Київські бомби

— Одноголосно, — підсумував Гелія, не почувши заперечень.
— У такому разі погоджуємо наступне: кожна бойова організація вважається самостійною одиницею. Фінансує себе сама, рішення приймає теж сама. Проте у своїх діях усі незалежні від жодного центру групи керуються загальною стратегією. Приймається?
— Приймається, — тепер за всіх відповів Абрамов.
— Значить, пропоную віднині припинити полювання на прокурорів, суддів та інших чиновників. Від них насправді нічого не залежить. З точки зору стратегії і тактики бити треба в ті місця, які наш спільний ворог вважає найсильнішими. Це поліція, жандармерія, армія. Особливо армія, хочу наголосити окремо.
— Чому така окрема увага? — здивовано поцікавився Гелія.
Савінков уже збирався відповісти, та Штерн випередив: ураз все розклалося по полицях, ось воно, диво, ось наочна ілюстрація, як у різних людей думки збігаються. Не сказав — вигукнув:
— Хто в армії служить, забув? Той самий народ! Але, на відміну від міщан, п’яних робітників чи безграмотних селюків, ці представники народу мають зброю і вміють із нею поводитись. А ще вони люто ненавидять своїх офіцерів, тут можеш мені повірити, Ісаю! Ось де агітація спрацює найкраще вкупі з терором! Тупі міщани бояться сили. Силу держави уособлюють поліція та військо. Вбивати їх, нещадно, не жаліючи бомб та патронів, різати їх ножами, рвати зубами — ось коли той самий безнадійний народ побачить, за ким сила. Без усяких більшовицьких агітаторів упораємося! Якщо солдати проти нас — убивати солдатів! Недавно в піхотному полку двоє здали своєму унтеру одного такого пропагандиста, ще й подяку отримали, грошову.
— Срібляки, — буркнув Абрамов, допивши чай і відсунувши чашку ближче до центру столу.
— За такі дії слід карати показово. І це лише один із шляхів. Гадаю, я в цілому вірно зрозумів думку Бориса Вікторовича.
— У цілому, — згідно кивнув Савінков. — Можуть виникнути різні деталі та нюанси. Проте загалом обрати головною ціллю бойових акцій поліцейських, жандармів та військових після всього, що почалося тепер у державі, — єдина адекватна відповідь на жорстоку реакцію цих сатрапів і держиморд. І, товариші, якщо далі заперечень не буде, дозвольте відкланятися. Гадаю, ви розумієте особливість мого нинішнього становища. Головне — не чекайте більше вказівок, дійте самостійно. Але, — тонкі губи розтягнулися в посмішці, — й по­кладайтеся лише на власні сили.
Він підвівся, за ним — решта.
— Ісаю, хто мене доведе до вокзалу?
— Ті самі люди. Чекають на вулиці. Гукнути?
— Сам.
  
Розділ п’ятий 
   
1
 
Київ, жовтень 1907 року. Вулиця Мала Залізнична [49], поруч із казармами. Київського піхотного полку. Покрова
Цигарка давно скурена, але Вакула за звичкою далі гриз міцними зубами порожній мундштук.
Полтава так і не зрозумів до кінця, для чого Залізняк звелів їм іти разом. Знайти свого товариша, котрий служив у саперній роті й сьогодні з нагоди великого свята разом з іншими щасливцями виходив з казарми гуляти в місто, Вакула міг сам, без сторонньої допомоги. Швидше за все, міркував Полтава, цим наказом Залізняк вирішив зайвий раз показати, хто в їхній групі старший.
Нині на Покрову погода видалася на диво теплою. Якби не багрянець, у який вбрався Київ та околиці, можна було б подумати: повертається літо, щось сталося за цей тиждень, диво дивне — коли лягаєш спати, думаєш, міцно проспав ніч, а насправді прокинувся, перебувши в обіймах Морфею всі холоди. Дерева перебиралися непомітно, вночі, в темряві, мов сором’язлива дівчина міняє одне вбрання на інше, робить то хутко, аби нічий хтивий погляд не встиг підгледіти за таїнством. З вечора листя ще лишалося зеленкуватим, на ранок — демонструвало яскравий жовтогарячий наряд, немов багата наречена — посаг або примхлива київська модниця — нові фасони, отримані хазяйкою салону просто з Парижа.
Полтава на ходу розстебнув свою тужурку, повногрудо й задоволено вдихаючи запах останніх, справді теплих днів осені. Скоро знову зарядять дощі, котрі вже змінить не тепло, а сніг, у селах та містечках — м’який та пухнастий, на київських вулицях — брудний, непривітний, навіть вульгарний. Пору року від пізньої осені до ранньої весни Полтава не любив ніколи, зокрема — через зовсім не по-чоловічому слабке здоров’я. З першими серйозними дощами починався непереборний нежить, перший сніг приносив мокрі ноги, застуду та хрипоту, часом від цього навіть сльозилися очі. Як минуться для нього нинішні холоди — хлопець навіть не намагався уявити. Більше того: глибоко-глибоко в себе загнав думку про те, як було б добре для всіх, аби їхній із Вакулою теперішній вихід виявився невдалим.
Сам же Вакула далі лишався в піджаку, досить цупкому й теплому, аби почуватися затишно в таку погоду. З-під викоту визирала та сама вишита сорочка, на голові — картуз. Зараз він мало чим відрізнявся від простого містечкового, а то й сільського дядька, котрий вибрався до самого Києва на Покрову, аби подивитися, як у містах ярмаркують. Уваги до себе Вакула зовсім не привертав, навіть одного разу дозволив собі невеличкий бешкет: побачивши городового, зняв на ходу картуза, вклонився, примудрившись не видатися при цьому аж таким блазнем. Городовий провів його байдужим поглядом: сьогодні на вулицях можна зустріти всякого народу.
Навіть не припустив, що в кишені піджака в чоловіка, котрий так весело привітався з ним, лежить заряджений револьвер системи «наган».
Такий же ховав у кишені тужурки Полтава. Хоча озброєним виходив на вулицю не вперше, всякий раз ішов з думкою: про револьвер усі довкола знають, найперше — поліцейські, і як не зараз, то за найближчим рогом на нього вже чекають фараони з кайданками напоготові. Але спосіб, яким хлопець заспокоював себе, теж збоку виглядав досить дивно — варто було лише торкнутися завжди чомусь холодної сталі пальцями, час від часу застромляючи руку в кишеню, й страхи на якийсь час миналися.
Полтава зробив це знову, цього разу навіть сміливіше попестив руків’я.
Ні, дурниця, вирішив він, зиркнувши на впевненого в собі й, здавалося, зовсім безтурботного Вакулу. Мабуть, доведеться-таки визнати правду Залізняка, заодно й Оксанину: дорослішати треба, Андрійку, рости над собою. Справді, нікому до нього нема діла у великому місті, тим більше — у святковий день. Та й не чигає на них жодна небезпека. Перестрінуть лише Вакулиного знайомого, і поки чоловіки говоритимуть, він, Полтава, стоятиме трохи осторонь, глядітиме на всі боки, пильнуватиме.
Це не наказ Залізняка. Той просто звелів хлопцеві збиратися та йти з Вакулою до казарм. Що робитиме, Полтава вже визначив для себе сам. Не абияке серйозне рішення. Та все одно — пора, пора ставати дорослішим. Хто знає, раптом Залізняк має рацію і нема в них зараз іншого шляху, крім того, куди він виводить їхній невеличкий бойовий загін.
Полтава разом з іншими віддавав Вакулі належне. Свою роботу знав добре, як, мабуть, чудово знав кілька років тому військову службу. «Вибухові холодці» [50] не використовував. Бомбу вправлявся зробити з будь-якого, неосяжного для розуму Полтави набору пружинок та дротів. «Пекельна машинка», зроблена його руками, могла мати будь-який безпечний зовнішній вигляд. Колишній сапер навіть роздобув маленькі, мов шматочки мила, кубики динаміту, і про його походження Вакулу ніхто не питав. Але навіть це не працювало без одного дуже важливого елемента.
У Вакули не було запалів.
Точніше, він мав, наче в казці, лише три. Перший використав для перевірки: коли змайстрував першу бомбу, вони разом із Залізняком та Полтавою вибралися далеко за місто, в ліс, там підривник жбурнув її, рвонуло — на радість усій трійці. Другий запал використали для тієї фатальної для Полтави бомби, що не розірвала, як було задумано, царського прислужника Чухонцева. Третій у хаті, треба прилаштувати до готової вже вибухівки й кинути так, аби вдарити ним об тверде, тоді рвоне. Звісно, свого часу третя бомба чекає й напевне дочекається. Але далі «коліївці» все одно мусили думати.