— А сьогоднішні бізнесмени?
— Тим паче.
— Чому — «тим паче»?
— Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.
— Як це?
— Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників або зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.
— Невже це сьогодні щось значить?
— Не знаю... Це ж ви — там, нагорі... Нам знизу не видко... — сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: — Як воно там, нагорі?
Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Борисом і Романом.
— Так само, як і всюди... — невпевнено відповів він.
— Та ну? — з недовірою спитала Єва. — її маленькі чорні очки-намистинки загорілися якимось східним азартом.
Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки — татарського походження? — як собі думала його мама. Ханенко — від слова «хан» — говорила вона. А вона була хорошим філологом.
— Чого ви смієтеся? — зашарілася Єва.
— Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, — поспішив запевнити її Георгій. — Ось ви — хто за спеціальністю?
— Я давно не працюю...
— А в принципі?
— Я — вчитель математики, — строгим учительським голосом відповіла вона.
— Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі... Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах... Ну, щось таке... Було?
— Було, — сказала вона рівним голосом, хоч із відчутними нотками відрази. Очевидно, ця тема її зачіпала за живе.
— Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи,—зненацька для себе, почав він. — Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи... Ви ж — світла голова, інтелігентна жінка з притаманним лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей... А посаду отримала сіра нікчема. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, переконаний, без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?
Вона дивилася на нього з підозрою, ніби зважуючи — чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:
— Не переживайте, я не провокатор... Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію... До речі, також прогорів...
Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.
— Я просто хотів вам продемонструвати, що ... нагорі відбувається таке саме, що й унизу. Хіба що боротьба за виживання стає дедалі жорстокішою... І цинічнішою... Позаяк — чим вище, тим шматок, за який борються, є ласішим... Хоча має він універсальну назву «влада»...
Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.
Мовчанку порушив Георгій-менший:
— Ма! Можна я погуляю?
Жінка повернула голову і невидячим поглядом подивилася на нього.
— Ма, я ненадовго, — просився син.
Єва немов прокинулася. Подивилася на гостя, сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.
— Я хочу, щоб ти побув з нами.
Георгій відчув незручність становища. Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.
—Я приготую ще чаю! — встала вона і вийшла на кухню.
Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела крихти зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті горнятка з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування — маленькі хрусткі палички, посилані
кмином і... Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» — сказав він собі.
Він подивився благальним поглядом на господиню, як дивляться собаки на своїх власників, і спитав по-дитячому невпевнено:
— Можна подивитися? — і показав на цукерницю, в якій лежали кубики цукру.
— Авжеж, — сказала вона легко і додала. — Колись я купила її на блошиному ринку на Сінному базарі у одного літнього чоловіка. Він казав, що ця річ належала аристократам. Не знаю. Можливо. Гарна річ. Старовинна. Я такі речі люблю. Я віддала за неї шість гривень.
Георгій почервонів. Гаряча хвиля залила йому груди. Він впізнав цукерницю. Це одна з тих фамільних речей, які зникли з їхнього дому після маминої смерті. Зараз він подивиться на її дно зі споду і побачить: «Зроблено в Японії». Колись дядько його діда привіз її з японської війни.
— Японська, — випереджаючи події, — сказала Єва. — Дуже гарна річ. Хоча, на перший погляд, простенька...
Він і далі мовчав.
— Найвишуканіші речі якраз і є простенькими, — говорила вона.
Георгій прислухався до її голосу. Він був низький і тихий. Він був шовковий.
Липинський розгубився. Такий збіг стався з ним уперше. Спершу малий Георгій біля хлібного рундучка. Потім у ботсаду. Тепер ця цукерниця...