Гори говорять
— Марі…. Марі! Ади, тамка-о Павло! Видиш? — кинулася Яринка до Марійки й схопила її за руку. — Та де? — несміло питає, хоч сама бачить його.
— Та онде-о! — Ади, той високий у "мантлі!"… Павле, Павле! — голосно загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очі заграли. Марійчине серце забилося гостро й нагальне.
Павло оглянувся, побачив жінок і знов обернувся. Він курив свою люльку й спокійно розмовляв з якимсь вояком.
— Боже мій! Марійко! Та він нас ані не впізнав — злякано шепче Яринка. Але Марійка мовчить. Вона не знає, чи впізнав чи ні, та серце її чує щось інше. Одвернулася й очі залилися сльозами.
Павло постояв ще хвилину, повернувся знов і йде. Твердими, знаними Марійці кроками, сміливо підходить. Одягнений у сірий військовий одяг, який щільно приставав до його дужого тіла.
— Ви ж куди, сороки? — байдуже, не випускаючи з рота люльки, питає:— Декунки драпати? — і усміхнувся.
Так ніби між ним і Марійкою нічого не було. Марійка слова не вимовить. Дух їй забиває. Почервоніла, очі в сльозах. Не видержала, одвернула голову й сльози рясно, рясно посипалися,
— Чого ж ти, дурна? — каже Павло. — Ніяково тут ревіти. Ви де, на Гропі ночуватимете?
— Напевне не знаємо, — каже Яринка, — та мабуть там.
Всі обернулися й дивляться на Павла й Марійку. Йому ніяково тут стояти. Обернувся й пішов на своє місце. Більше ані не глянув на дівчат. Робітники також скоро відійшли. Вони ввесь час піднімалися на гору, навпростець до полонини Гропи. Марійка плакала.
— Не плач, дурна, не плач! — умовляє Яринка. — За ними побивайся, а вони он які. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину відвертає, їй Богу, я б за таким ніколи й не подумала б плакати. Що ти заміж вийшла… Дурна. Нічого йому дутися. Як присилували, то мусіла. З одного боку один, з другого другий. Великі, дужі й мають над тобою право. Ет…
— Та я добре знаю, що він не такий. Він не є злий, він добрий. Боляче йому!.. — Вона плакала голосно й хлипала мов дитина. Пригадалося як він цілував їй руки, як хухав на них, як своєю гуглею ноги їй укривав, як носив на руках. Ні, вона напевно знає, що тоді робив він це від, серця, щиро, що над усе кохав її. Шкода їй, що все то так знівечилось. І не винна тут, ані вона, ані він. Винно тут щось зовсім інше, але. Що — цього не освідомила.
Поки вилізли на полонину, почало смеркати. Роботи вже не починали. Робітниці отаборювалися по колибах. А що для всіх бракнуло місця, то половина мусіла відійти на Кузнєску. Марійка з Яринкою лишилися тут. Яринка вмовляла йти туди. Але Марійка вперлася й не пішла. Слабенька іскорка надії ще жевріла в її намученому серці. І вона не помилилася.
Вночі прийшов Павло й ще двох вояків. Не дурно ж він питав, де ночуватимуть. Яринка це розуміла також, алє й дівоча свобідна натура хотіла подражнити й покарати того нечемного чоловічиська. Але радості для Марійки мало було. Вона горнулася до Павла, обвивалася хвилиною навколо нього, цілувала палко й пристрасно. А він грубий та байдужий. Правда, тепло їй було з ним. Рука її обвила його міцний карк. Поверне він голову й вона чує, як грає під рукою його твердий муксул. Брав її владно, свавільно, ніби щось, що йому безперечно й самозрозуміле належить. А вона ані не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить йому, що він буде незадоволений, що не забуде, не подарує. Адже ж перший раз вона належала не йому, а комусь іншому, ненависному його ворогові.
Так. Він не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотів. Згадка про те, як нікчемно розбилися впещені його мрії про тиху, теплу хатинку, про солодощі першої ночі, бурила його лють. Хотілося на комусь помститися, але на кому? Метався на ній, хоч розумів, що її вина тут найменша. Серед ночі зненацька встав і, навіть не попращавшися, пішов. Не міг придушити все нових, скажених напливів люті. Забрав з собою все тепло й щастя Марійчине. До самого рана тремтіла від холоду, а сльози лилися безупину.
12
У корчмі Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселості. Ллється пиво й вино. Ревуть захоплені вояки, гуторять, сперечаються. Іноді, коли прозоре питво розворушувало своїми градусами вояцьку кров журливо тоді ставало в корчмі. Дзвеніли кухлі та "погарчикй". Гурагани лайок на семи мовах виригалися й стиналися у повітрі. Юра був ранений і прийшов на відпустку; Він іноді також не цурався Табака, але за час свого перебування в війську змінився до непізнання. Сідав за стіл, брав часопис, вичитував тему для чергової сварки з мадярами і починалося. Кричали, червоніли, біліли, зривалися, мов попечені, і вимахували один перед одним кулаками…
Одного разу виникла порядна свара між Юрою й одним мадярем. При тому був і Павло…Юра, по звичці, бурився й кипів, мов казан. Він доказував, що гуцули, це не яке-небудь сміття, а частина великого, народу. Про це він докладно довідався в Галичині й у лікарні. Там лежали вони разом з галичанами й ті встигли напомпувати його належно.
Павло нічого не розумів, але сидіти спокійно й лише придивлятися, це значило показати себе нічим. Він горою за братом, його тяжкий кулак пристукував по столі, аж виплюскувало пиво, а рев його заглушав цілу корчму.
— Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з пивом! Сип, рижий.
—І Табак сипав. А після, йдучи додому, Павло допитує брата. Цікаво, що то він там молов. Якась Україна, Київ!
Юра оповідав йому.
А ніч темна, темна. Дме північно-західний вітер. Горами з шаленим вереском мчать легіони вітрів. Брати помацьки тюпають навпростець через грунь додому, їм легко й простірно. Перед ними розступаються вуглево-темні простори і в уяві горить неймовірно приваблива будучність.
— О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат! — Павло широко розмахує кулаками. Він у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще їм відплатимо за повішеного вуйка.
Підходячи до рідного кубла, брати розминулись. Юра до хати, а Павло повертає на грунь.
— А ти ж куди? — питає Юра;
Нічого, нічого, йди й спи. А я піду погрію Марійку. Вона ж, знаєш, на полонині. Це тобі не маржина. Студінь така чортова.
— Хочеться тобі таку дорогу йти.
— Ну, що ж. Вона також мерзне. Добраніч, Юро!
— Добраніч, Павле!
13
Я вже на фронті. Приділили до 103 ц. к. пішого полку 55 бригади. Стоїмо на відпочинку, а після нас мають відправити на Лисоню під Бережанами. Дні літні. То погожі, соняшні, то знов сльотить. Забрали мене зараз по відступі від нас москалів, які дійшли були аж до Мармарошського Сиготу. Бавилися вони в нас усього два тижні. Нахлинули так нагло, що Юра, який був на відпустці, не встиг навіть від'їхати, Його ловили, мусів разом з батьком ховатись по бутинах.
Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті… І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.
Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.
Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.
Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.
Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла кривава піна. Пазурі не розкоцюбились, а в суглобах ще не ущухла біль від напружених стрібків. Під шкурою ще далі судорожно корчаться вальки моїх мускулів, намагаючися прорватися й виплигнути назовні. Очі поволі холонуть і гаснуть, мов викинуті з вогню кусники олова.