Голуб

Одного разу він порахував, що до пенсії час його стояння на цих трьох мармурових сходинках становитиме сімдесят п’ять тисяч годин. Таким чином, він буде, напевне, єдиною людиною у всьому Парижі — а може, й у всій Франції, — яка найдовше простояла на одному й тому самому місці. Очевидно, він уже був такою людиною, провівши на мармурових сходах п’ятдесят п’ять тисяч годин. У місті було зовсім мало охоронців з постійним місцем роботи. Більшість банків користувалися послугами так званих Товариств охорони об’єктів, які виставляли перед їхніми дверима молодиків із широко розставленими ногами та неприязним поглядом, які через кілька місяців, а часто навіть через кілька тижнів змінювалися іншими типами з такими самими неприязними поглядами — буцімто з психологічних причин: вважалося, що пильність охоронця, який надто довго відбуває службу на одному й тому самому місці, з часом слабшає; його реакція на події довкола притуплюється; він стає ледачим, недбалим, а отже, непридатним для своїх обов’язків…
Усе це нісенітниця! Йонатану було краще знати: пильність вартового згасала вже через кілька годин. Своє оточення, а тим паче багато сотень людей, які заходили до банку, він з першого дня сприймав несвідомо, та в цьому й не було потреби, бо грабіжника банку все одно неможливо було відрізнити від звичайного клієнта. І навіть якби охоронець міг це зробити й перегородити грабіжникові шлях, то він давно був би застрелений і мертвий, навіть не встигнувши розстебнути кобуру, тому що грабіжник, на відміну від охоронця, володів незаперечною перевагою несподіванки.
Немов сфінкс, так вважав Йонатан (бо він колись читав у одній зі своїх книг про сфінксів), — охоронець був немов сфінкс. Він впливав не дією, а звичайною тілесною присутністю. Її і тільки її він протиставляв потенційному грабіжникові. «Ти мусиш пройти повз мене, — каже сфінкс осквернителю могил, — я не можу тебе зупинити, але ти мусиш пройти повз мене; і якщо ти посмієш це зробити, тобі не уникнути помсти богів та ман фараона!» Так і охоронець: «Ти мусиш пройти повз мене, я не можу завадити тобі, але якщо ти посмієш, тобі доведеться мене застрелити, тоді тобі не уникнути покарання у вигляді засудження через убивство!»
Йонатан, звісно, розумів дуже добре, що сфінкс мав дещо дієвіші санкції, ніж охоронець. Охоронець не міг погрожувати помстою богів. Та й у випадку, якщо грабіжникові було наплювати на санкції, сфінкс нічим не ризикував. Він був з базальту, витесаний зі справжнісінької скелі, вилитий із бронзи або вимуруваний з каменю. Він запросто переживав розкрадання могил протягом п’яти тисяч років… тоді як охоронець уже за першої спроби пограбування банку через якихось п’ять секунд мусив би розпрощатися з життям. Та все ж Йонатан вважав, що вони були схожі один на одного, сфінкс та охоронець, бо влада їх обох була не інструментальна, а символічна. І лише усвідомлюючи цю символічність влади, що становила всю його гордість та самоповагу, надавала йому сили та витривалості, захищала краще, аніж пильність, зброя чи броньоване скло, Йонатан стояв на мармурових східцях перед банком, ніс свою службу ось уже протягом тридцяти років, без жодного страху, сумніву чи бодай найменшого почуття невдоволення і без неприязного виразу обличчя, аж по сьогоднішній день.
Проте сьогодні все було інакше. Сьогодні Йонатанові ніде не вдавалося зберігати свою сфінксівську незворушність. Уже через кілька хвилин він відчув, як тягар його власного тіла спричиняє біль у підошвах ніг, перемістив вагу з однієї ноги на іншу, тоді знову назад, перейшовши таким чином у тихе похитування — так йому не доводилося робити кроків убік, щоб не втратити центр тяжіння, з яким у нього досі все було у зразковому порядку. Раптом йому засвербіло на стегнах, з боку грудей та на потилиці. За мить засвербіло чоло, так наче шкіра на ньому стала сухою, як часом буває взимку, — при тому, що зараз було гаряче, занадто гаряче, як для чверті по дев’ятій, чоло вже було таким мокрим, яким мало б стати лише о пів на дванадцяту… засвербіли руки, груди, спина, ноги аж до низу, свербіло скрізь, де була шкіра, і він залюбки почухався б, нестримно й жадібно, але де ж таке бачено, щоб охоронець чухався привселюдно! Отож він набрав повні груди повітря, згорбився, розслабив спину, підняв і опустив плечі, потерся таким чином о свій одяг, щоб здобути бодай якесь полегшення. Але ці незвичні викрутаси та посмикування лише посилили те похитування, і маленькі бокові кроки були вже недостатніми для збереження рівноваги, так що Йонатан змушений був, усупереч звичці, припииити свою немов з каменю витесану позу вартового ще до прибуття лімузина месьє Рьоделя близько пів на десяту, щоб перейти до рухливого патрулювання — сім кроків ліворуч, сім кроків праворуч. При цьому він намагався зачепитися поглядом за край другої мармурової сходинки, ковзати по ній туди-сюди, мовби візочком на надійній колії, щоб з допомогою цієї монотонно повторюваної, одноманітної картинки краю мармурової сходинки досягнути жаданого спокою сфінкса, який дозволить йому забути про тягар свого тіла, про свербіж шкіри і взагалі про всю дивну плутанину в голові та в душі. Але в нього нічого не виходило. Візочок постійно збивався з колії. З кожним порухом повік погляд відривався від проклятого краю сходинки й перескакував на якісь інші речі: обривок газети на тротуарі; ногу в блакитній шкарпетці; жіночу спину; корзину з хлібинами; ручку зовнішніх броньованих дверей; яскраво-червоний ромб реклами тютюну біля кав’ярні напроти; велосипед, солом’яний бриль, якесь обличчя… І ніде він не міг прилипнути, знайти нову точку відліку, яка забезпечила б йому душевну рівновагу й орієнтацію.
Щойно праворуч було сфокусовано солом’яного капелюха, як погляд зачепив автобус ліворуч, що потягнув його вулицею вниз, щоб через кілька метрів перекинутися на білий спортивний кабріолет, який погнав його знову праворуч вулицею вгору, де тим часом зник солом’яний капелюх, — погляд даремно шукав його в натовпі перехожих, серед великої кількості капелюхів, тоді завис на троянді, що гойдалася на зовсім іншому капелюсі, відірвався, впавши нарешті назад, на край сходинки, але не в змозі заспокоїтися, продовжував невтомно ширяти, від точки до точки, від цятки до цятки, від риски до риски… Здавалося, що в повітрі сьогодні висить імла, як це буває пополудні в найспекотніші дні липня. Прозорі серпанки тремтіли на тлі предметів. Контури будинків, обриси гребенів та дахів вимальовувалися яскравим блиском, але одночасно й розмито, ніби обтріпані. Стічні канавки та шви між тесаними каменями тротуару — як правило, виведені ніби під лінійку — в’юнилися мерехтливими віражами. А всі жінки, здавалося, одягнули сьогодні яскраві сукні, спалахуючи, мов полум’я, притягували погляд, однак не давали йому затриматися на собі. Не залишилося нічого чітко окресленого. Нічого не можна було побачити виразно. Все ряхтіло.
«У мене щось з очима, — подумав Йонатан. — Я став за ніч короткозорим. Мені потрібні окуляри». Дитиною він колись мусив носити окуляри, не сильні, мінус нуль цілих сімдесят п’ять сотих діоптрій обидві лінзи. Було дуже дивно, що короткозорість знову створювала йому проблеми, вже у старшому віці. Він читав, що з віком стають скоріше далекозорими, а короткозорість зменшується. Може, те, що з ним трапилося, не було класичною короткозорістю, а чимось таким, чому окуляри аж ніяк не могли зарадити: катаракта, глаукома, відшаровування сітківки, рак ока, пухлина в мозку, яка тисне на зоровий нерв…
Він був настільки зайнятий цією жахливою думкою, що повторний короткий сигнал не зовсім проник у його свідомість. Лише за четвертим чи п’ятим разом — коли сигнал тривав довше — він почув, зреагував і підняв голову: а там, перед ґратчастими ворітьми, вже справді стояв чорний лімузин месьє Рьоделя! Як він міг проґавити його наближення? Зазвичай йому не треба було навіть дивитися, він відчував, що той їхав, він чув гудіння його двигуна, він міг спати і прокинутися, як той пес, коли наближався лімузин месьє Рьоделя.
Він не те що поквапився, він кинувся, ледь не впавши, відчиняти ворота, віддав честь, пропустив автомобіль, відчуваючи, як стугонить його серце і як рука тремтить біля козирка.