Завоювання Плассана

— Так, ви маєте рацію, очевидно, на краю даху.
Муре замовк; він розглядав кімнату, залиту тепер яскравим денним світлом. Вона була вже не така урочиста, але в ній, як і раніше, панувала та сама німотна тиша. Жодна порошинка в ній не могла б розповісти про життя абата.
— А втім, — провадив далі абат, — ми могли б, мабуть, побачити це через вікно… Стривайте.
І він відчинив вікно. Але Муре сказав, що не хоче більше його турбувати, що це дрібниця і що робітники самі знайдуть тріщину.
— Але ви мене нітрохи не турбуєте, запевняю вас, — наполягав абат. — Я знаю, що домовласники люблять бути в курсі всіх справ. Я прошу вас обдивитися все як слід… Адже будинок належить вам.
Вимовивши останню фразу, вія навіть усміхнувся, що траплялося з ним дуже рідко; потім, коли Муре разом з ним сперся на підвіконня і вони обоє звели очі до ринви, він почав пояснювати з архітектурної точки зору, як могла утворитися пляма.
— Бачите, я думаю, що черепиця трохи розсунулася, а може, подекуди і розкололась; якщо тільки це сталося не через оту розколину, яка тягнеться вздовж карниза і йде аж до капітальної стіни.
— Це можливо, — відповів Муре, — я признаюся вам, пане абат, що нічого в цьому не тямлю. Покрівельник сам усе побачить.
Тоді священик припинив розмову про ремонт. Він спокійно стояв, дивлячись на сад, що розкинувся внизу під вікнами. Муре сперся на підвіконня поруч, з чемності не наважуючись піти. Абат цілком прихилив його до себе, коли, після хвилинного мовчання, сказав своїм лагідним голосом:
— У вас чудовий сад, пане.
— О! Зовсім звичайний, — відповів Муре. — Було кілька дуже гарних дерев, та довелося зрубати, бо тінь, яка падала від них, нічому іншому не давала рости. Нічого не вдієш, доводиться думати і про користь, з цього куточка ми маємо овочі на цілий рік.
Абат здивувався, зацікавився деталями. Це був один із старовинних провінціальних садків, оточений алеями з переплетеними вгорі гілками і поділений рядами буксу на чотири рівних квадрати. Посередині був невеликий басейн без води. Тільки один квадрат призначався під квіти. В трьох інших, обсаджених по кутках фруктовими деревами, росли чудова капуста і салат різних сортів. Алеї, посипані жовтим піском, були дбайливо підметені.
— Це ж маленький рай, — повторював абат Фожа.
— Є багато невигод, щоб ви знали, — сказав Муре, хоч і був дуже радий, що хвалять його володіння. — Наприклад, ви, мабуть, помітили, що моя садиба лежить на схилі. Сади тут ідуть уступами. Сад пана Растуаля лежить нижче за мій, а мій, в свою чергу, нижче за сад супрефектури. Дощі часто завдають великої шкоди. Потім — і це ще не найнеприємніше — люди із супрефектури бачать, що робиться у мене, особливо відтоді, як побудували оту терасу над моєю стіною. Правда, й мені видно те, що робиться у пана Растуаля, але це невелика втіха, я вам скажу, бо я зовсім не цікавлюсь чужими справами.
Абат, здавалось, слухав його просто з ввічливості, похитуючи головою, і не ставив жодного запитання. Очима він стежив за рухами рук Муре, якими той пояснював свої слова.
— До того ж є ще одна неприємність, — провадив далі Муре, показуючи на вуличку вздовж задньої стіни саду. — Ви бачите цей вузенький прохід між двома парканами? Це тупик Шевільйот, що упирається в ворота супрефектури. В усіх сусідніх садибах є невеличкі хвіртки, які виходять в цей тупик, і там щовечора відбуваються якісь таємничі прогулянки. У мене діти, і я забив свою хвіртку двома здоровенними гвіздками.
Він підморгнув і подивився на абата, сподіваючись, що, може, той спитає у нього, що це за таємничі прогулянки. Але абат навіть не поворухнувся, здавалось, він подивився на тупик без особливого інтересу і перевів очі знову на садок Муре. Внизу на краю тераси, на своєму звичайному місці, Марта підрублювала серветки. Спочатку вона рвучко підвела голову, почувши над собою голоси, і здивувалася, побачивши свого чоловіка в товаристві абата коло вікна на третьому поверсі; потім знову взялася до роботи. Вона наче вже й забула, що вони там.
Але Муре підвищив голос, радий похвалитися тим, що нарешті проник у це не доступне для нього досі помешкання. А священик час від часу спиняв спокійний погляд на цій жінці, обличчя якої йому не було видно: він бачив лише нахилену голову з пишним вузлом чорного волосся на потилиці.
Запала мовчанка. Абат Фожа, здавалось, не збирався відійти від вікна. Тепер він розглядав квітник сусіднього саду. Сад пана Растуаля був розпланований на англійський лад: вузенькі доріжки, маленькі газони і на них маленькі клумби квітів. Вглибині була альтанка з дерев, де стояли стіл і прості стільці.
— Пан Растуаль дуже багатий, — знову почав Муре, простеживши, в якому напрямку дивиться абат. — Садок дорого йому коштує; фонтан, — вам його за деревами не видно, — обійшовся йому в триста франків. І ніяких овочів, самі квіти. Якось дами хотіли навіть зрубати всі фруктові дерева, але це був би справжній злочин, бо груші в нього напрочуд гарні! А втім, кожен може планувати свій садок, як йому подобається. Коли маєш кошти…
Абат усе мовчав.
— Ви, певно, знаєте пана Растуаля, — провадив Муре, повернувшись до нього. — Щоранку, між восьмою і дев’ятою, він прогулюється під своїми деревами. Огрядний чоловік, трохи присадкуватий, лисий, без бороди, з круглою, як куля, головою. Здається, на початку серпня йому минуло шістдесят. Вже близько двадцяти років він у нас головою цивільного суду. Кажуть, що він добрячий чоловік. Я у нього не буваю. Добридень, добривечір, — оце й усе.
Він замовк, побачивши, що кілька чоловіків спустилися з ганку сусіднього дому і попрямували до альтанки.
— Ах, так, — провадив він далі, притишивши голос, — це ж вівторок сьогодні… У Растуалів званий обід.
Абат не зміг стримати легкого руху. Він перехилився з вікна, щоб краще бачити. Особливо, здавалось, зацікавили його двоє священиків, що йшли з двома високими панночками.
Ви знаєте, хто це такі? — спитав Муре.
І у відповідь на невиразний рух Фожа він повів далі:
— Вони переходили через вулицю Баланд у ту хвилю, коли ми з вами зустрілися. Високий, молодий, що йде між панночками Растуаль, — це абат Сюрен, секретар нашого епіскопа. Кажуть, симпатичний хлопець. Влітку я часто бачу, як він грає з цими панночками у волан… А старий, що йде трохи позаду, — один з наших старших вікаріїв, абат Феніль. Він і ректор семінарії. Жахлива людина, шучка й колюча, як гостра шабля. Шкода, що він не обернувся, ви побачили б його очі… Дивно, що ви не знаєте цих панів.
— Я рідко виходжу, — відповів абат, — і ні в кого у місті не буваю.
— І даремно! Ви частенько, мабуть, нудьгуєте. Ах, пане абат, вам треба віддати належне — ви не цікавитесь нічим. Як же так! Місяць, як ви живете тут, і навіть не знаєте, що у пана Растуаля по вівторках звані обіди! Цього не можна не помітити, коли дивишся з вашого вікна.
Муре засміявся, він глузував з абата. Потім конфідентальним тоном провадив далі:
— Бачите отого високого худорлявого старого чоловіка в крислатому капелюсі, що йде за пані Растуаль? Це пан Бурде, колишній префект у Дромі, префект, якого висунула революція тисяча вісімсот сорок восьмого року. Ладен побитись об заклад, що ви не знаєте і його. А пана Мафра, мирового суддю, отого зовсім сивого добродія з банькатими очима, що йде останнім з паном Растуалем? Ну вже щодо пана Мафра, то вам ніяк не можна пробачити, що ви його не знаєте, він-бо почесний староста церкви святого Сатюрнена. Між нами кажучи, йдуть чутки, що своєю жорстокістю і скнарістю він вкоротив життя дружині.
Він спинився, глянув на абата і раптом сказав насмішкувато:
— Пробачте мені, пане абат, але я не дуже побожний.
Абат знову зробив невиразний рух рукою, рух, який на все відповідає і дозволяє не висловлюватися точніше.
— Ні, я не дуже побожний, — глузливо повторив Муре. — Треба ж дати кожному свободу переконань, правда ж?.. От Растуалі ходять до церкви. Ви, певно, бачите і матір, і двох доньок у церкві святого Сатюрнена. Вони ваші парафіянки. Бідолашні панночки! Старшій, Анжеліні, добрих двадцять шість років; другій, Аврелії, оце буде двадцять чотири. І до того ж негарні на вроду, обличчя жовті, похмурі. Найгірше те, що першою треба видати заміж старшу. Але вони зрештою знайдуть собі чоловіків з їхнім посагом. А мати, ота низенька огрядна жінка, що має вигляд ласкавої овечки, добре-таки допекла сердешному Растуалеві.