Завоювання Плассана

Якось після полудня Муре тихенько піднявся нагору. Крізь розчинені двері він побачив, що Серж сидить у кріслі проти сонця. Юнак плакав, підвівши очі до неба; його мати теж ридала, сидячи коло нього. Вони обоє обернулися на скрип дверей, але не витерли сліз. І зараз же кволим голосом хворого, що тільки-но почав видужувати, Серж промовив:
— Тату, я хочу просити у вас ласки. Мама каже, що ви гніватиметесь, що ви мені відмовите в тому, що для мене є найбільшою радістю… Я хотів би вступити до семінарії.
Він у німому благанні склав руки.
— Ти! Ти! — прошепотів Муре.
І подивився на Марту, яка одвернула голову. Він не додав більше нічого, пішов до вікна, потім сів машинально на ліжко, наче приголомшений несподіваним ударом.
— Тату, — знову почав Серж по довгій мовчанці, — я був при смерті; я бачив бога і поклявся, що належатиму йому. Я запевняю вас, вся моя радість у цьому. Повірте мені і не засмучуйте мене.
Муре, втупивши очі в землю, похмуро мовчав. Потім, безнадійно махнувши рукою, промовив:
— Якби в мене була хоч краплинка мужності, я б зав’язав переміну білизни в клунок і пішов би світ за очі.
Потім він підвівся, підійшов до вікна і почав тарабанити пальцями по шибці; Серж знову почав був благати його, але Муре сказав просто:
— Годі, годі, це вирішено, ти будеш священиком, мій хлопчику.
І вийшов. На другий день, не попередивши нікого, він поїхав у Марсель, де провів тиждень з Октавом. Але повернувся стурбований, постарілий. Октав не дуже втішив його. Він пив, гуляв, заплутався в боргах, ховав у шафах своїх полюбовниць. А втім, Муре не сказав про це нікому ні слова. Він став тепер більше сидіти вдома, не брався вже до своїх колишніх вдалих операцій, таких, як-от закупівля врожаю на пні, що ними раніше він так пишався. Роза помітила, що він став дуже мовчазний і навіть уникав вітатися з абатом Фожа.
— А знаєте, ви зовсім не чемні! — зухвало сказала йому вона якось. — Тільки-но пройшов пан кюре, а ви повернулись до нього спиною… Якщо ви це робите через хлопця, то ви помиляєтесь. Пан кюре не хотів, щоб він ішов до семінарії, я сама чула, як він його відраджував… Нема чого казати, весела у нас тепер домівка; ви ні з ким не розмовляєте, навіть з пані; коли сідаєте за стіл, так наче на похороні… Мені вже, пане, все це набридло.
Муре виходив з кімнати, але вона йшла за ним слідом у садок.
— Хіба не повинні ви радіти, що дитина вже на ногах? Вчора він, херувимчик, з’їв котлетку, та ще з яким апетитом… А вам це байдуже, правда? Ви хотіли б зробити з нього такого ж безбожника, як ви самі… А знаєте, вам більш за всіх потрібні молитви; це господь бог посилає спасіння для нас усіх. Бувши вами, я плакала б з радості, що бідна дитина молитиметься за мене. Але у вас кам’яне серце, пане… А який же він буде гарненький, голубчик, у сутані!
Тоді Муре піднімався на другий поверх. Там він замикався в кімнаті, яку називав своїм кабінетом, де стояли тільки стіл і два стільці. Ця кімната стала йому за пристановище на ті години, коли куховарка надто вже йому допікала. Занудившись, він сходив у садок, коло якого ходив тепер ще дбайливіше. Марта, здавалось, не помічала поганого настрою свого чоловіка; інколи цілими тижнями він мовчав, а вона й не турбувалась і не гнівалася. Вона все більше відривалася від свого оточення, домівка здавалася їй такою спокійною, що вона, не чуючи постійного бурчання чоловіка, вирішила, що він вгамувався і створив собі, як і вона, свій куточок щастя. Це заспокоювало її і дозволяло ще більше поринати в свої мрії. Коли чоловік дивився на неї каламутними очима, наче не пізнаючи її, вона всміхалася йому й не бачила сліз, якими були повні його очі.
Того дня, як Серж, цілком одужавши, вступив до семінарії, Муре лишився дома вдвох з Дезіре. Він часто тепер наглядав за нею. Ця велика дівчина, якій вже пішов шістнадцятий рік, могла впасти у басейн, підпалити будинок, бавлячися з сірниками, як шестирічна пустунка. Коли Марта повернулась додому, всі двері стояли відчинені, в кімнатах нікого не було. Їй здалося, що весь будинок наче пустка. Вона вийшла на терасу і побачила в кінці алеї чоловіка, що грався з дочкою. Він сидів на купі піску і поважно насипав дерев’яною лопаткою пісок у возик; який Дезіре тримала за шворочку.
— Но, но! — кричала вона.
— Стривай, — терпляче казав батько, — він іще не повний… Коли ти хочеш бути коником, почекай, поки возик наповниться.
Вона затупала ногами, удаючи норовистого коня, і, неспроможна далі стояти на місці, побігла, регочучи на все горло. Возик підстрибував, пісок висипався. Оббігши весь садок, Дезіре повернулася з криком:
— Насип, насип ще!
Муре знову наповнив возик, набираючи потроху лопаткою пісок.
Марта, схвильована, розгублена, дивилася з тераси; ці розчинені двері, чоловік, що бавиться з дитиною в порожній садибі, засмутили її, хоч вона не могла збагнути, що з нею діється. Вона пішла переодягнутись; піднімаючись по сходах, вона почула, як Роза, що теж тільки-но повернулась, промовила, стоячи на ганку:
— Господи, який же наш пан дурний!
Дрібні рантьє, з якими Муре прогулювався щодня на бульварі Совер, казали, що він з’їхав з глузду. За кілька місяців він посивів, ноги його тремтіли, він перестав бути тим уїдливим насмішником, якого побоювалося все місто. Один час думали навіть, що він встряв у якусь рисковану спекуляцію і пригнічений великою втратою грошей.
Пані Палок, спершись на вікно у своїй їдальні, що виходило на вулицю Баланд, кожного разу, як бачила Муре, казала навіть, що він на тонку пряде. А коли за кілька хвилин абат Фожа проходив вулицею, вона задоволено вигукувала, особливо якщо в неї хтось був:
— Гляньте лишень на пана кюре, от хто жиріє!.. Якби він їв з однієї тарілки з паном Муре, можна було б подумати, що він лишає йому самі кістки.
Вона сміялась, а за нею сміялися й інші. Справді, абат Фожа виглядав тепер чудово — завжди в чорних рукавичках, в блискучій сутані. На губах у нього з’являлась особлива усмішка, якась іронічна складка, коли пані де Кондамен говорила йому компліменти з приводу його гарного вигляду. Дами любили бачити його ошатним, одягненим у дорогий і вишуканий костюм. А він би хотів битися, стиснувши кулаки і засукавши рукава, не дбаючи про ці ганчірки. Але досить було йому трохи занедбати себе, як стара пані Ругон докоряла йому за це; він усміхався і йшов купувати шовкові панчохи, капелюх, новий пояс. Він зношував багато одежі, на його великому тілі все наче горіло.
Після заснування Притулку пречистої діви всі жінки були за нього. Вони боронили його від брудних чуток, які, не знати з якого джерела, часом ще ширилися по місту. Вони вважали, що іноді він занадто суворий, але це їм навіть подобалось, особливо у сповідальні; їм було приємно почувати, як ця залізна рука лягає на їхні голови.
— Моя люба, — сказала одного разу пані де Кондамен Марті, — як він мене лаяв учора! Я думаю, він побив би мене, коли б не перегородка між нами. Ах, з ним не завжди буває легко!
І вона усміхалася, все ще втішаючися суперечкою із своїм сповідником. Треба сказати, що пані де Кондамен помітила, як блідне Марта, слухаючи деякі її признання про те, як абат Фожа сповідає її; вона здогадувалась, що Марта ревнує, і їй приємно було мучити Марту, повторюючи різні інтимні подробиці.
Після того, як було засновано Молодіжний клуб, абат Фожа став дуже добродушним; він неначе переродився. Завдяки зусиллям волі його сувора натура ставала м’якою, як віск. Він дозволяв розповідати про те, яку участь він брав у відкритті клубу, подружився з юнаками, уважно стежив за собою, бо знав, що його суворість, яка імпонувала жінкам, не буде до вподоби школярам, що нарешті вирвалися на волю. Він мало не посварився з сином Растуаля, пригрозивши, що намне йому вуха, після якоїсь незгоди з приводу внутрішнього розпорядку клубу, але, на диво всім, переміг себе і майже зразу подав йому руку, привернувши до себе всіх присутніх своїм добрим бажанням просити вибачення у цього «дурноверхого Северена», як його називали.