Терпкість вишні

Якийсь час ми мовчали, розмірковуючи над важкою Травчиною долею. Але зрештою, Новий рік — це Новий рік. Треба виконати норму…
2.01. Старші на рік, ми прибираємо після новорічної забави, складаючи докупи клапті спогадів.
— Для цього, власне, існують друзі, — озвалася Мілька. — Щоб мати з ким обговорити спільні пережиття з минулого і з’ясувати, що саме відбувалося.
— А як було? — запитала Марія, одягаючи сапфірну піжаму з написом: «Не бійся дотягнутися до зірок».
— Гучно, — відказала Мілька, згрібаючи до пакета пластикові пляшки. — Крім того, Травку напав алкогольний смурняк, і він весь час патякав про якісь пазурі міфомана.
— А Ірек нарешті виліз із-під столу?
— Так, і випадково смикнув за шнур, скинувши собі на голову клавіатуру й два словники. До обіду він перебував у лікарні швидкої допомоги, а після обіду пересвідчувався, чи не зсунулася у нього пов’язка з чола.
— Ну і дуже придався салат Мільчиного тата, — додала Вікторія. — Декому вже о п’ятій ранку, — вона кинула на мене не позбавлений співчуття погляд.
— Я ніколи не пила тепле вино… — пояснила я, дуже знічена.
— Дай спокій, Вишне, адже ми всі скористалися з салату. Травка так навіть двічі.
— Треба визнати, що він виконав своє завдання, — похвалила я.
— Дякую, я перекажу це татові, — зраділа Мілька.
— А ти як погуляла? — запитала Вікторія.
— Сама не знаю, чекаю на думку гуру.
— Ну ти й незлецьки нарізалася.
— Не в тому річ. Просто я не знаю, як потрактувати цю ніч. Бо, з одного боку, я була з гуру, але, може, моя радість надто власницька, надто егоїстична. Понад те, ми хотіли побачити забаву на Ринку…
— І що?
— Не вийшло. За п’ятнадцять дванадцята гуру викликав таксівку. Вона приїхала, ми сіли. Гуру сказав адресу, а що забагато випив, то помилився. Тож ми проїхали п’ятдесят метрів від «Алхімії». Я заплатила, ми висіли, і, коли таксист від’їхав, я зорієнтувалася, що ми під «Сінґером».
— Ну і що?
— Вже не було шансів вчасно добратися до Ринку. Ну то ми зайшли до «Сінґера», бо чого ж було стовбичити на морозі. Гуру одразу зустрів знайомих із мандрівки до Гімалаїв, тож ми підсіли до них, і я навіть не знаю, коли вибило дванадцяту. Оговталася по другій.
— А гуру, напевно, валяється під столом і досі, — розмріялася Мілька.
— Так багато він не випив, — осадила її Марія. — Часом він і справді мусить понизити рівень енергії, бо інакше його розірве на атоми, але й не п’є стільки, щоб валятися два дні.
— Може, він не все тобі розповідає, — припустила Мілька.
— Може, ви зміните тему? — запропонувала Вікторія, відчуваючи назрівання конфлікту. — Травка хотів нам показати нову псевдосхідну накидку з пальмами, яку одержав від Ірекової бабусі.
Коли ми зайшли, Травка змагався з новорічним головним болем, водночас запекло сперечаючись з Іреком на тему телебачення.
— Ну як ти можеш жерти той віртуальний кисіль? Ти, людина, котра прочитала самого Голсуорсі.
— Це було давно, — пояснив Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. — Тоді мене дратувало, що є люди, котрі реагують на проблеми цілком інакше, ніж моя мама чи сестра.
— Тобто як?
— Тобто притлумлюють, придушують їх у собі, вдаючи, що все о’кей. Уяви собі, що ти вмираєш від ревнощів. А в той же час куриш сигару і граєш на фортеп’яно веселу мелодію.
— У моєму випадку це неможливо, — визнала Мілька, — зважаючи на довжину нігтів.
— Стосовно телебачення, — озвався Ірек. — З нього можна дізнатися купу цікавих речей. Наприклад, учора Селін Діон сказала, цитую: cancer is never part of your vocabulary. [3] Ті канадійці — страшенні невігласи. Не знаю, як ви, але я дізнався про значення слова «рак», коли пішов у старшу групу дитячого садка.
— Суспільство добробуту й безтурботності, — підсумувала Вікторія. — Певно, вони видають там спеціальні словники для вразливих. Без слів «рак», «біда», «старість» і «проминання».
— А сьогодні вранці, тобто о другій, — тягнув Ірек, — я дивився передачу про нас, молодь. Довідався багато цікавого. Приміром, про те, якими ми є. Ми, покоління, народжене під час військового стану.
— І якими? — запитала Марія, рік народження вісімдесят другий.
— Ведуча сказала, що росте покоління зорієнтованих на споживання егоїстів, котрі бояться справжніх сув’язей.
— Боже, це ми? — злякалася Мілена.
— Так, на жаль, — підтвердив Ірек. — А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.
— А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? — вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.
— Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.
— Одне слово, покоління потвор, — підсумувала Мілька. — Ну і як ви себе почуваєте, потвори?
Свято Трьох Королів
Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?
— Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, — це визначення Марії.
— Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, — це Ірек. — Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.
— Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, — полякала Вікторія. — Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.
— І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, — обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.
— У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, — утрутилася Мілька.
— Певно, у твоєму житті небагато відбувається, — пояснив їй Данієль. — День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…
— І що тоді? — перейнялася Мілена.
— Кінець.
— Краще не кажи цього моїй сестрі, — буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. — Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.
— Вона має рацію, — сказав Данієль. — На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.
— А потім? — допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.
— Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.
— О Боже, — зітхнули ми хором. Усі семеро.
— Так, — покивав головою Данієль. — Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.
Дві доби опісля
— …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.
— Хто тут говорить про щастя?
До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я — це ми знали — звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».
— Він її і справді гіпнотизує, — прошепотіла Мілька.
— А може, це ті феромони, — припустила Вікі. — Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…