Егоїст

— Селям-алейкум, Осман-ага, — на східний манер привітався Георгій.
— Здоровеньки були! — той «відплатив» йому тим же жартом.
Незважаючи на зовнішню «бейську» огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.
Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають «монстром» української політики. Осман Османов, або по паспорту Осман-огли, — це втілення східного мистецтва вирішувати справи — негаласливо і мудро. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, «опинитися на коні», тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.
— Привіт, Джордже, — вивів його із заціпеніння Діма Білоцерківський, його колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися: не тому, що той був по життю панським холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, —це його вибір, і він має на нього право, а тому що через рукопотиснення Білоцерківський вампірив.
— Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.
У дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.
— Що там? — спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції.
— Дерибан! — засміявся той у відповідь. Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця.
Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих чоловічих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться.
Георгій не любив пітніти. Тож сів у куточку і почав спостерігати за всім, що відбувалося. Мажоритарники ополчилися проти «списочників». І хоча сам він цього разу пройшов за списком, прекрасно розумів обурення мажори-тарників і навіть щиро співчував їм. Поки тиловики-списоч-ники відсиджувалися в теплих офісах, лиш час од часу демонстративно приєднуючись до ескорту мандруючого лідера і розігруючи театральний спектакль борців-страдників, мажоритарники-фронтовики вкалували з п'ятої ранку до першої ночі — голодні, холодні, на грані нервового виснаження, в старих поламаних машинах (щоб виборець не подумав, що їхній кандидат надто великий пан), невиспані, немиті, обпльовані своїми опонентами, шантажовані... Поки вони, харкаючи кров'ю, боролися за кожного виборця, за кожен відсоток для блоку, тиловики в білих сорочечках і випрасуваних штанцях крутилися біля лідера, на телебаченні, створюючи видимість своєї незамінимості і значущості. І ось тепер дерибан відбувається явно не на користь «фронтовиків». Георгій із задоволенням підтримав би їх, бо й сам на минулих виборах побував у їхній шкірі, однак боявся, що ті сприймуть його підтримку як знущання. Адже для них він був «тиловиком». Ці вибори направду для нього пройшли значно спокійніше за попередні. Георгій на цих виборах прорахував, що йому місце в списку обійдеться значно дешевше, ніж виборча кампанія в окрузі. І справа не в грошах, бо саме по його гаманцю ці вибори добряче вдарили, а дешевше для нервових клітин, тобто для здоров'я. Адже життя в нього одне. І воно безцінне.
Георгій з цікавістю спостерігав як Семенець, цей депутат з іміджем витонченого інтелігента, став у позу і заявив, що якщо йому не віддадуть комітет, то він вийде з фракції. «Ой як страшно! Невже після його виходу фракція не зможе жити? Бона без нього прекрасно проживе. А от йому без неї буде важче. Політик-одинак не має ніяких перспектив у політичній кар'єрі. Узяти, скажімо, мене. Хоча формально я належу до партії, до фракції, але фактично не можу привчити себе до стадності. Це суперечить моїй природі. Тож на верхівці ієрархії ніколи не зможу опинитися. Та й не треба. Хіба в цьому щастя? Звичайно, не в цьому. А в чому ж тоді? Краще про це не думати, аби життя знову не видавалося безглуздим».
Георгій не міг спокійно дивитися на те, що відбувалося у фракції, тож вийшов із зали «на перекур». Ні, він не курив. Він дбав про своє здоров'я. Він вийшов провітритися у коридор. До нього підлетіли з камерами і диктофонами журналісти. Георгій відмахнувся — не тепер. Він любить журналістів, але ж не до такої міри, щоб «виносити сміття з хати»!
Дещо розчаровані журналісти залишились очікувати нової жертви, яка вискочить із залу засідання фракції. Нею виявився той самий Семенець, який, очевидно, зопалу прийняв рішення зробитися смертельно ображеним і розірвати стосунки з політичною силою, яка по-батьківськи ввела його за списком до парламенту.
Журналісти оточили його зусібіч, і той імпровізом почав давати імпульсивне інтерв'ю, звинувачуючи всіх підряд у всіх гріхах. Узагалі, чесно кажучи, він не робив чогось екстраординарного. Він поводився як звичайний українець. Звинувачування всіх у всьому — це народна забава українців, і той, хто цього не розуміє, не відчує родзинки політичної ситуації в Україні.
Георгій не чув, що говорив Семенець, однак з мін журналістів і жестикуляції інтерв'юера зрозумів, що той добряче «поливає» своїх колишніх однофракційників. Ідіот. Хоч би поглянув, кому дає інтерв'ю. Саме тому каналу, журналісти якого навіть уявлення не мають, що в світі існує така штука, як журналістська етика. Сьогодні ж у новинах вони висміють фракцію, а його самого виставлять дурником.
Георгій замислився.
Поділ керівних посад і комітетів відбувається в будь-якому парламенті в будь-якій державі, де — емоційніше, де спокійніше — однак усюди це є. Завжди. І це нікому не видається ненормальним, а навпаки, цілком закономірним, оскільки це і є демократія. І лише в нашій країні цей процес викликає нездоровий інтерес громадськості, позаяк Банкова і по-собачому віддані їй мас-хМедіа представляють роботу в парламенті як вертеп, а депутатів — як дурників. Протиборство «Банкової» і «Грушевського» старе як Конституція. «Банкова» панічно боїться «Грушевського», бо відчуває комплекс неповноцінності перед нею. «Грушевського» по суті — сильніша від «Банкової», оскільки назагал репрезентує кращі уми та ініціативу народу і регулярно, щочотири роки оновлює свою кров. Незважаючи на це, «Грушевського» часто програє в нерівній боротьбі з масивним одряхліло-зашкарублим і набагато численнішим і дисциплі-нованішим апаратом «Банкової».
Він стояв біля вікна і дивився на потік машин, що рухався по вулиці Грушевського. До нього підійшов Борис Загородній — його однокурсник по університету і водночас представник сусідньої фракції. Він також вийшов на «перекур». На відміну від Георгія, курив по-справжньому. У його пропрезидентській фракції відбувався такий самий дерибан, як і в їхній, опозиційній, хоча можливо, не так стихійно, оскільки в пропрезидентській фракції народ не надто привчений до демократії, а більше вимуштруваний в кращих традиціях постсовкової чиновницької солідарності.
— Як у вас? — спитав Борис.
— Та так, як завжди, — ухилився від прямої відповіді Георгій. Слово «бардак» крутилося у нього на язиці і мало не вилетіло з вуст.
— Бардак? — вишкірився Борис, показавши зуби, а потім, схаменувшись, сховав їх під губи. Він не любив шкіритися.
Георгій промовчав. Борис затягнувся.
— А у вас спільне засідання комітету комсомолу і парткому? — парирував удар Георгій.
Той засміявся:
— В точку. Пам'ятаєш, як в університеті?.. Вони почали сміятися, згадавши молодість.
— Комітет дадуть? — вже веселіше спитав Георгій Бориса, хоча й без того знав відповідь.
— А куди ж вони подінуться, — засміявся той знову, не показуючи своїх зубів. — Проголосуєш? — пожартував він.