Егоїст

Наближалася обідня пора. Можна потихеньку йти геть.
Щось йому муляло. Він подивився у свій електронний щоденник. Так і є! Годину тому йому повинні були передзвонити з Фонду Фальберга. А телефон був відключений! Усе через Алісу! Тепер у фонді віддадуть проект, якого він так добивався останні півроку, комусь іншому. І все через ту дурепу! Чому Бог створив жінок такими недотепами?! Георгій знову включив телефон.
Він ішов парком у напрямку до свого будинку. Жив він неподалік. Обідньої пори, коли був час, він здійснював коротку прогулянку старим київським парком аби полікувати нерви, очі, вуха, носа і душу. Він дуже любив роздивлятися тих щасливчиків, які мають можливість серед спекотного дня сидіти собі тут, у божественному холодочку на лавочці і, в свою чергу, роздивлятися його — високого стрункого брюнета, що легкою ходою прямує собі кудись не поспішаючи, в елегантному костюмі, з екстравагантною краваткою і в новеньких черевиках. «Куди, — думають собі поважні дами з собачками і молоді няньки з дітками, — куди іде цей молодий чоловік, якого, можливо, вони вже десь бачили, може, навіть по телевізору? Цікаво, а хто на нього чекає удома?»
«Хто на мене чекає? Ніхто на мене не чекає! Я й не хочу, щоб на мене хтось чекав. Я вовк-одинак. Вовк-самітник. Мене чекає удома мій обід у пароварці, який приготувала мила жіночка Ніна Іванівна». Взагалі Георгій любив собі готувати сам. І прибирав у своїй квартирі також сам. Він сам ходив на базар, купував продукти. Якщо не встигав — ішов у ресторан на бізнес-ланч. Але двічі на тиждень приходила до нього Ніна Іванівна, щоб приготування їжі й прибирання у квартирі не перетворювалося для Георгія на обтяжливу рутину. Рутини він не любив.
Пікнув телефон: прийшло повідомлення. «Твоє життя закінчиться тим, що ти залишишся один, як твій батько, — нелюдимий, нелюбимий мізантроп!» Це Аліса. Так, вона вміла вколоти у найболючіше місце. «Ненавиджу бабів!» — просичав він крізь зуби, прискоривши ходу, неначе намагаючись утекти від неприємних відчуттів.
«Чого вона вп'ялася в мене як той кліщ? Я люблю жити сам. Я не терплю сторонніх у своєму домі. Я люблю свій дім за те, що в ньому все продумано до найменших дрібниць і розраховано лише на мене одного. Будь-чия присутність порушує гармонію мого дому. Я люблю прокидатися вранці в порожньому ліжку, не боячись, що хтось побачить мене заспаного, пом'ятого й опухлого зі сну. Я люблю пройтися по своїй квартирі роздягненим, не боячись, що мене хтось неправильно зрозуміє. Я не люблю митися у ванні після того, як там хтось побував. Я не люблю ходити в туалет, знаючи, що хтось у нього зайде після мене. Я люблю прийти вранці на свою кухню і самому зготувати собі легкий (краще сказати — лехкий) сніданок, зварити у джезві каву, а потім піти до кабінету і випити її, продивляючись по інтернету «Українську правду». Я ненавиджу натикатися у своєму домі на чужі речі — особливо, якщо це предмети жіночого туалету чи волосина з розкішної зачіски сексуальної партнерки. Це виводить мене із себе. Я люблю в обід прийти у свій порожній дім і самому з'їсти свою просту, але вишукану їжу, і ні з ким її не ділити. А вночі я люблю спати сам у своєму величезному ліжку, не боячись, що хтось уночі перерве мій сон сексуальними посяганнями».
Він став одмикати двері. За дверима хтось заметушився. Перед ним стояла перелякана Ніна Іванівна:
— Ой, Георгію Андрійовичу! Я трохи затрималася! Вибачте! Я все зробила, як ви хотіли! Вона... тобто Аліса Степанівна поїхала...
Ніні Іванівні вистачило кілька секунд, аби зібратися і зникнути з очей «господаря». Він поглянув на годинник: це не вона затрималася, це він прийшов зарано.
Георгій зайшов у вітальню. Його зустрів підбадьорливим поглядом його тотем — сокіл-сапсан. На стіні у вітальні, саме навпроти входу, красувався величезний портрет грандіозної птахи, яка падаючи на свою жертву з висоти кількох кілометрів, розвиває швидкість пшад двісті кілометрів за годину... Георгій вважав, що цей тотем наділяє його своєю швидкістю, точністю і силою духу. Цей птах має гостре око і блискавичну реакцію. Він завжди втрапляє в ціль. Георгій відчував фізичну потребу, прийшовши додому, мати зоровий контакт з птахом. Для нього він був живим. Залежно від пори дня і пори року пір'я мінилося щораз іншим відтінком, погляд змінював свій напрямок і навіть поза була то розслабленою, то концентрованою на якійсь точці.
Його обід чекав на столі, дбайливо загорнений в домотканий полотняний сільський рушник. Старий дідівський спосіб, який Георгій дуже поважав. Куди тій мікрохвильовій пічці з її «талантом» будь-яку їжу зробити несмачною та ще й радіоактивною. Саме тому він принципово не купляв нову мікрохвильову піч (стару він віддарував одній із своїх колишніх пасій як компенсацію за розлуку).
Він розгорнув кілька шарів полотняних рушників і газет. Молода картопля, молода морква у вершковому маслі з кропом. У мисці — салат. Кілька років, як він став вегетаріанцем. Не тому, що не любив м'яса. А принципово. Заради здоров'я і симпатії до партії захисту тварин.
Георгій розпочав трапезу. У двері подзвонили. Це були три короткі дзвінки. Так дзвонили його сусіди — привітні індійські бізнесмени, представники фармацевтичної фірми. Вони жили з ним на одному поверсі.
Сусідка, привітно посміхаючись, особисто запросила Липинського на сімейну вечерю.
Він давно дружив з цією надзвичайно привітною родиною. їх згуртували спільні побутові проблеми: якось серед ночі над обома недешевими квартирами почав протікати дах. Родина індійських бізнесменів була щиро вдячна Георгієві за виявлену ним мобілізацію у боротьбі зі стихією та його мужність у боротьбі з не меншим стихійним лихом — жеківськими працівниками. Відтоді вони час од часу вечеряли разом — за дуже «спайсі» індійськими стравами або не дуже «спайсі» українськими дерунами, які Георгій суперсмачно робив за таємним рецептом. Пані індійська бізнесменка, любителька національних страв, кілька разів переписувала рецепт і навіть один раз асистувала йому на кухні, проте так і не освоїла секрет «пухнатості» дерунів. Та де там! Навіть у Ромка — власника ресторану «Вавилонська вежа» і блискучого кулінара — вони виходять не такими мереживними, як у Георгія. Цей рецепт Липинський перейняв у однієї львівської панянки, з якою мало не одружився, однак вчасно схаменувся.
Східна культура спілкування дуже відрізняється від західної. І незважаючи на деякі регіональні особливості, викликані передусім релігійними чинниками, їй притаманна безпосередність. Георгій дуже любив спілкуватися зі «східним» дипломатичним корпусом. Звичайно, європейцю ніколи не збагнути до кінця таємниці Сходу... Однак європейця, як магнітом, тягне до Сходу, який гіпнотизує і протвережує, пестить і лякає водночас.
Народи Індії в переважній більшості — надзвичайно щирі та привітні. їм є чим пишатися — адже вони набагато раніше за європейців пізнали Істину. Колонізована Індія багато-чому навчила через Британію усю Європу. Однак вона ніколи не вихваляється своїми заслугами перед світовою цивілізацією. І ніколи не принижується перед Європою. Так індійці, а точніше індійські жінки, на всіх дипломатичних прийомах завжди з'являються в національному вбранні, не намагаючись підлаштуватися до європейської дипломатичної моди. І своєю привітною наполегливістю змусили визнати дипломатичною спільнотою їхнє право вважати їхнє національне вбрання відповідним до світового дипломатичного етикету. Георгія, дуже чутливого до декоративних моментів дипломатичної традиції, це захоплювало. То була не просто сліпа вперта відданість своїм традиціям, а швидше відсутність комплексу меншовартості перед європейським стандартом, до якого пнеться українська політична еліта. Східні жінки — це носії національної естетики. Причому роблять вони це з високо піднесеною головою і виструнченою шиєю, ніби несучи на голові повний глек води.
Уранці подзвонив Борис. І наче й не було вчорашнього несміливого товстого закомплексованого Пупса, а був зухвало-лагідний Борис Бородач: