Короп по-чорнобильськи

Невиправний Беня Лотман виринув після громадянської у Станіславі, що опинився тоді під Польщею. Продовжував і там натхненно партачити дамські креації, за що місцеві гонористі пані обламували об його голову парасольки і тягали до суду. У вересні 1939-го року прийшли визволителі зі Сходу і відібрали у Бені його бізнес. А в червні 1941-го прийшли визволителі з Заходу. І забрали у Бені життя.
Та що казати, коли навіть славетний Артур Рубінштейн, останній представник легендарної когорти Рубінштейнів-піаністів, після 50-річної перерви приїхав на гастролі в Радянський Союз, дав концерт у Києві, але так і не наважився бодай на годину завітати до своєї маленької батьківщини - Бердичева.
Хоча - з іншого боку цілком можливо, що Артур Рубінштейн вчасно пригадав, чим закінчились аналогічні відвідини для його колеги по мистецтву, ще одного блискучого представника російської школи піаністів Олександра Гольденвейзера. Це не анекдот, це навіть не оповістка. Це стенографічний опис факту.
Десь у середині 20-х років минулого століття Гольденвейзер, уже тоді музикант світової слави, вирішив дати концерт у Бердичеві. Цим він хотів вшанувати пам’ять своїх учителів, братів Антона і Миколи Рубінштейнів, засновників уже згаданої династії. Концерт, звісно, пройшов з величезним успіхом і одразу після нього крізь натовп шанувальників до Гольденвейзера проштовхалася акуратно, але скромно одягнена жіночка середніх років і сказала:
- Мосьє Гольденвейзер, вас зараз будуть запрошувати на вечерю найбагатші євреї Бердичева. Але такого гефілте фіш, як у вдови Рабинович, ви не здибаєте ніде у світі.
Гольденвейзер - чи то з поваги до дами, чи то з цікавості - запрошення прийняв. Гефілте фіш, себто фарширована риба і справді виявилася неперевершеною. (Від авторів - це на московсько-бердичівський смак, бо не куштував він фіш по-чорнобильськи). Маестро розсипався у компліментах, а господиня негайно скористалася цим для виховного моменту для цілого оберемка галасливої малечі:
- Діти, ви чули, що про вашу маму казала оця людина? А ви знаєте, хто це? Його всі знають, усі шанують, всі мріють побачити, а він прийшов до нас. Ізя, не колупайся в носі. Скажи: ти знаєш, хто до нас прийшов?
- Невже Ленін? - жахнувся маленький Ізя.
Більше Гольденвейзер до Бердичева не приїздив.
Дореволюційний Бердичів офіційно мав лише один стратегічний об’єкт світового значення: станцію трансконтинентального телеграфу “Калькутта-Варшава-Берлін-Париж-Лондон”. Але що з того телеграфу візьмеш… пробачте, ми хотіли сказати: що на тому телеграфі заробиш? На щастя для місцевого єврейства була в місті ще одна установа, про яку не говорили вголос, але вся Імперія і Європа про неї добре знали. Ще на початку ХІХ століття в Бердичеві дислокували Південно-Західну митницю Російської Імперії.
Ви ж розумієте - де митниця, там і контрабанда. Але такої контрабанди, як була в сухопутному Бердичеві, не бачила навіть портова Одеса. Мало не до Першої Світової війни за визнанням поліцій усієї Європи саме Бердичів був фактичною столицею контрабандистів на схід від Збручу. Через кордон переганяли, перевозили і переносили все, що можна було вигідно продати чи принаймні виміняти - від коней (табунами) до кави (у великій кількості).
Знову-таки, початок століття, на австро-російському кордоні (станція Волочиськ) митний контроль. В купе вагону “Волочиськ-Бердичів” сидить єврей, тримаючи величезного, добряче напханого мішка. Митник до нього:
- Що в мішку?
- Харч для канарки.
- Покажіть.
Єврей показує - митник тетеріє.
- Так то ж кавові зерна. Хіба канарка таке їсть?
- Е, прошу пана, моя справа - привезти. А їстиме чи не їстиме -то вже її клопіт.
* * *
 
 
Коли в 1843 році поважані євреї-комерсанти подали Государю Імператору Миколі Першому клопотання про присвоєння їхньому рідному Бердичеву статусу міста, то вони обґрунтували це в такий спосіб:«Серед природних багатств особливо вирізняється природний розум жителів Бердичева, котрий великими своїми успіхами принесе чимало користі державі і чесним людям». Цар Микола розчулився від такої перспективи і клопотання задовольнив.
 
 
Іншої думки щодо природного розуму бердичівців притримувався київський генерал-губернатор Бібіков. Ось цитата з його реляції до Санкт-Петербургу: “За хабарі в Бердичеві роблять усе, що хочуть. Тут відмиваються мільйонні капітали, вкрадені у держави. Бердичів прикриває від суду будь-який злочин”.
Звісно, до такого веселого життя Бердичів дійшов не одразу. Першу половину ХІХ століття місцевий люд годувався з ярмарків. Проводили їх тут, всупереч поняттю, що ярмарок має бути раз на рік, - аж 10 щороку. Кожен тривав від десяти днів до двох тижнів. А продавці і покупці з’їжджалися не те що з усієї Імперії, а мало не з усієї Європи.
Якби ми писали історичне дослідження про Бердичів, то розділ про ярмарки зайняв би у нас чимало місця. Але ми досліджуємо єврейські анекдоти, тому обмежимося лише короткою цитатою, котра сама по собі звучить, як анекдот. Зі спогадів сучасника: “Жоден ярмарок у Бердичеві не обходився без пригод - то поліцмейстера приб’ють, то когось в карти обчистять, то ще якесь буйство зроблять”.
Що ж до фольклору, то в ньому зафіксовано, зокрема, особливості готельного сервісу в Бердичеві під час вищезгаданих ярмарків.
За неписаною традицією єврейські комерсанти і контрабандисти селилися в одному і тому ж готелі. На ярмарках сюди набивалося стільки народу, що часто-густо мусили спати по двоє на одному ліжку.
Окрім того готель відзначався… як би це делікатніше сказати… невисоким санітарним рівнем. Постійні клієнти мирилися з цим, але траплялися такі, що ставили зависокі вимоги.
Багатий єврейський купець, ледь переступивши поріг згаданого готелю, замість “шолом алейхем” грізно запитує у хазяїна:
- Живність є?
- Що шановний має на увазі?
- Ясно, що не кіз. Клопи є?
- Храни нас, Боже, нема!
На ранок господар зустрічає купця в коридорі і ввічливо питає:
- Як спалося, шановний?
- Кепсько! До самого ранку так і не заснув.
- А що сталося?
- Знайшов у ліжку мертвого клопа.
- Не розумію. І оце ви не спали через одного-єдиного, та ще й мертвого клопа?
- Не зовсім. Треба було бачити, скільки живих і голодних родичів збіглися на його похорон.
* * *
Початок ХХ століття. Бердичів. На традиційний весняний ярмарок з’їжджаються євреї з усієї Малоросії. Готелі переповнені. Місць немає. Але один із комерсантів пропонує господарю чималий навар, і той йому радить:
- На першому поверсі у самому кутку один дуже багатий оптовий продавець узяв у мене номер на два ліжка, а оселився сам. Поговоріть із ним, як єврей з євреєм, може, він вас і пустить.
Комерсант відчинив двері до вказаного номеру і побачив поважаного єврея, заглибленого у дуже важливу молитву - “вісімнадцять благословень”, яку не можна переривати жодним стороннім словом.
- Я, звичайно, вибачаюсь, - наважився комерсант, - але мене хазяїн прислав. Чи ви мене не пустите на вільне ліжко?
Поважаний єврей, не перериваючи молитву, киває головою на знак згоди.
Комерсант заходить, зачиняє за собою двері і вже сміливіше цікавиться:
- У мене тут справи комерційні в місті, доведеться побігати. Ви не заперечуєте, якщо я повернуть десь так під 12-у ночі?
Торговець, промовляючи молитву, крутить головою на знак, що не заперечує.
Тоді комерсант, набравшись нахабства, каже:
- То може я вже заразом із собою на ніч баришню приведу?
Торговець, не відриваючи очей від молитовника, показує два пальці.