Егоїст

Сьогоднішній день вже вкотре продемонстрував головну особливість української політики: переслідування переслідуваного. Парламент переслідує уряд, уряд «наздоганяє» адміністрацію президента, а та, в свою чергу, переслідує парламент. І цей вічний рух по колу нагадує безкінечний біг білки в колесі.
Георгій сидів і думав: кому потрібна така держава, а точніше, аматорська гра в державу? Кому? Народові? Він давно сам дає собі раду. Європі? Та вона й сама не знає, що з нею робити: спершу привітали відкриту Пандорину скриньку, а тепер не знають, як запхати усе назад! Може, Росії? О, так! Росія ніколи не відмовиться від України! Вона завжди по-батьківськи лагідно і водночас суворо керуватиме дитячою грою своєї любої дитини за своїми ж національними методичними розробками «батога і пряника».
Може, і справді є щось раціональне в націонал-анархізмі? Теоретично, може, й так. Але практично? Нонсенс якийсь!
Наявність своєї держави, хай навіть недолугої та інфантильної, краща за її відсутність. Це факт. Однак як примусити народ любити її? І найстрашніше: як примусити себе любити її? Не свою землю, а свою державу?
Колись він озвучив цю думку Борисові, а той його звинуватив у непатріотизмі. Може, справа не в поганій державі, а в ньому самому, Георгієві Липинському? Невже він такий зіпсутий?
На перерві до нього підійшов Борис. Він сьогодні особливо ревно виконував роль Підпанка — Посередника між Дуже Позитивним Головним Героєм і Десятиголовим Монстром, кілька разів згадуючи у своєму виступі прогресивну батьківську роль Доброго (тобто «Доброго») Пана.
— Даремно ти так стараєшся, — зіронізував Георгій. — Я бачився з Морозовим. За тобою нічого не числиться. — Ти впевнений?
— На всі сто.
Борис змінився за одну мить. Це була миттєва метаморфоза: з хлопчика, що нашкодив і всіляко намагається слухняністю і догідливістю відмолити собі прощення у татка, він перетворився на самовпевненого відгодованого Гусака.
— Я — твій боржник, — прогелґотіла Домашня Птиця.
— Ніякий ти не боржник, — відрізав Сокіл-Сапсан.
— Я до тебе сьогодні зайду!
Георгій знизав плечима. Він не заперечував. Саме зараз не заперечував.
Минула ніч переконала його в тому, що він почав боятися самотностл.
Він вийшов на вулицю і пішов парком у напрямку до свого дому. Парк після дощу пахнув свіжістю і надією. Надією на те, що він іще деякий час протримається чистим. Біля калюжі сидів маленький білий котик. Випадково він зачепив лапкою брудну воду і негайно ж, з відразою, почав лапкою гидливо її струшувати. Після того побіг геть від калюжі. Георгій зупинився шокований. Навіть найменша, найдурніша істота прагне чистоти...
Георгій приїхав до офісу своєї адвокатської фірми під кінець робочого дня. Пройшовся кабінетами. Всі були на місці. На його столі лежала кореспонденція. Георгій не доторкнувся до неї. Він відчув, що там знову є лист з погрозою.
Натомість він повідомив Ірину Марківну, що хоче зібрати екстрену нараду.
Його колеги дивилися на нього стурбованими очима. Вовка копирсався у своїй і без того розпатланій чуприні. Ганна Миколаївна інстинктивно стисла руки в кулаки. Таміла знову пішла червоними плямами. Льошка-маніяк нервово йорзав на стільці. Одна Ірина Марківна була професійно незворушна.
Ніхто не знав, що діється в його серці. Окрім, хіба що, Старого Ридикюля.
«Я хочу розрубати вузол. Я хочу звільнитися від тягаря. Хочу позбутися докорів сумління... Хочу почати все
спочатку... Хочу, щоб усе було, як раніше: тихо, розважливо, професійно, точно й обов'язково «в білих рукавичках». Я хочу, щоб фірма знову була, як швейцарський годинник».
Георгій повідомив своїм співробітникам, що все-таки доведеться відмовитися від двох уже розпочатих справ Антипова і Пупця. Наслідки можуть бути невтішними. Тож нехай усі співробітники не соромляться і шукають про всяк випадок нове місце роботи, якщо раптом його найгірші передбачення справдяться. Фірма, звичайно, виплатить усім компенсацію у разі втрати роботи. Ще Георгій попросив скопіювати всі файли на дискети мінімум у трьох примірниках і зберігати в трьох різних місцях, а в кого є якісь сумнівні файли — знищити їх.
Під час наради панувала тиша. Однак ця мовчанка була іншою, аніж тоді, коли він кілька днів тому езопівською мовою повідомив про те, що фірма не цуратиметься брудних грошей задля свого виживання. Цього разу він відчував мовчазну підтримку. Після його слова прозвучали дружні оплески. Георгій не хотів, щоб підлеглі почали бити себе в груди і доводити йому свою відданість, тож повідомив, що в нього термінові справи і він мусить попрощатися.
— А вас, Ганно Миколаївно, я попрошу залишитися, — тоном Мюллера із «Сімнадцяти миттєвостей весни» сказав Георгій. Це викликало в усіх усмішки.
Співробітники розійшлися по своїх кабінетах без тягаря на серці.
— Ганно Миколаївно! Ви, як завжди, виявилися праві. Беріться за захист скривдженої молодим Пупцем дівчинки. Я вам дозволяю. Хай навіть це буде остання справа моєї фірми...
Ганна Миколаївна пустила сльозу і витягла мережану хусточку, щоб утертися.
— Як Льошка? — спитав Георгій, щоб позбутися деякої незручності.
— Ви не повірите, Георгію Андрійовичу! Льошка-маніяк кардинально поміняв своє ставлення до справи Пупця! Він навіть був трохи розчарований, коли ви в наказовому порядку заборонили йому відмовлятися від неї.
— Що ж сталося? Ганна Миколаївна лукаво усміхнулася:
— Я розкопала, що та зґвалтована дівчинка з сусіднього Льошчиного села!
— Це доля! — констатував Георгій.
— Я цих Пупців розчавлю! — в очах Ганни Миколаївни заблищав небезпечний вогник, який не на жарт налякав шефа.
—Тільки без фанатизму, Ганно Миколаївно, — попросив Георгій. — Ще пожити хочеться, — посміхнувся він.
Ганна Миколаївна піднялася зі стільця і, випнувши груди, неначе готуючись до промови, прорекла із захватом:
— Георгію Андрійовичу! Ви — справжній... Справжній...», — вона запнулася, підбираючи слово.
«Цікаво, я справжній хто?» — подумав Георгій.
— ... Ви — просто справжній! — нарешті знайшлася вона. — В усьому...»
За останні місяці це були найприємніші слова. Що не кажи, Ганна Миколаївна — майстер слова.
Сокіл-сапсан настовбурчив пір'я. Неначе до чогось приготувався... Або...
... До Георгієвої кухні знову прибилися Ромко з Борисом.
Ромко почав свою безкінечну розмову про безкінечні «наїзди» на його ресторан: скількох людей він годує і поїть безкоштовно: податкову, міліцію, районну адміністрацію, санстанцію, інших чиновників...
— Скільки це триватиме? Я питаю у вас — законодавців!
— Завжди, Ромчику, завжди, — цинічно посміхався Борис. — Не трепихайся. Змирися. Просто заклади у свій бюджет, у витратну частину, ці кошти — і все. Знищити корупцію неможливо, тож не варто з нею взагалі боротися. Треба сприйняти це як факт і пристосуватися до нього.
Ромко обурився:
— Як ти про це так спокійно говориш? Ти ж — законодавець!
— Я тому так спокійно про це кажу, бо добре це знаю. Ромко вирячився на Бориса, а потім повернувся з
питанням в очах до Георгія.
— Що ти на мене дивишся. Ти ж сам бачиш, я годую податкову в ресторані, до речі, в твоєму... Взагалі повинен тобі сказати як юрист-практик — звичай сильніший від закону. Як це не прикро визнавати. Хабар і могорич існуватимуть в Україні вічно. Хоча, найцікавіше, що ці дві речі ми запозичили у наших «друзів» по історії — турків і татар. Моя мама — а ви ж знаєте: вона читала в університеті історичну граматику української мови — розповідала мені колись, що слово «хабар» прийшло на Україну через турків від арабів. І означало воно «звістку», «військову звістку», за яку гінцям платили, і плата ця називалася «хабар». Тобто насправді це була плата за стратегічну інформацію і за стратегічну послугу. Тим самим воно лишається і понині.
— Овва! А могорич? — навіть Борис зацікавився тим, що сказав Георгій.
— «Могорич» — теж тюркське запозичення, і теж арабське першоджерело. Означало «витрати» або «компенсація втрат»...