Чого не гоїть огонь

— Не люблю, як втручаються в мої справи… — сказав він понурим тоном.
— Ніхто вас не буде питати, — додала Ясна.
— Побачимо!
— Це мені подобається! Я тут за вами затужила, — раптом змінила вона тему.
— За мною? Чому?
— Мабуть, є причина.
— Не змушуйте мене на наївність.
— Знаю, знаю…
— У вас тут все золото Навої…
— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?
— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.
— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?
— Обман зору.
— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
— Можливо. У вас тут також досить весело.
— Чи не хотіли б переїхати сюди?
— Що маю тут робити?
— Щось знайдемо.
— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.
— А що сталося?
— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.
— О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…
— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.
Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.
— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?
— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.
— Ви чимось невдоволені?
— Не можу сказати — ні.
— Чим саме?
— Уявіть — не знаю.
— Навіть приблизно?
— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…
— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…
— Я там не був.
— Але є то осяжніші поняття? Ні?
— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…
— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…
— Охоче!
Лишили танець і розмістились у фотелях.
— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?
— Ви його знаєте?
— Знаю.
— З плану, з вікна авто?
— О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…
— А хто?
— Довга, марудна історія… Людина… Жінка.
— Є між тим якась різниця?
— Тобто?
— Між людиною й жінкою?
— Кожна стать має свої прерогативи.
— А що тут робите?
— Фатальне питання!
— Щось дуже фатальне?
— Щось таке, як і цей ваш сон.
— Що, вам також не віриться?
— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей…
— Думаю, більше.
— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що… часто не віриш.
— Я ніколи не робив собі ілюзій…
— Але все-таки не віриш до кінця… І не такого сподівалися…
— Десь від тридцять третього року… Якраз такого.
— Чому?.
— Це довга тема.
— Але цікава.
— Не для цього місця.
— Скажете іншим разом?
— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.
— Буря.
— Так.
— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
— Щоб бачити її здалека.
— Це не той час.
— Справа погляду.
— Ваш погляд?
— Можливо… Не знаю… Можливо, помиляюсь, але… однак…
— Однак?
— Мабуть, як ви сказали… фатальний.
— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.
— Що ваше?
— Все!
— Ви смієтесь… Це дуже поважна справа… Може, ви над цим не задумувались…
— Ваших предків — значить, ваше… Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись грунту предків? Злякались? Чого? Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що вгрузали і вгрузали в цю землю віками — душею, тілом, кров'ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем… і ви хочете саме тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви… Ви просто хочете втекти, дезертувати… Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим… Але корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби… Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше — віки, тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині, за дітей, за жінок… Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти… Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, — битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!
Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст — в крутежі між алькоголем, між «Кетхен», між німецькими офіцерами гітлерівського Третього Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру, між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам… І з уст яскраво заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних…
— Майн Гот, майн Гот! — почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного французького вина в руці, вигукував: — Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, переміг!
У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків міг знов бачити — ні Вайза, ні Наді вже не було.
«Кетхен» також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу… Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'яніли на місці, і кожному здавалось, що він зривається і летить… Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за «фюрера», і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним акцентом затягав «Лілі Марлен», а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.
— Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, — почув Яків зовсім біля себе, так ніби той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.
— Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! — відповів бистрий, настирливий чоловічий голос.
— Ха-ха-ха! Що скаже ваша…
— Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом «Волгу», йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив: