Завоювання Плассана

— Безумовно, — відповів пан Растуаль.
— Отже, буде краще, якщо ми триматимемося в тіні, особливо я. Ось що я пропоную: цю справу повинні очолити ваш син, пане Растуаль, і ваш, пане Делангр, — начебто думка про клуб виникла у них. Пришліть їх завтра до мене, я домовлюся з ними про все. Я вже підшукав приміщення і накидав проект статуту… Щодо ваших синів, пане Мафр, то їхні імена стоятимуть першими у списку членів клубу.
Голова суду був дуже задоволений роллю, призначеною його синові. Таким чином, справу владнали, незважаючи на опір мирового судді, який сподівався здобути славу фундатора клубу. На другий же день Северен Растуаль і Люсьєн Делангр зайшли в стосунки з абатом Фожа.
Северен Растуаль був високий двадцятип’ятилітній молодик, з вугластим черепом і тупим розумом; його недавно прийняли до адвокатської колегії завдяки становищу його батька. Але голова суду, не сподіваючись, що синові пощастить здобути собі клієнтуру, мріяв зробити його товаришем прокурора. Люсьєн, навпаки, був низенький на зріст, із жвавими очима і бистрим розумом, він виступав у суді з упевненістю досвідченого адвоката, хоч був на рік молодший за Северена. «Плассанський вісник» провіщав, що це майбутнє світило адвокатури. Саме йому й дав абат найморочливіші доручення; син голови був у нього на побігеньках, чим дуже пишався. За три тижні Молодіжний клуб було обладнано і відкрито.
Під церквою францисканців, в кінці бульвару Совер, були просторі служби і стара трапезна, якою ніхто не користувався. Це й було ге приміщення, яке мав на прикметі абат Фожа. Парафіяльне духівництво охоче віддало його під клуб. Одного ранку тимчасовий комітет Молодіжного клубу послав робітників у цей напівпідвал. Мешканці ІІлассана були страшенно здивовані, коли побачили, що під церквою влаштовують кав’ярню. На п’ятий день вже не було ніякого в тому сумніву. Там справді мала бути кав’ярня. Привезли дивани, мармурові столики, стільці, два більярди, три ящики з скляним і фарфоровим посудом. Двері пробили в кінці будинку, якнайдалі від входу до церкви. На засклених дверях, до яких треба було спускатися п’ятьма приступками, повісили червоні ресторанні завіси. Зразу входили у велику залу, праворуч були менша зала і читальня; далі, вглибині, у квадратній кімнаті, поставили два більярди; вони містилися якраз під головним вівтарем.
— Ах, бідні мої малята, — сказав якось Гільйом Порк’є синам Мафра, зустрівши їх на бульварі, — тепер вас чого доброго іще примусять правити обідню між двома партіями безика.
Амбруаз і Альфонс благали його не розмовляти з ними серед білого дня, бо батько погрожував віддати їх на службу у флот, якщо вони зустрічатимуться з ним.
Коли минув перший подив, Молодіжний клуб став дуже популярний. Монсеньйор Руссело прийняв звання його почесного голови; якось увечері він навіть завітав до клубу із своїм секретарем абатом Сюреном; вони випили по склянці смородинового сиропу в маленькій залі, і відтоді на підставці, на почесному місці, зберігалася склянка, з якої пив епіскоп. У Плассані з хвилюванням говорили про цей випадок. Це остаточно спонукало записатися в члени клубу всіх юнаків з добрих родин. Вважалося навіть ознакою поганого тону не бути членом Молодіжного клубу.
А тим часом Гільйом Порк’е вештався навколо клубу, вищиривши зуби, мов той молодий вовк, що хоче залізти в кошару. Брати Мафр, незважаючи на смертельний страх перед батьком, дуже любили цього гультяя, який розповідав їм пікантні паризькі історії і водив їх розважатися в навколишні села. Вони почали призначати йому побачення «щосуботи о дев’ятій годині вечора на одній з лавок бульвару на околиці міста. Вони тікали з клубу і балакали з своїм приятелем до одинадцятої години, ховаючись під платанами. Гільйом раз у раз повертався до вечорів, які вони проводили під церквою францисканців.
— Ви такі дурні, — казав він їм, — дозволяєте водити себе за ніс. А правда, що церковний сторож подає вам підсолоджену воду, так ніби він причащає вас?
— Та ні бо, ти помиляєшся, запевняю тебе, — захищався Амбруаз. — Там почуваєш себе точнісінько так, як в інших кав’ярнях на бульварі, — у Французькій кав’ярні чи в кав’ярні Мандрівників… Ми п’ємо пиво, пунш, мадеру, все, що завгодно, те саме, що п’ють усюди.
Але Гільйом тільки реготав.
— Все одно, — казав він, — я б нізащо не пив їхньої бурди; я б страшенно боявся, щоб мені не вкинули туди якоїсь пілюлі, що примусила б мене ходити на сповідь. Б’юсь об заклад, що ви граєте там у шворочку або в піжмурки, а хто програє, той частує.
Брати Мафр дуже сміялися, слухаючи ці жарти. Проте вони намагались переконати його, що там дозволяються навіть карти. Церквою, запевняли вони, і не тхне, в клубі дуже добре, чудові дивани і скрізь дзеркала.
— Все одно, — не вгавав Гільйом. — Я ніколи не повірю, що там не чути органа, коли у францисканців правлять вечірню службу… Та я похлинувся б своєю кавою від самої думки, що над моєю чашкою хрестять, вінчають або відправляють похоронну відправу.
— Це почасти правда, — сказав Альфонс, — якось цими днями, коли ми з Севереном грали на більярді, ми ясно чули, що над кимсь правили панахиду. То була маленька донька різника, що на розі вулиці Банн… Цей Северен — справжній дурень, він хотів налякати мене, казав, що труна ось-ось впаде мені на голову.
— Нічого казати, гарний у вас клуб! — вигукнув Гільйом. — Ні за що в світі я б не пішов туди. Це все одно, що пити каву в ризниці.
Гільйомові було дуже прикро, що він не член Молодіжного клубу. Його батько заборонив йому подавати заяву, боячись, що його не приймуть. Але його роздратування все зростало, і він таки подав заяву з проханням прийняти його, не попередивши про це нікого. Вийшов великий скандал. До комісії, яка відала прийомом нових членів, входили тоді і сини Мафра. Люсьєн Делангр був головою, а Северен Растуаль — секретарем. Юнаки зовсім розгубились. Не наважуючись підтримати таку кандидатуру, вони водночас не хотіли образити лікаря Порк’є, таку гідну, таку коректну людину, що здобула цілковите довір’я всіх плассанських великосвітських дам. Амбруаз і Альфонс благали Гільйома забрати назад свою заяву, доводили йому, що в нього немае ніяких шансів на успіх.
— Облиште! — відповідав він їм. — Обидва ви боягузи… Може, ви думаєте, що я хочу вступити у ваше братство? Я роблю це просто так, для сміху. Я хочу побачити, чи наважитеся ви голосувати проти мене… Я добре посміюся, коли ці святенники грюкнуть дверима перед моїм носом. Що ж до вас, мої голуб’ята, то можете розважатися, де хочете, я вам більше не товариш.
Зажурені брати Мафр благали Люсьєна Делапгра уладнати справу так, щоб уникнути скандалу. Люсьєн розповів про ці труднощі постійному своєму порадникові, абатові Фожа, якого він шанував як свого вчителя. Щодня по обіді, між п’ятою і шостою годиною, абат приходив у Молодіжний клуб. З ласкавим виглядом він проходив через велику залу, з усіма розкланюючись, часом зупиняючись біля якого-небудь столика, щоб побалакати з кількома юнаками. Він ніколи нічого собі не замовляв, навіть склянки води. Потім входив до читальні, сідав до столу, вкритого зеленим сукном, і уважно переглядав усі газети, легітимістські листки Паризького і сусідніх департаментів. Часом він поквапливо занотовував щось у записній книжечці. Після цього скромно виходив, знов усміхаючись до відвідувачів клубу і потискуючи їм руки. Бували, проте, дні, коли він залишався на довший час, зацікавившись якоюсь партією в шахи або весело розмовляючи на різні теми. Молодь дуже його любила і казала про нього:
— Слухаючи його, ніколи не подумаєш, що він священик.
Коли син мера розповів абатові Фожа про скрутне становище, в яке поставила комісію Гільйомова заява, той пообіцяв втрутитися в цю справу. На другий же день він побачився з лікарем Порк’є і розповів йому все. Лікар був приголомшений. Син безчестить його сиве волосся, хоче, щоб він помер з горя. Що ж тепер робити? Якщо навіть узяти заяву назад, сором від того буде не менший. Священик порадив йому вирядити Гільйома на два-три місяці в свій маєток за кілька льє від міста, а решту він обіцяв уладнати. Таким чином, все обійшлося дуже просто. Тільки-но Гільйом поїхав, комісія поклала заяву під сукно, за явивши, що спішного тут нічого немає і рішення буде прийнято згодом.