Короп по-чорнобильськи

Дві наступні оповістки євреї приписують легендарному бердичівському рабину Леві-Іцхаку. Поважаний ребе ще двісті років тому зафіксував явище, котре, на жаль, не втратило своєї актуальності й донині - і не лише серед іудеїв:
- Нинішні євреї брешуть на вулицях і глаголять істину в синагогах. На жаль, минули старі добрі часи, коли євреї були щирими на вулицях і махлювали в синагогах.
А тепер, власне, про ребе Леві-Іцхака і кандидатів у талмудисти.
- Ребе Іцхак, я хотів би досконало вивчити Тору. Порадьте, як це зробити.
- Бачите, юначе, існує щонайменше сімдесят способів вивчення Тори.
- А який з них найкращий?
- Мовчки!
* * *
До того ж таки Леві-Іцхака заскакує молодик з криком:
- Ребе, мені треба якомога швидше вивчити Талмуд! Як кажуть росіяни - щоб одна нога тут, а друга - там.
- Немає проблем, юначе. Запам’ятайте, що вся мудрість цього великого вчення полягає в одній-єдиній фразі: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». А все решта - то лише коментарі до цієї думки.
* * *
До Чернігова приїздить молодий зарозумілий талмудист, аби продати свою книгу коментарів до Біблії. Загалом намір у нього був правильний, бо навіть перед Другою Світовою війною єврейська община складала третину населення цього древнього міста.
Талмудист заходить до чернігівського рабина і запитує, кому в першу чергу він міг би продати чи навіть подарувати цей шедевр для подальшої реклами. Рабин уважно читає книгу і радить:
- Я думаю, найкраще тебе зрозуміє крамар Сруль Цвібль.
Талмудист іде за вказаною адресою, знаходить яточку з металовиробами і, пославшись на авторитетну думку слуги Божого, дарує хазяїну свою книгу.
Крамар ледь не прибив талмудиста:
- Та ви що, з вашим ребе, збожеволіли? Чи він забув, що я не вмію ані читати, ані писати?
Переляканий талмудист виривається з рук розлюченого комерсанта і біжить до синагоги по пояснення. Рабин поблажливо посміхається:
- Все дуже просто. Ваші коментарі - то суцільний плагіат. Жодної власної думки. А в нашому місті серед євреїв краденим товаром торгує тільки Сруль Цвібль. То до кого ж іще я мав би вас послати?
* * *
Славетний чорнобильський цадик Менахем Нахум, повертаючи одному молодому талмудисту книжечку його коментарів, вимовив наступне:
- Воістину, юначе, я дізнався від вас багато цікавого.
- Я щасливий почути це від вас, ребе.
- Досі я знав, що папір для книжок роблять з макулатури. А тепер я дізнався, як роблять макулатуру.
* * *
Той же реб Менахем на запитання самовпевненого коментатора, чи багато нового він дізнався з його книжечки, відповів так:
- Не так щоб багато, але одне відкриття я для себе зробив.
- І яке саме, ребе?
- Про те, що в Жашкові, виявляється, є непогана друкарня.
* * *
Кагал з містечка Отині чомусь вирішив надіслати свого кандидата в талмудисти не до власного ребе, а до його шанованого колеги у сусідні Бережани. Бережанський рабин зробив вигляд, що не розуміє підтексту цієї хитрої комбінації і написав отаке:
- Кандидат - викапаний Мойсей, він же - Соломон, він же - Аристотель.
Після такої рецензії вражений отинський кагал призначив молодого талмудиста одразу рабином. Проте, невдовзі з’ясувалося, що той - неук, бахур і на додачу - заїка.
Розлючена община майже в повному складі побігла в Бережани, погрожуючи побити камінням автора рекомендації. Проте, бережанський лише знизав плечима:
- Чого ви до мене причепилися? Я ж написав найсвятішу правду. Хлопець заїкається, як Мойсей, не пропустить жодної спідниці, як Соломон і як Аристотель не знає івриту, а тому жодного разу не брав до рук талмуду.
* * *
До Першої Світової війни в Жовкві жив славетний талмудист і надзвичайно дотепний жартівник - ребе Шайєс. Якось із сусідньої Словаччини, з міста Брно приїхав на гастролі до галицьких синагог дуже модний молодий рабин, котрий подавав себе за незрівнянного промовця. Природно, він запросив шановного ребе Шайєса на свій виступ, а потім поцікавився його враженням.
Рабин Шайєс, котрий із незворушним спокоєм вислухав довжелезну проповідь гастролера, довго тис йому руку і нарешті вимовив:
- Найблискучішим моментом усього вашого незрівнянного виступу були, поза сумнівами, ваші нові черевики.
* * *
І знову про чорнобильського цадика Менахема Нахума. Річ у тім, що чорнобильські юдеї придивились, як пораються біля землі їхні сусіди - українці та росіяни-старовіри - а головне, що ця земля їм дає… як на наш смак, то картоплі, добрішої, ніж у Чорнобилі, ми ніде не куштували. Бо земля! Благословенний супісок.
Так от - придивились євреї, порадились і вирішили й собі спробувати. То нічого, що царські закони забороняли їм купувати землю. Можна ж орендувати або з тими ж українцями і старовірами під слово честі домовитися. Бо православні те слово тримали. Орендували, домовилися, вклали гроші - аж тут на тобі! Посуха! Комерція під ударом! Тож усі свіжоспечені хлібороби зібралися і пішли до цадика. Аби він у Бога дощу попросив. Явіть, мовляв, чудо. Що вам вартує?
А Менахем Нахум їм раптом у відповідь:
- Не буду я нічого просити. Бо ви в Бога не вірите.
- Як так?
- Бо якби ви справді вірили в чудо Боже, то прийшли б до мене з парасольками.
  
Розділ четвертий
 
 
А поїзд тихо їхав на Бердичів
 
«Для того, щоб дізнатися, що робиться у тебе вдома, найкраще від’їхати від того дому якомога далі».
(Тонке єврейське спостереження, зафіксоване Г. Сафріним)
 
 
«З назвою Бердичів у нашому суспільстві неодмінно пов’язується щось дивне і анекдотичне».
 
(С. Погодін, російський етнограф XIX століття)
 
 
Взагалі - поїзд тихо їхав не обов’язково на Бердичів. Скажімо, був такий, улюблений в єврейських оповістках маршрут «Київ-Одеса». Або ж Варшава, чи мало кому сьогодні відома станція Волочиськ, котра у Тернопільській області. А до Першої Світової війни Волочиськ був тим, чим для пасажирів радянської доби є станція Чоп. Пригадайте безсмертний жарт всіх від’їжджаючих та проїжджаючих: «Не кажи «гоп», доки не переїхав Чоп».
Тема зустрічей та розмов у поїздах - це та нива, з якої можна збирати багатий урожай.
Для бердичівських євреїв дістатися без перешкод до Варшави чи Одеси і навіть Києва наприкінці ХІХ століття було проблемою. Річ у тім, що їхнє славне місто опинилось осторонь тодішніх залізничних магістралей. Щоправда, ходили диліжанси, але то транспорт виключно для антисемітів. По-перше, тухес відіб’єш, доки доїдеш до того хоча б Житомира. По-друге, пилюки наковтаєшся і будеш уже по прибутті зовсім на чорта схожий. А головне - хіба у тій чортопхайці на колесах, котра диліжанс, можна нормально поговорити? Одразу язика прикусиш., ще й обіб’єш кісточки пальців об низенький дашок купе диліжансу. А навіщо нормальний єврей взагалі вибирається в мандри? Не тільки щоб уладнати справи, а й досхочу наговоритися дорогою.
Бердичівські євреї цю проблему вирішили кардинально - протягли залізничну гілку спочатку до Житомира - на Варшаву, а згодом до Козятина, вузлової станції на лінії “Санкт-Петербург-Петербург-Москва-Київ-Одеса”. Про підприємливість бердичівських євреїв трохи далі, а зараз - про поїзд, що тихо їхав на Бердичів, з Бердичева і через Бердичів.