Егоїст

— Порядок? А що таке порядок у твоєму розумінні? Коли безпорадним президентом-маріонеткою керують то одні, то інші? Коли нам згори поступає вказівка робити щось, а ми точно знаємо, що так чинити безглуздо? Це ваше уявлення про порядок. А наше — зовсім інакше: народ не можна ґвалтувати... Він мудріший за вас усіх разом узятих. Дайте йому волю...
— Ми також хочемо розширити права місцевих органів влади... Ми також—за розширення форм самоуправління...
— Одколи це ти став захисником влади? — почувся іронічний Євин голос за спиною.
Липинський не обернувся. Зараз він аж ніяк не хотів зустрічатися з нею поглядом.
— Що ми з ним розсюсюкуємо! Він же один із них! — підскочив на місці гарячий Студент.
—Хлопці! — спробував переконати присутніх Георгій. — Не бавтеся з вогнем! Покиньте цю справу! Це все добром не скінчиться!
— Єво, навіщо ти його впустила? — різким голосом спитав той, хто назвався Аміко.
Липинський намагався спиною відчути, що зараз відбувається з Євдокією. Іззаду не долинуло жодного звуку. Вона нічого не відповіла. «Не схотіла? Не знайшлася? Шкодує, що впустила мене? Чи чхає на мене? Чому вона мовчить?» Він обернувся. Вона безтурботно посміхалася. їй подобалася ця гра. Георгій знову заговорив:
— Кожна політична сила чи партія бореться з владою задля однієї мети: захопити її самій. А ви? Навіщо боротися, як не заради влади? Ваші ідеї абсолютно абсурдні! Це якийсь політичний анахронізм!
— Він не розуміє, — з жалем промовив Професор, обвівши поглядом своїх однодумців, а потім звернувся до Липинського:
— Ми — не партія. Ми — релігія. Ми — віра.
— Мені здається, ви просто займаєтеся демагогією... — сказав Георгій і подивився на годинник. Сягнуло за північ. Він давно мав би бути в ліжку.
Йому закортіло щонайшвидше вшитися з цього дому. Липинський ще раз обернувся і зиркнув на Євдокію. Вона притягувала його наче магнітом. Чим більше він боявся цього товариства, тим більше вона його збуджувала.
Георгій, не попрощавшись, рушив до дверей. Це було схоже на втечу. Однак гіпнотичний голос Професора примусив його зупинитися.
— Ось, візьміть, Георгію... — протягнув він купку паперів, не встаючи зі стільця.
«Я що, повинен підійти до нього? Чи по-рабськи приповзти?» — Липинський стояв на місці. Професор з простягненою рукою сидів на стільці.
Пауза затяглася. її порушила Євдокія. Вона підійшла до Професора, взяла у нього пачку паперів і віддала їх Георгієві.
Липинський глянув на першу сторінку. «Історичний шлях України». Він ледь утримався, щоб приховати відразу на обличчі. Він терпіти не міг доморощених істориків-фантазерів. Однак присутність Євдокії дещо стримала його.
Вона провела його вниз, до машини. — Єво... — промовив Георгій і осікся: він не знав, що казати.
— Знаю, — відмовила йому жінка. — Так уже сталося. Так уже нам судилося: мене спокусив Змій під назвою націонал-анархізм, а я спокусила тебе. І ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу...
— Я не хочу падати. Я ще вас переконаю. Євдокія потисла йому руку.
— Ти не переживай: те, що було між нами, тебе ні до чого не зобов'язує. Ти — вільний. Я відпускаю тебе!
«Я — вільний? Від кого? Від неї?»
Це вже занадто. Треба тікати з Києва подалі, бо добром усе це не скінчиться. їх треба зупинити... Донести на них я не можу. Духу не вистачить. Але треба якось перепинити їх. Як? Здається хлопці серйозно вірять у свою ахінею... А поводяться як діти. їх же не сьогодні-завтра заметуть. А Євдокія? Уявімо, що в цій божевільній компанії не було б Євдокії: як би він вчинив? Усе-таки доніс би? Поки що немає підстав. Одні словеса та й годі. Може, це просто фантазери? Теоретики? Чому ж тоді мене попереджав Морозов? Може, і справді є підстави до хвилювання? Безперечно, служба безпеки про їхні ідеї вже давно знає. Тепер уже там відомо про те, що я побував на їхніх зборах. І, вочевидь, від мене чекають якихось конкретних дій: наприклад, що я стану інформатором. Ще одним, бо хтось на цих напівбожевільних патріотів уже «стукає».
Ні, це добром не кінчиться! І як це я влип у цю історію?»
Він повернувся додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить яскравим полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».
Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, неспроможний зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.
«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.
Кожен народ має свій шлях. Який він —український шлях? Український шлях — широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях — це найнадійніший шлях, який може бути. «Тихше їдеш — далі будеш». Так, битий шлях — це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і нединамічний. Однак минуть роки, і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босоніж тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.
А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху — коли босоніж, а коли на волах...
Наступного дня Георгія знайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.
Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».
Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо? До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. її також доймають нерви.
—Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.
— Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?
— Так.
— Що він сказав?
— Він — нічого. Зате його охоронець... Попередив, що я пожалкую.
— Ну то й що?
— Сказав, що подасть на нас у суд за вимагання.
— Що-що? — іронічно скривився Георгій. — Ти мала з ним якусь розмову про гроші?
— Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.
Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все, що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.
— Ти мала при собі диктофон? — спитав Георгій Тамілу.
— Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо... Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного комплімента... Звичайно, на плівці нічого не чути.
— Цього й треба було чекати. Антипов — дуже обережний хлопець... І ти будь обережною. А я звернуся в міліцію, вони вичислять телефонного хулігана...