Егоїст

«Щось має відбутися — невідворотне і сильніше за мене. Усе-таки треба заскочити на роботу і перевірити, як проходить «чистка». Георгія з дитинства періодично мучив сон: до його помешкання вриваються люди «з органів» і починають обшук. І знаходять щось. Що саме, Георгій ніколи не міг зрозуміти. Сон не давав однозначної відповіді. Це «щось» було жахливим компроматом, брудною білизною та інтимною таємницею водночас. Останнім часом сон снився частіше...
Треба знищити все. Все. Окрім, звичайно, того, що цікавить податкову... Останнім часом перевірки на фірмі стали хронічними: намагаються докопатися до одного: чи не платять клієнти адвокатам і фірмі більше, аніж указано в угодах? Питання слушне.
Звичайно, щоб вижити, доводиться крутитися; звичайно, фактичні гонорари Георгієвих адвокатів перевищують офіційні; звичайно, фактичні прибутки фірми більші, аніж засвідчені в документах. Звичайно! Звичайно! Звичайно, їхня фірма нічим не відрізняється від усіх приватних підприємств України! Закон в країні не діє. Діє звичай. Звичай сильніший від права. І Георгій як правник мусить визнати цей сумний факт.
Податкова «витягла» з нього всі можливі фінансові ресурси. Що ж зробиш. Вона сама діє не за законом, а за звичаєм, за старовинним українським звичаєм тюрксько-арабського походження, що має назву «хабар». Податкова, яка має контролювати бандитів, є найбільшим бандитом у країні. Георгій, дивлячись у вікно свого офісу, дійшов висновку, що повністю збанкрутував. І це його, як не дивно, зовсім не зачіпало.
«Що зі мною діється? Друже, повернися до реальності! Прийми хоіодний душ! Твоє життя розвалюється! Ти гинеш! Що з тобою? Схаменися! Візьми себе в руки! Візьми справи у свої руки! Шукай клієнтів! Запусти рекламу! Ти зможеш! Ти це вмієш! Тобі не вперше! Тільки почни!.. — Ке хочу я нічого... Не хочу...»
Поки завантажувався комп'ютер, Георгій включив автовідповідач. Вислухав кілька повідомлень, серед них і погроза. «А все-таки цікаво: від кого? Від Пупця чи Антипова?» Погроза була не дуже агресивною, і навіть не зачепила його «его»: «Гей ти, піжоне! Не мути воду! Пожалієш!»
— Кишка тонка! — вголос сказав Георгій.
Він зазирнув у свій комп'ютер: той мав вигляд незайманої дівчинки. Ірина Марківна стерла з його пахм'яті все. Хоча, звичайно, хороший хакер за хороші гроші зможе його зґвалтувати і отримати секрети справ його клієнтів, фінансові розрахунки, листування — офіційне і таємне. Цікаво, чи дійде справа до хорошого хакера?
До кабінету зайшла Ірина Марківна.
— Згортаєтеся? — майже байдужим тоном спитав Георгій.
— Ви впевнені що чините правильно? — замість відповіді запитала вона шефа після деякої паузи.
— Ні. А ви?
— Я маю погане передчуття.
— Що ж мені робити?
— Затаїтися.
Вона нечутно вийшла з кабінету.
Георгій подивився у вікно. Над Києвом збирався дощ. У нього в душі також.
Він набрав телефон Віри Павлівни, бо прийняв рішення: їде у парламентський піонертабір. Він смертельно втомився.
Після обіду Георгій заїхав на засідання комітету. Він досі не міг пробачити Пащенку, що той відібрав у нього комітет. Його, Георгієвий, комітет. Тепер настав час розплати. Час Георгієвої зловтіхи. Пащенко почувався не в своїй тарілці. Він не був професіоналом. Він сподівався, що старий зубр Георгій буде «витягувати» роботу комітету, до складу якого входили в основному їхні політичні противники. Однак Георгій не хотів цього робити, він просто фізично не міг працювати на людину, нижчу від нього за професійними та інтелектуальними показниками, не бажав прикривати його юридичну нікчемність в ім'я корпоративної моралі. Георгій, влаштувавши мовчазний бойкот однопартійцеві, відчував задоволення. Законопроект виглядав жалюгідним. Пащенко це інтуїтивно відчував. Він не зміг відстояти партійну позицію у боротьбі з потужнішими пропрезидент-ськими силами. А ситуацію змінити можна було б. «Стоп! Стоп! Стоп! Щось не так! Щось не так... Егоїст я триклятий! Тому нічого не виходить у нас, в Україні, що в кожній команді знаходиться бодай один такий ображений на весь світ українець і з садистським злорадством спостерігає, як у іншого нічого не виходить! Може, не такий я вже й оригінальний у своєму егоїзмі? Може, це національне?..»
Взагалі, посада голови комітету, заспокоював себе Георгій, не така вже й вирішальна. Нічого голова комітету не вирішує. Він лише речник. Його справа — вийти на трибуну, похизуватися і проголосити: «Комітет просить підтримати...» А «привілеї» — персональна машина, кабінет... — Георгій і так це має. Тож не варто страждати.
Незважаючи на сумніви, Липинський так і не зміг заспокоїти своє «его», він так і не взяв участі в обговоренні пащенкового законопроекту. Логіка не спрацювала. Ображене «его» виявилося сильнішим. Воно його душило. Він розстібнув комірця на сорочці й ослабив краватку... ... Липинський вийшов із парламенту. Біля його машини стояла Єва. Він відчув себе останнім ідіотом. Георгій підійшов до неї і нахилився, щоб поцілувати їй руку. Вона її відсмикнула:
— Я прийшла сказати, що я вас зневажаю.
Вона сказала це льодяним тоном... Тоном Снігової Королеви.
Георгій у дитинстві найдужче боявся Снігової Королеви. Саме її. Він боявся, що вона влетить у відчинене вікно і забере його з собою до льодяного замку.
Єва розвернулася і пішла геть.
Його обпекло почуття сорому. Йому ще ніколи не було так соромно. Георгій подивився на себе: він стояв голий посеред вулиці, на нього зиркали перехожі, сміялися в кулак, клацали фотоапарати журналістів, знімали телекамери, освітлювали прожектори...
Георгій прокинувся з пекучим болем у грудях. Він лежав перед включеним телевізором на своєму шкіряному кремовому диванчику. На нього очікувально дивився сокіл-сапсан.
«Так можна і Богу душу віддати, — подумав він, витираючи холодний піт з чола. — І знайдуть мене, мертвого, на власному дивані через тиждень... Добре, як через тиждень. А як через місяць? І нікому не спаде на думку шукати мене раніше. Хіба що Ірині Марківні...»
Біль стих. Він подивився на годинник. Одинадцята вечора.
«А сон... Сон... А сон в руку! Треба щось міняти у своєму житті...»
Він одягнувся і вийшов з дому. Через десять хвилин він уже під'їжджав своєю машиною на Тарасівську. Нагорі світилося.
Єва його не чекала. Він зрозумів це з її погляду, щойно вона відчинила двері. Трохи повагавшись, вона все-таки дозволила йому увійти. Він відчув неладне. У вітальні сиділо з десяток чоловіків. Георгій стояв серед кімнати, як у тому сні, немов голий, а вони оцінювали його похмурими і чужими очима. Липинський зрозумів, що опинився на їхній сходці. Його охопило хвилювання. Влип! З одного боку, він підсвідомо давно вже хотів розібратися з цими аматорами-революціонерами, а з іншого, — боявся замаратися. А чому, власне, боятися? Кого? Він же вільна людина! Він має право на власну думку!
Георгій розглядав присутніх. Це товариство не було подібне на безтурботних махновців з Гуляйполя. Він підійшов до найближчого і простягнув руку. «Георгій!» — представився він. Перед ним стояв бородань (може, священик?) з теплою і сухою рукою. Потиск його руки був покірним і ніжним, немов дотик метелика. «Розстригай» — назвався він. Псевдонім чи що? А може, підпільне прізвисько?
Далі стояв молодий красень з виглядом фаната-царевбив-ці. Він стояв розправивши плечі, гордо піднісши голову, розставивши ноги і тримаючи руки на широкому шкіряному ремені, який обхопив його тонку талію. Він ледь торкнувся Георгієвої руки, немов уникаючи потиску. Рука його була тонка і легка. «Студент!» — представився він. Так, тут усі з псевдонімами.
Далі припіднявся зі стільця худорлявий чоловік з виглядом хворого на виразку шлунку або туберкульоз. Потиснувши Георгієву руку, він закашлявся. «Професор», — видушив він із себе крізь кашель. Професор мав зовнішність старого мудрого вчителя.
Потім черга дійшла до невисокого чоловіка із гострими рисами обличчя. «Аміко!» — виклично сказав він, аж Георгій здригнувся. Аміко до кісток пронизав Липинського гострим поглядом, аж у нього пробігли хмурашки поза шкірою, «їхній вожак, чи що?» Його потиск руки був жорстким і таїв у собі якусь погрозу.