Северин Наливайко

Юрій Сорока
I
II
III
ІV
V
VІ
VII
VIII
IX
Х
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
Юрій Сорока 
Северин Наливайко 
I 
За вікном повільно повзли одноманітні степові пейзажі, особливо похмурі від вигляду чавунних хмар над головою, розбитої стрічки Кучманського шляху і шурхоту мілких добових крапель. Колеса ридвану жалібно скреготіли, потрапляючи в численні вибої порізаної дощовими струмками дороги. Кучер, чия зіщулена постать бовваніла на козлах, щільніше кутався в кобеняк, цвьохав батогом і щось роздратовано буркотів собі під ніс. Час від часу він перемовлявся кількома словами з жовніром, який їхав поряд на великому рудому туркомані[1], тримаючи над головою довге ратище з біло–червоним прапорцем під рихвою. Лати жовніра зовсім почорніли і, подекуди, вкрилися помаранчевими плямами іржі, а по його хвацько підкрученим догори вусам стікали прозорі дощові краплі.
— Триклятий дощ, — повторював жовнір, — заливає без перестану вже майже тиждень!
Станіслав Жолкєвський роздратовано смикнув вишиту мереживом завіску. Він не міг бачити більше цієї пустелі. Його дратував набридлий дощ, сирість, від якої боліли суглоби, він хотів якомога швидше полишити позаду цю дику країну. Його роздратований жест було одразу ж помічено.
— Цілком з вами згоден, ваша ясновельможність, дощ пригнічує. Він, принаймні, дивний у цих краях, адже зараз початок літа. Я, здається, наскрізь просяк клятою вологою! — почув Жолкєвський моложавий баритон Райнольда Гейденштейна.
Німець обіймав посаду особистого секретаря коронного гетьмана Речі Посполитої Яна Замойського, тому дратував пана Станіслава не менше дощу. Він підозрював Гейденштейна у доносах на себе, тому був неприємно здивований, коли німець сів до його ридвану в Лубнах. Хоча Жолкєвський міг не звертати уваги на такий дріб'язок. Звичайно, йому не потрібен такий співрозмовник, але він може, віддаючи данину ввічливості, підтримати розмову. Зрештою надвечір вони прибудуть до Києва, через десять–дванадцять діб будуть у Львові, а звідтам вирушать до Варшави, до тихого замку над Віслою, де тепло і затишно, а постріли можна почути хіба що під час полювання. Бунт щедро залито кров'ю бунтівників і Жолкєвський сподівався, що до кінця року він не матиме потреби повертатися в Україну.
— Для вас залишається можливим дивуватися будь–яким речам серед цієї Богом забутої пустелі? — скривив він губи. — Verbum nobiles[2], мене не здивує навіть звістка, що небо над нами розверзлося, а мої жовніри перетворилися на ченців у сутанах. О пан Єзус! Я завжди був радий полям Марса, але ці мене стомили!
Гейденштейн співчутливо замахав головою.
— Пан має рацію, кляті хлопи досить довго витримували облогу коронного війська.
— Коронного війська! — з пафосом процитував Гейденштейна Жолкєвський, — де ви, я перепрошую, бачили коронне військо?
— Але ж під орудою у пана були сімнадцять тисяч жовнірів!
— І де вони тепер? — глузливо подивився Жолкєвський на німця.
— За нами, не враховуючи обозу, йдуть неповні три хоругви. Якщо ви маєте на увазі війська нашого вельмишановного панства, помилуйте, як я можу причислити їх до коронного війська? Мені, польному гетьманові, коштувало титанічних зусиль примусити їхніх милостей коритися командам рейментаря. Тому хлопство мало змогу так довго випробовувати моє терпіння. А якщо прийняти до уваги той факт, що серед козаків добру третину складали жінки і діти, можна сміливо викреслювати таку вікторію з переліку власних заслуг.
Гейденштейн зробив заперечливий жест.
— О, ви надто суворі до себе, пане гетьмане. Повірте, вам нічого соромитися. Окрім жінок та дітей в Солониці ми обложили Наливайка, Лободу, Кремпського, Саулу, Шостака і ще кілька тисяч справжнісіньких горлорізів. За всіма цими lоtrо[3] гірко плакав зашморг. Клянуся мантією імператора Рудольфа, ви зробили справу потрібну для спокою Речі Посполитої!
Жолкєвський роздратовано засопів. Він жодною мірою не потребував співчуття або оцінки своїх дій від пихатого іноземця, яким був Гейденштейн.
— Мені це відомо, пане Райнольде. Саме з цієї причини за нами ідуть підводи з закутими реблізантами, а мої жовніри не зводять з них очей ні вдень, ні вночі. Погодьтеся, простіше було б стяти їм голови ще в Лубнах. Але я доправлю їх до Варшави, щоб нобілітет Великопольщі міг на власні очі спостерігати страту злочинців, які наважилися зробити замах на статути Речі Посполитої і обагрити руки кров'ю її шляхти.
Німець одразу ж відчув настрій Жолкевського.
— Немає ніякого сумніву щодо мудрості вашої ясновельможності, — схилив він голову, примруживши очі. — Однак ми обидва надто сильно піддаємо себе всім неприємностям довгої подорожі крізь просякнуту дощовими струменями пустелю. Повірте, в таких умовах немає нічого кращого за келих доброго вина. Воно зігріє серце, прожене нудьгу і вилікує від клятої вогкості.
З цими словами Гейденштейн дістав зі своєї, обтягнутої темною шкірою валізи, кришталеву карафу з прозорою рідиною, дві срібних чарки і кілька пласких порцелянових посудинок. Швидко і охайно розмістив усе на невеличкому відкидному столику.
— За мить до від'їзду я покликав челядь, зробив кілька вказівок і ось! Відмінна ґданська горілка, сир і паштет із заячої печінки. Просто, але цілком пристойно.
— Я звик обідати в більш сприятливих умовах, — сухо відмахнувся Жолкєвський, але Гейденштейн запротестував:
— О майн херц! Хто мовить про обід?! Як кажуть французи — а ля гер — ком а ля гер! Тож мусите спробувати. Пан Замойський ніколи не гребує такими простими речами, коли нам з ним доводиться долати довгі милі шляхів.
Жолкєвський мимоволі зморщився. Йому були не до вподоби зауваження на кшталт того, яке дозволив собі Гейденштейн. Він був підлеглим Замойського на королівській службі, але не звик вважати себе менш значущою особою. А щодо здібностей полководця, тут… Одне слово, багато хто з вищих кіл Варшави вже не раз тішив самолюбство пана Станіслава тим, що ставив під сумнів раціональність підпорядкування нинішнього польного гетьмана коронному.
— Що ж, у такому разі обов'язково спробую, — все ж зверхньо посміхнувся він.
— І ви не пожалкуєте! — взявся за карафу Гейденштейн.
Після кількох чарок настрій дійсно поліпшився, а дощ перестав турбувати, як і нескінченний шлях попереду. Жолкєвський відсунув завіску на вікні і навіть розстебнув золоту застібку киреї. Задумливо почав досліджувати поглядом приховані завісою дощових крапель простори Наддніпрянщини.
Там, в долині, що полого розляглася праворуч від шляху, зеленіли недозрілими хлібами ниви і виблискували темними від негоди плесами кілька ставків. На обрії темніла широка стрічка старезного лісу. Навіть на відстані кількох миль вражали товсті стовбури дубів на узліссі, їхні широкі крони, розщеплені блискавками верхів'я. Неподалік від шляху самотньо стовбичив вітряк, манівцями торохкотіли кілька навантажених хмизом возів. Налякані виглядом коронних хоругв, селяни чимдуж мчали геть за очі.
— Ці люди добряче налякані, — почув Жолкєвський зауваження німця.
— Маю надію…
— Пане гетьмане, ви вважаєте що бунт подавлено? — раптом запитав Гейденштейн.
Жолкєвський відзначив, що після ґданської горілки це запитання його майже не роздратувало. Натомість він саркастично посміхнувся.
— Чому вас це турбує, пане Райнольде? — відповів запитанням на запитання.
Гейденштейн знизав плечима. Він з німецькою охайністю склав до валізи судки і напівпорожню карафку, після чого ретельно обтер руки серветкою і поглянув на співрозмовника: