Україна-2050. Еволюційний сценарій

  
Лукшиц Юрiй
 
Україна-2050. Еволюційний сценарій
 
 
Передбачати майбутнє
 
своєї країни
— 
невдячна справа
. 
Дуже
 
складно
 
спрогнозувати подальший хід
 
подій
 
і
 
тим більше
 
на
 
стільки
 
років
 
вперед
, 
оскільки
 
необхідно враховувати безліч
 
параметрів
. 
Але
 
можна
 
бути впевненим
 
лише в одному
: 
до 2050
 
р. Україна
 
кардинально
 
зміниться
. 
Вона
або 
розпадеться,
 
а
 
її
 
території
 
поглинуть
 
сильніші
 
сусідні
 
держави
, або 
ж
 
вийде зі стану
 
депресії
 
і
 
почне
 
грандіозну ходу
 
по світу
. 
Третього не дано
. 
Враховуючи сучасний стан
 
України
, 
ймовірність
 
другого сценарію
 
невелика,
 
але
 
саме
 
його
 
здійснення
 
панічно боїться
 
як
 
Європа,
 
так
 
і
 
Росія
. 
То який же він
, 
цей
 
європейсько
 
-
російський 
кошмар наяву
?
  
 
 Надії та реальність 
 
 
 
Увага аналітиків початку 1990-х рр. була прикута не тільки до такої визначної події, як розпад Радянського Союзу. На тлі дезінтеграції пострадянських республік обговорювалася подальша доля Європи. Багато політиків і вчених
 лихословили 
, що буквально через кілька років усі європейські країни почнуть танцювати під дудку України і, більше того, можливий сплеск панславізму: слов'янські держави приєднаються до країни запорізьких козаків, утвориться якийсь Слов'янський Союз, аглоксаксам і франко-германцям доведеться дуже і дуже важко. Трапиться занепад зарубіжної Європи.
 
 
Для такої позиції експертів існували реальні передумови. Згадаймо, з яким багажем вийшла з Союзу Україна в 1991 р. Тодішня республіка виробляла 5 % світової продукції, притому, що її населення становило 0,8 % жителів Землі (близько 52 млн). Вона мала третій ядерний потенціал, десяту економіку в світі, найсильніші АПК (на перших місцях за виробництвом на душу населення в СРСР зерна, олії, цукру, м'яса, молока) і ВПК (міжконтинентальні ракети, важкі бомбардувальники, дальня авіація, 700-тисячна армія). Рівень життя в УРСР був вище, ніж у всьому Радянському Союзі. До цього слід додати безкоштовну медицину та освіту, прекрасний морально-етичний стан населення. Незалежність на українців звалилася, як «манна небесна», без усякої війни і гострої соціальної кризи. Можна довго говорити про причини краху «останньої імперії» і абсурдне твердження, що вона була ідеальною, але подальша реальність виявилася гіршою за будь який кошмар, який могли уявити тодішні мешканці УРСР.
 
 
До 2012 р. населення країни скоротилося до 45,5 млн осіб, мільйони гастарбайтерствують у пошуках кращого життя, за темпами вимирання Україна в лідерах, міжнародні політичні, економічні та соціальні рейтинги невблаганно поміщають Україну на останні чи середні позиції. У стан деградації увійшли всі сфери людського життя
— 
медицина, освіта, економіка. Ядерну зброю здали, бомбардувальники продали, армію практично знищили, рівень життя катастрофічно впав. Країні загрожують індустріальний колапс і постійне панічне метання між Заходом і Сходом, яке може розірвати її на дві частини. Українське суспільство стрімко деградує
— 
біологічно, інтелектуально, морально-етично. В країні відсутня національна ідея, громадяни України роз'єднані. На превелике полегшення вищих офіційних кіл Європи та Росії прогнози не виправдалися.
  
 
 Рятівна соломинка 
 
 
 
Україна
— 
найпарадоксальніша країна в світі. Володіючи несумірними багатствами, вона примудряється плестися в кінці поїзда. Міжнародні експерти часто потрапляють в інтелектуальний ступор, коли в них запитують, як же одна з найбагатших і набита величезним потенціалом пострадянська республіка за лічені роки встигла розтринькати те добро, що накопичувалось десятиліттями. І пропонують в ролі пояснення кілька причин: відсутність інтелектуальної політичної еліти, повільні та дурні реформи, олігархія, український менталітет, складна історична спадщина, мала конкурентоспроможність, вплив комверхівки, гіпертрофований ВПК і таке інше. Росіяни пояснюють це неспроможністю українців до побудови держави, а радикальні українські націоналісти вважають, що у всьому винні «жиди, москалі та комуністи».
 
Українське падіння в безодню стрімко триває. Ясно, що воно не буде продовжуватися вічно, рано чи пізно необхідний ліміт стане перевищеним, що закінчиться дезінтеграцією. У цьому можна спостерігати якусь історичну іронію: наші прадіди врятували рідну землю від нацистської навали, відбудували зруйновану країну, батьки ж її остаточно розвалили (згадуємо парад суверенітетів і референдуми), двадцятирічний колапс не минув безслідно, навіть спроба повернути втрачені позиції потребують постійної і невтомної праці над власними помилками, яка ляже вже на плечі нових поколінь, де-факто онуків і правнуків. Але для відродження необхідно дотримуватися чотирьох обов'язкових критеріїв: національний лідер, національна команда, чітка стратегія розвитку та наявність потенціалу.
 
 
 Національний лідер України 
 
 
Майбутній національний лідер (за умови, що він з'явиться) отримає у спадок від попередніх влад колосальний тягар проблем і купу небезпек. Йому доведеться буквально склеювати країну по частинах. З одного боку, він і його команда повинні стримувати зростаючий радикальний націоналізм, породжений Західною Україною, з іншого
— 
поки що роздроблений проросійський рух Південно-Східної.
 
Яким має бути цей лідер? Можна сформулювати кілька критеріїв. Враховуючи мовний склад населення країни, прекрасно володіти українською та російською мовами і бажано англійською. Ідеологічно він не може бути націоналістом чи комуністом, оскільки жодна з цих ідеологій не є прийнятною для більшості населення України. Можна припустити, що президент України
— 
це, насамперед, центрист і патріот (тобто україноцентрист) своєї країни. Але він також зобов'язаний бути грамотним і досвідченим у багатьох галузях знань, бути по духу інтелектуалістом. Що стосується його віку, дата народження повинна припадати або на часи незалежної України, або на горбачовські.
 
Уважно оглянеш політичний олімп України
— 
і переконаєшся, що під ці ознаки ніхто з сучасних українських політиків не потрапляє: Віктор Янукович, м'яко кажучи, не зовсім розумний, Юлії Тимошенко не вистачає внутрішньої стратегії і почуття балансу, Арсеній Яценюк
— 
без коментарів, достатньо поглянути на нього і закрити очі долонею, Віктор Ющенко вже давно зіграв проамериканську партію і довів свій програш, Віталій Кличко
— 
найбільш незаплямований, але молодий політик, м'язи є, а політичного лоску мало, інакше кажучи, спортсмен повинен займатися спортом, Олег Тягнибок
— 
ультранаціоналіст, остаточно розвалить неоднорідну в культурному, економічному і геополітичному контекстах країну (жарт останніх днів: якщо він і зможе стати президентом, то тільки Західно-Української Республіки). Ось і все, український політикум багатий на слизьких персонажів (Королівська, Мороз, Симоненко) і людей, у кого явні негаразди з головою (Ляшко, Фаріон, Михальчишин), а національних лідерів не роздивишся і в найпотужніший телескоп.
 
 Національна команда України 
 
 
З іншого боку, лідер без команди
— 
ніщо. Якою б сильною не була людина, величезне значення в житті відіграє оточення. Якщо проаналізувати історичну хронологію, дійдемо висновку, що людство найчастіше вперед рухали окремі особистості (виняток: масові події на зразок ВВВ чи «
космічні перегони 
» 1960-1970-х рр.). Але завжди поряд з такими індивідуумами, будь то Сталін, Рузвельт або Корольов, знаходилися віддані помічники, на яких можна було спертися у важкий момент.