Егоїст

Георгій знавіснів.
— Слухай, Пупсе, — зненацька згадав він презирливе прізвисько Бориса в університеті. — Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!
Борис посерйознішав:
— Це — система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...
І він спробував це зобразити своїми товстими пальцями.
— А щодо Пупса... — хрипло прошипів він — Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! — закричав він. — Смішний, жалюгідний Пупс! А ти — сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш маратися! А в політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть у лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! От я бовтаюся — уяви собі — бовтаюся! Політика — це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше — немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені, і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти — не політик. Ти лише фантом політика. Ти — лише декорація!
Борис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало відповідь.
Георгій уже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Один Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого завершення. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого сім'я «божих одуванчиків» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар становили кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних речей. Це дуже вигідна угода. Дуже. Крім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею —- і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.
Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі робив вигляд, що її не бачить. Натомість Феміда у Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився з втратою шаленого гонорару фірмі, який обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів не оберешся.
Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:
— Ну, як?
Вона видушила із себе:
— Я не хочу мати справу з цим бандитом!
Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.
Отже, все ясно. Якщо Таміла — та Таміла, яка так боролася за процвітання їхньої фірми, — якщо вона жертвує клієнтом, то іншого шляху просто немає.
А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на
деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.
Десяток років тяжкої праці... Не вижили.
А може начхати на сюсі-пусі? Взяти і начхати на етику, закасати рукава і робити чорну роботу. Взяти пристойного хабара, розплатитися з кредиторами і боргами! Чому ні? Чому всім можна, а мені ні? Я сам винен! Розманіжив своїх співробітників, витворюючи атмосферу фальшивої моральності. Працювати треба, а не розпускати нюні! Гроші заробляти! Так і скажу на засіданні! Хоч раз поведу себе як мужчина! Йдеться не просто про долю фірми, а про долю моєї фірми! Моєї! «Липинський і К»! На карту поставлена моя доля. Все! Крапка!»
Георгій зайшов до кабінету. На його столі лежали дві папки. Це досьє на Антипова і на пана АП, що їх йому підготувала Ірина Марківна на основі офіційних і конфіденційних джерел.
«Ціни Вам немає, Старий Ридикюле!» — подумки похвалив він.
«Я знаю!» — з посмішкою, так само подумки відповіла йому Ірина Марківна.
Він, трохи повагавшись, неначе зібравшись із силами, відкрив папку.
«Віталій Антипов, 37 років. Народився в Галичині, в сім'ї «окупантів» (так називають на Західній Україні сім'ї росіян, які перебралися туди з почесною «визвольною» місією у 1939 році). Батько — партійний керівник, мама — перукарка. Одружений. Має прекрасні фізичні дані і нікудишню нервову систему: спить у бронежилеті і страждає від безсоння. Інтелектуальні здібності посередні, зате чудовий природжений інстинкт, який допоміг йому в доволі успішній бізнесовій діяльності. В економічних питаннях несильний, практично всі його справи веде юрист, пов'язаний з ним поки що не з'ясованими зв'язками. Займається нафтою, активно залучає інші сфери — банки, страхові компанії... Розширення бізнесу йде за схемою: скуповування окремих невеличких успішних економічних одиниць. Стиль роботи з партнерами — «кидала». Для досягнення мети не гребує нічим. Завойовує їх насильницьким шляхом (залякуванням, шантажем, збройним нападом або його інсценізацією та ін.)- Вразливе місце — внутрішній психологічний стан: Антипов слабка і беззахисна людина, саме тому застосовує силу як компенсацію своїх психологічних вад».
Георгій згадав усміхненого молодого чоловіка, супроводжуваного вертлявим кмітливим Юрком. Дивно, в ту зустріч, коли вони домовлялися про умови угоди, в Георгія не виникло ніяких підозр. Пара справила дуже приємне враження. Хоча... Хоча дещо насторожив явно завищений гонорар, який вони запропонували фірмі.
Тепер він зрозумів усе і вже вкотре пообіцяв собі не підписувати угод до отримання досьє на клієнта.
Отже, врешті-решт знову винен в усьому він сам. Він і тільки він.
Друга папка. «Петро Іванович Пупець. 56 років. Має суворе комсомольське і партійне загартування. Його син — Едік — пізня дитина, бажана, балувана. Вихованням сина займалася його дружина, всіляко прикриваючи усі його «дитячі вибрики». З часом «дитячі вибрики» переросли у дорослі. Першою гучною справою, пов'язаною з Едіком, був суд над молодою принциповою вчителькою, яка навідріз відмовилася ставити молодому паничу продиктовану оцінку. її звинуватили у звабленні неповнолітніх і засудили. Другою справою був судовий позов на викладача інституту, якого звинуватили все ті ж пани у хабарництві. Нинішня судова справа — вже проти самого паненяти АП. Сільську дівчинку Катю було напоєно, зґвалтовано, і відзнято на відеоплівку. Відео бачили однокурсники Каті і панича АП, однак тепер усі дружно мовчать. Катя зробила спробу самогубства, що значно загострило справу: зараз її ретельно обстежують з приводу підозри на недієздатність. Результати медичної експертизи зґвалтування були, але «загули». Сам Едуард Пупець має психічно неврівноважений, аж до істеричності, характер і неабиякі демагогічні здібності, що заважає об'єктивному веденню справи».
Георгій зітхнув.
Він прекрасно розумів, що і перший і другий клієнти чудово усвідомлюють, що відмова його фірми, фірми «білих рукавичок» від справи фактично означає оприлюднення винуватості обох клієнтів. їм, звичайно, не важко буде знайти захисників, щоправда їм доведеться звертатися до
юридичних маргіналів. А це потягне за собою наслідки... Передусім для нього, Георгія, і для його дітища — адвокатської фірми «Липинський і К», оскільки він мав необережність зв'язатися з дуже мстивими людьми. Борис Бородач прозоро натякнув йому на це, обмалювавши таку картину: Пупець зробить усе можливе, аби зганьбити фірму «Липинський і К», скомпрометувати у мас-медіа і професійних колах. Ну, щодо професійних кіл, Борис, звичайно, «загнув»: професіоналів важко ввести в оману: тут добре знали справжню ціну кожного адвоката. А от щодо широкої публіки... Обдурити її через мас-медіа — справа кількох сотень доларів. Так, так. У цій країні журналісти роблять брудну роботу за копійки...