Аномальна зона

Все це цiкавило Шамрая лише з однiєю метою: з’ясувати для себе, до якої саме адмiнiстративної одиницi належить аномальна зона в селi Пiдлiсному i, вiдповiдно, куди звертатися, коли виникне така необхiднiсть, за офiцiйною пiдтримкою. Загалом, контактiв iз державними осередками влади Вiктор намагався уникати. Проте в даному випадку, якщо йдеться не просто про геопатогенну зону в покинутому селi, а й про факти зникнення в нiй людей, контакту з державними установами точно не вдасться оминути. Так чи так дiзнаються i почнуть з’ясовувати стосунки, котрi, як правило, зводяться до однiєї формули: «Навiщо було ото таке писать?» Тому краще передбачити можливi ситуацiї i завдати удару першим.
У практицi Шамрая був випадок: якось черговий божевiльний уфолог-аматор прибiг у редакцiю з доказами про те, що в селi, десь у Коростишевському районi, регулярно приземляється НЛО. Клюнувши на це, Вiктор швиденько змайстрував текст, вказавши назву населеного пункту, згаданого як база iнопланетян на Житомирщинi. Та за кiлька днiв йому почали обривати телефон обуренi представники Радомишльської районної ради. Обидва райони, як i в цьому випадку, були сусiдами. Радомишляни вимагали спростувати брехливу iнформацiю: виявляється, цей населений пункт формально пiдпорядкований їхньому районовi, i нема там нiяких iнопланетян. З телебачення також замучили — покажiть та покажiть. Пiд тиском цих обставин редакцiя дала спростування: база НЛО, мовляв, була в згаданому мiсцi колись, кiлька рокiв тому, i тепер, вiдповiдно до декотрих даних, облюбувала собi iнше мiсце в iншому районi. Словом, десь у такому ключi.
Пiсля того випадку автори мусили дотримуватись граничної обережностi у справах географiї. Особливо ж, коли це стосується не глобусу земної кулi, а територiї рiдного краю: постiйнi спростування почнуть пiдривати довiру до «Неймовiрних фактiв». А значить, власники втратять до проекту iнтерес i з часом його закриють, а своїм стабiльним матерiальним статусом були задоволенi всi працiвники, включаючи прибиральниць. Так i не знайшовши однозначної вiдповiдi на своє питання в iнтернетi, Вiктор вирiшив остаточно перевiрити все на мiсцi. Хотiв навiть попросити Тамару Томiлiну скласти їм завтра компанiю. Навiть набрав залишений нею номер мобiльника. Абонент знаходився поза зоною досяжностi.
Хай собi.
В кожному разi дiвчина попередила: їхати туди боїться. Нiби передбачила його прохання i випередила з вiдповiддю.
Згодом, озираючись назад, Вiктор Шамрай здивується: як це вiн не вiдчув, що ще в той момент, коли дiвчина почала розповiдати про аномальну зону, все погане для нього вже почалося… Пiсля перерви в чотири роки…
8
— Добрий ранок, — вiдкозиряв мiлiцiонер, нахилившись до вiкна з боку водiя. — Старший лейтенант Пузир, окрема рота мiлiцiї. Куди їдемо?
Професор Горбатько, який вiд Житомира мирно спав на задньому сидiннi редакцiйної «Шкоди» поруч iз фотографом Жорою, що слухав собi музику через навушники плеєра, прокинуся, щойно машина зупинилася. Тепер сидiв, клiпав очима i намагався зрозумiти, приїхали вони чи ще нi. А якщо приїхали, то куди саме.
— Здоров, командире. Мерзнемо? — подався в його бiк Шамрай, котрий сидiв поруч водiя Гришi.
Ззовнi сiяв гидотний листопадовий дощик, а це само по собi не подобалося водiєвi: Гриша не любив пересуватися битим шляхом у вологу погоду, бо пiсля цього завжди доводилося мити машину. На чистотi автомобiля Гриша був поведений, хоча проявлялося це досить дивно: вiн любив помити машину один раз, але потiм не драїти її якомога довше. За гумовi килимки в салонi, випадково вимащенi грязюкою, вiн, здавалося, був готовий вiдiрвати винуватцевi ногу разом iз брудним черевиком.
— Куди їдемо? — повторив старший лейтенант Пузир.
— А хрiн його знає, — чесно признався водiй.
— Тобто? — не зрозумiв офiцер.
— Ось так, — перехопив iнiцiативу Шамрай, простягаючи Пузиревi службове посвiдчення.
Офiцер уважно прочитав його, ворушачи губами, для чогось покрутив у руцi. Вiктор не здивувався б, якби Пузир спробував документ на зуб.
— Ясно. Брехуни, — вiн повернув «корочку» Вiктору.
— О! Чого вiдразу «брехуни»? — здивувався той.
— А хiба нє? Таке набрешете про дiтей, якi ще в мамчиному пузi англiйську мову знають — хоч стiй, хоч падай. Теща моя вашу газетку дуже тойво… Любить, коротше.
Шамрай вийшов з машини, розiм’яв затерпле вiд майже годинного сидiння тiло. Старший лейтенант не зрушив iз мiсця, без жодної цiкавостi, хоча й без ворожостi, стежачи за охочими перетнути кордон зони вiдчуження. Вiктор не гордував — сам неквапом пiдiйшов до Пузиря, простягнув руку. Той потиснув його правицю коротко i мiцно.
— Ну, ми хочемо для вашої тещi, командире, попрацювати трiшки. Шукаємо ось Пiдлiсне, знаєте таке?
Мiлiцiонер глянув кудись убiк, якийсь час дивився на дерева, на яких уже де-не-де лишилося навiть не жовте, а темно-сiре листя, знову пожував губами. Передбачаючи подiбну реакцiю, Вiктор витягнув з кишенi складену вчетверо карту. Зi свого боку на повiтря вийшов i Гриша, теж маючи намiр взяти у розмовi участь. Старший лейтенант, зафiксувавши, що водiй пiдходить до нього зi спини, зробив крок назад, ставши до обох чоловiкiв обличчям. Його маневр не проскочив повз Шамраєву увагу.
— Як служба?
— Служба як служба, — вiдповiв Пузир, тепер переводячи погляд з Вiктора на водiя. — А вам, мужики, чого там треба?
— Значить, знаєте, де це? — вчепився за його слова Шамрай.
— Приблизно, — кивнув мiлiцiонер. — Тiльки вiд того Пiдлiсного навiть таблички не лишилося. I заховай свою карту, все одно не знайдеш.
— Так я про це i кажу, — Шамрай засунув карту назад до кишенi. — Хто ще допоможе, як не доблеснi органи…
— Слухай, не грузи мене, вуха пухнуть, — скривився Пузир. — Краще поясни, кого вам там треба. Люди в Пiдлiсному давно вже не живуть. Рокiв сiм як остання бабуля конi двинула. А вашi друзi, мiж iншим, з однiєї дуже мудрої газетки, написали: в зонi вiдчуження знаходять трупи старих людей! Начальство нам за це пiстонiв вставило по самi помiдори, будь здоров. Стiльки часу пройшло — дотепер сраки в людей болять.
Шофер Гриша реготнув.
— Смiшно? — пiдозрiло запитав Пузир.
— Не смiшно, — швидко заспокоїв мiлiцiонера Шамрай. — Ми не шукаємо трупiв, командире. Хочемо просто проїхатися туди, пару фоток зробити для газети, глянути, що там i як. Треба спецiальний дозвiл?
Пузир знову пожував губами.
— Та не треба нiякого дозволу, хлопцi. Просто нема чого там дивитися. Хати, якi самi скоро заваляться, проїхати нема як, мертво i стрьомно, коли зовсiм уже чесно говорити. Там навiть браконьєри не лазять.
— А що, багатьох ловите? — знову встряв Гриша.
— Буває. Там же звiрини навалом, ну от дядьки з рушницями i шастають. Хоча це заборонено. Не сам вiдстрiл, а взагалi — полювання в мiсцях, звiдки людей вiдселили.
— А мародери? — розвинув тему Шамрай.
— В Пiдлiсному давно уже все, що могли, вкрали. А по iнших селах такої публiки вистачає. Люди останнiми роками, особливо з цiєї весни, наче подурiли: кидають хати, беруть, що можуть iз собою понести чи що в багажник «Жигуля» зайде, i — вперед, щастя шукати. Будинки, бач, продати не можуть, зона гарантованого добровiльного вiдселення чи щось таке. Тут недалеко, кiлометрiв десять, — мiлiцiонер кивнув кудись за лiс, — Микита жив, колись трактористом був. Рокiв йому з п’ятдесят чи що. Алкоголiк — якого лисого тут ще робить? Так вiн за хату двiстi баксiв хотiв, може таке бути?
Шамрай i шофер синхронно похитали головами.
— Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв — принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.
— А Микита що? — поцiкавився шофер.
— Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм — осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, — зiтхнув Пузир. — Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.