Клуб Боягузів

Назви він теж намагався запам'ятати: площа Міцкевича, вулиця Руська, вулиця Вірменська, площа Підкови, площа Катедральна, вулиця Шевська, площа Ринок, Порохова вежа, знову а площа Ринок. І в Дениса, і в Максима, і в Оксани склалося враження, що тут, у Львові, куди б хто не пішов, неодмінно вийде з якогось боку цієї площі з її ратушею та цікавими затишними двориками. Де львів'яни та туристи, яких улітку блукало центром досить багато, неквапом пили каву і час від часу крутили головами на всі боки.
— Вони всі чекають, що зараз бруківкою процокають кінські копита і на площу в'їде загін озброєних середньовічних вершників, — промовив Максим.
— Нічого собі! — здивувалася Мавка. — Ти, я бачу, поет!
— Чесне слово — жодного вірша за життя не склав, — признався Білан. — Просто ділюся своїми враженнями та відчуттями, ось і все.
— Мабуть, це тому, що ти тут у гостях, — припустила Мавка. — Знаєш, я через цю площу, і взагалі — Львовом, уже сто років ходжу. І нічого такого...
— Сто років! — не стримався Максим. — А чому не двісті?
— А чому ти смієшся? — образилася за подругу Оксана. — До твого відома, Максиме, я в Києві теж усе життя живу. Не важливо, скільки там того життя вже минуло. І мені теж іноді здається, що все життя — це сто років.
— Ні, ти почекай, почекай! — завівся Максим, і Денисові раптом перестало бути цікаво з ними.
От народ! Ні щоб просто так ходити, роздивлятися, обмінюватися враженнями. Треба кожному свій величезний розум показати. Ось тепер заведуться невідомо довкола чого, та ще й його почнуть у свої мудрі розмови втягувати. Ну їх, краще самому погуляти.
Скориставшись тим, що Білан і дівчата справді серйозно захопилися розмовою, Денис відійшов спочатку на кілька кроків далі, потім — взагалі на кілька метрів. Тоді перетнув трамвайну колію і наблизився до кам'яних левів біля ратуші, аби роздивитися їх ліпше.
Простягнув руку. Торкнувся гриви того, який був ближче до нього. Провів долонею по хижій пащі, яка ніколи нікого не вкусить.
— Хлопчику! — почулося за спиною.
Черненко озирнувся. До нього підходив із фотоапаратом у руці приязний чоловік у джинсах і яскравій тенісці.
— Ти місцевий, хлопчику? — запитав чоловік.
— Ні. Типу турист, — відповів Черненко.
— О, і ми теж туристи! — чомусь зрадів чоловік і кивнув на двох дівчат, старшу і меншу, що примостилися біля якоїсь скульптури. — Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, — він показав. — А потім я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!
— Та запросто, — знизав плечима Денис. — Я і так, без нічого, зможу.
Чоловік підтюпцем побіг до своїх дочок, став між ними, крикнув Денисові.
— Та старайся, аби площі більше в об'єктив улізло!
Легко сказати — більше площі... Денис націлив видошукач так, аби чоловік із доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам'ятники та бруківка — в лівому.
— Увага! — попередив він голосно. — Пташка вилітає! Раз! Два!...
— Три! — гаркнув хтось над головою.
Від несподіванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.
І побачив над собою вусатого міліціонера з суворим поглядом. Поруч із ним стояло худеньке дівча в широких шортах, а за нею — кирпатий молодий чоловік.
— Твій апарат? — у питанні міліціонера брязнуло залізо.
— Їхній, — Денис кивнув на туриста з дочками.
— Добре хоч визнаєш. Поверни і ходімо зі мною. Точніше, — вусатий міліціонер озирнувся на дівчинку і кирпатого, — з нами.
Тим часом кирпатий стиснув дівчинку за плече. — Точно він? Ти не помилилася?
— Він, — дівчинка відповіла впевнено, та очі від Черненка відводила.
— У чому тут справа? — поцікавився наспілий турист.
— Ваш? — міліціонер взяв фотоапарат із Денисової руки.
— Ну, мій... А в чому...
— Ви, пане, самі дали його цьому хлопцеві? — перебив туриста міліціонер.
— Звичайно. Попросив сфотографувати, а...
— Гроші ваші цілі? — чомусь поцікавився міліціонер.
Заскочений таким несподіваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанів, видобув звідти гаманець, розкрив його. Обличчя просвітліло.
— Всі. Все в порядку. А чому...
— Тоді прошу взяти фотоапарат і не заважати, — промовив міліціонер. — Це добре, що все ваше при вас. Бо півгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цієї дівчини гроші. Рівно сто гривень. Сума, як для такого хлопчиська, досить пристойна. Видно, на площі Ринок робоче місце цього злодюжки.
  
Глава 5
 
Ситуація ускладнюється
 
Наче грім серед ясного неба гримнув.
Яскраво світило сонце, а в очах у Дениса Черненка потемніло. Він не бачив нікого довкола себе, крім дівчиська в шортах, яке далі старанно ховало від нього очі. Не чув нічого, хоча вусатий міліціонер назвав його злодюжкою вголос, і довкола них відразу зібрався гурт цікавих. Не міг слова сказати, хоча його компанія десь зовсім поруч і повинна прибігти на допомогу. Не міг зрушити з місця, хоча суворий страж уже сіпав його за плече.
— Почекайте-почекайте! — втрутився тим часом турист. — Треба ж розібратися! Хлопець зовсім не підозрілий, не схожий на злодія...
— А справжні злодії, шановний, і не є підозрілі. І тим більше, не схожі на злодіїв, — за звичкою не дав йому договорити міліціонер. — У вас онде двійко дівчат, вам легше, ніж тим батькам, у кого такі ось розбишаки.
— Чому це він розбишака? — крикнув хтось із натовпу. — Наче пристойна дитина!
— Добра дитина: в темному кутку на дівчину напав, погрожував, гроші мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боїться. Боїшся, Олю?
— Боюся, — тихо цвірінькнула дівчинка, яку звали Олею, і сильніше притиснулася до кирпатого, по всьому видно — її батька.
— Нехай кишені виверне! — втрутився якийсь захисник пограбованих.
— Виверне, тільки не тут. Ну, хлопче, ходімо. Чи силою тебе по землі волочити?
Нарешті до Дениса повернулася здатність говорити.
— Чого пристали! — крикнув він, рвучко вивільняючись від чіпкої правиці міліціонера. — Вперше бачу її! Нема в мене її грошей! У мене своїх навіть нема! Я взагалі не місцевий, з Києва!
— Уже встиг спільнику передати! Знаємо ми таких! — зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.
— Гастролер [1], ясна справа! — долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з піжонською палицею.
— Цікаво, чого це він із Києва, а без дорослих? Батьки твої де, хлопче?
Денис не міг сказати про себе, що він бував у подібних катавасіях. Але серед його київських знайомих по району траплялися і відверто злодійкуваті типчики, від дружби з якими мама мало не щодня застерігала сина. Та й у бабусиному селі не всі місцеві були зразком поведінки. Тому щось підказувало Черненкові: огризатися зараз не треба, лише собі нашкодиш. До того ж ситуація, попри всю свою дурнуватість та неймовірність, справді здавалася дещо підозрілою. Сам, без дорослих, у чужому місці, та ще й звинувачений у нападі на дівчинку Олю в картатих шортах...
— Пропустіть! Пропустіть! — почувся зовсім близько знайомий голос, і крізь гурт цікавих пробився ліктями Максим Білан. Оксана і Мавка не відставали від нього. Ще не розуміючи до кінця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним відчаю: — Куди ти вліз? На хвилину тебе лишити не можна!
— Гляньте, їх тут ціла банда! — реготнув пузатий добродій.
— Сам ти банда! — не витримав Денис.
— Ти диви, який нахабний та зухвалий! — обурився пузатий. — Пане міліціонер, заберіть його і всю оцю компанію заразом. Бо життя від них немає!
— Стоп, стоп! — замахав руками Максим. — Почекайте! Давайте розберемося, що тут відбувається! Це — ніякий не злодій, а друг мій, Денис Черненко! Ми в гості сюди приїхали, вперше у вашому місті, лише кілька годин! І отак ви нас зустрічаєте? Така у вас тут гостинність?
— Дуже ти сиромудрий! — гримнув міліціонер. — Друг твій, кажеш? А чому твій друг не може бути злодієм? У нього це що, на чолі написано?