Старі гультяї

«Не прий­шла вмо­чать по­лот­на… - по­ду­мав дід Гри­цай. - Ото лу­ка­ва мо­ло­ди­ця! Як прий­де в бе­рег, то не­на­че мій са­док по­ве­селішає. Чом це во­на сьогодні не прий­шла? Чом це во­на не зве­се­ли­ла мо­го сад­ка… і ме­не?»
Другого дня вранці дід Гри­цай вий­шов з ха­ти, став на сінешньому по­розі, а йо­го ву­ха знов нас­то­ро­чи­лись, не­на­че прис­лу­ха­лись, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не роз­ля­гається пісня в вер­бах. Дід аж зди­ву­вав­ся, що в йо­го во­ру­шаться такі дум­ки.
«Що це за на­пасть та­ка! Три­во­жить ме­не Сик­ле­тин пра­ник, не­на­че па­руб­ка три­во­жить бряз­кан­ня бу­бо­на на му­зи­ках. Пху на те­бе, са­та­но! Хоч йди на му­зи­ки до корч­ми, - ду­мав дід, сто­ячи на по­розі та нас­то­ро­чив­ши ву­ха. - Як вий­ду в са­док, то так і хо­четься по­чу­ти, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі. І на бісо­во­го батька здав­ся мені отой пра­ник!»
Дід вер­нув­ся в ха­ту. Але Сик­ле­тин пра­ник все од­гу­ку­вав­ся в йо­го ву­хах. Ми­нув ще день, ми­нув і дру­гий. Сик­ле­та не при­хо­ди­ла в бе­рег. Третього дня діда Гри­цая не­на­че якась си­ла по­тяг­ла до пе­ре­ла­зу. Він став ко­ло пе­ре­ла­зу й ог­ля­дав ву­ли­цю, що прос­тяг­ла­ся до са­мо­го краю Осе­ред­ку й врізу­ва­лась кінцем поміж вер­ба­ми прос­то в ши­ро­ке пле­со, в кот­ре стіка­лись за Осе­ред­ком обидві течії. Дід виг­ля­дав Сик­ле­ти, а Сик­ле­ти на ву­лиці не бу­ло вид­ко. Він сів на пе­ре­лазі і вти­рив очі в ши­ро­ке блис­ку­че пле­со во­ди. Во­да лисніла між вер­ба­ми. На бист­рині блис­кучі скал­ки не­на­че біга­ли по воді, бли­ща­ли, лисніли, ми­готіли, пе­рес­ка­ку­ва­ли од­на че­рез дру­гу, не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Гу­си та кач­ки гой­да­лись на бистрій хвилі, не­на­че їх хтось підки­дав вго­ру, не­на­че во­ни тан­цю­ва­ли ме­те­лиці. А Сик­ле­ти нігде не бу­ло вид­ко.
В діда май­ну­ла дум­ка най­ня­ти собі Сик­ле­ту за най­мич­ку.
«Матиму ве­се­лу, про­вор­ну й гар­ну най­мич­ку. Аж гар­но бу­де по­ди­ви­тись. З ста­рою Хіврею ме­не аж нудьга бе­ре за сер­це. Моя небіжка Ориш­ка бу­ла ве­се­ла й ха­ту мою зве­се­ля­ла, а це якась ста­ра чу­пой­да! на­си­лу по­вер­тається оте одо­ро­ба­ло по хаті, та тільки ка­хи­кає, та бу­хи­кає, та со­пе, а прий­де вечір, то все стог­не. На­до­ку­чив мені й Ори­щин стогін. Я люб­лю, як у хаті ре­го­чуться. Най­му я собі ве­се­лу най­мич­ку».
А Сик­ле­ти не бу­ло вид­ко на ву­лиці. Дід підвівся, став на пе­ре­лазі і все виг­ля­дав. За ти­ном, в го­роді в сусідів підса­пу­ва­ли кар­топ­лю дві політниці. Од­на політни­ця приміти­ла, що дід так дов­го си­дить на пе­ре­лазі, підве­ла­ся й дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що та політни­ця до­га­дується, чо­го він си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає. Дід ки­нув оком че­рез ву­ли­цю. І там ко­ло ха­ти йшла ба­ба з гор­щи­ком в ру­ках, приміти­ла діда, спи­ни­лась і дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що й та ба­ба до­га­дується, чо­го він так дов­го си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає.
«І по­витріща­ли тобі очі на ме­не! Не­на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли!» - по­ду­мав дід і пішов ти­хою хо­дою до ха­ти.
Цілий тиж­день не з'явля­лась Сик­ле­та в дідовій оселі, не при­хо­ди­ла на бе­рег. Діда бра­ла нудьга за Сик­ле­ти­ним пра­ни­ком.
В неділю вранці, по обіді дід вий­шов з ха­ти й сів на призьбі. Вія ду­мав, ку­ди б то сьогодні піти: чи до Мо­ту­за в гості, чи до корч­ми, щоб тро­хи се­бе роз­ва­жить, по­ба­ла­ка­ти з людьми і ви­пить по чарці. Не­за­ба­ром вий­шла з ха­ти й ба­ба Хівря. Во­на вгнізди­лась на призьбі по­руч з Гри­цаєм і по­ча­ла ба­ла­кать то про се, то про те. Дід вря­ди-го­ди об­зи­вав­ся до Хіврі сло­вом, ду­ма­ючи свою дум­ку. Хівря го­во­ри­ла й ка­хи­ка­ла: ска­же сло­во та й каш­ля­не раз, ска­же дру­ге та й каш­ля­не двічі. Дідові вже ос­то­гид­ло те ка­хи­кан­ня. Він хотів вже на­дяг­ти на ру­ка­ви жу­пан і май­ну­ти до Мо­ту­за. Ко­ли нес­подіва­но пе­ред йо­го очи­ма на го­ро­дах за­ма­ня­чи­ла чер­во­на пос­тать, не­на­че хто за­па­лив на кар­топлі ба­гат­тя. Дід до­га­дав­ся, що то йшла Сик­ле­та, і рап­том підвівся з призьби, не­на­че аж підско­чив. Але йо­му ста­ло ніяко­во пе­ред Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'яли­ся п'явка­ми в ту чер­во­ну пос­тать.
Сиклета по­ма­леньку по­со­ву­ва­лась ме­жею, далі не­на­че пірну­ла в виш­ни­ку, а потім знов вир­ну­ла між со­няш­ни­ка­ми, пішла на­низ до Рас­та­виці й схо­ва­лась в вер­бах. Дідові за­ба­жа­лось піти до неї в вер­би й зап­ро­сить її до се­бе за най­мич­ку. В йо­го аж жиж­ки зад­ри­жа­ли, але він гля­нув на Хіврю і вти­хо­ми­рив­ся.
Незабаром в дідовій ле­ваді між вер­ба­ми за­чер­воніла Сик­ле­ти­на хуст­ка на го­лові, потім за­ма­ня­чив поділ чер­во­няс­тої спідниці десь з-під гус­то­го на­хи­ле­но­го гілля, а потім з-за ни­зеньких ви­шень ви­су­ну­лась уся Сик­ле­ти­на пос­тать і за­ся­ла на всю зе­ле­ну ле­ва­ду. Сик­ле­та пішла сте­жеч­кою че­рез ле­ва­ду, ти­хою хо­дою прой­шла проз дідів погрібник, порівня­лась з дідом та Хіврею і ска­за­ла їм «доб­ри­день». Дід на­си­лу вдер­жав язи­ка: так йо­му хотілось спи­та­ти в Сик­ле­ти, чи не най­ня­ла­ся б во­на в йо­го за най­мич­ку. Але по­руч з ним сиділа Хівря: йо­му ніяко­во бу­ло при Хіврі го­дить Сик­ле­ту собі за най­мич­ку.
- Чи ти ба, як роз­пус­ти­ла спідни­цю, не­на­че па­вич хвос­та! Батько на­по­зи­чав­ся в па­на гро­шей на од­робіток, на­си­лу нас­та­чає хліба на сім'ю, а до­ня во­ло­че хвос­та по траві. Ой гос­по­ди! Не пус­ти­ла б я своїх до­чок на служ­бу в Київ зро­ду-звіку! - ска­за­ла ба­ба Хівря.
Але ста­рий Гри­цай навіть не слу­хав, що го­во­ри­ла ба­ба Хівря.
«Чого це Сик­ле­та ни­кає ко­ло моєї са­ди­би? Чо­гось їй тре­ба. Мо­же, во­на й са­ма ду­має прис­тать до моєї ха­ти», - по­ду­мав дід, встав­ши з призьби й на­тя­га­ючи ру­ка­ви жу­па­на на кре­мезні ру­ки.
Дід пішов до Мо­ту­за в гості. Він вий­шов на ву­ли­цю й ду­мав наз­дог­нать Сик­ле­ту, але Сик­ле­та десь зник­ла на го­ро­дах у сад­ках, прис­тав­ши до дівчат.
Другого дня дід вий­шов у са­док і нас­то­ро­чив ву­ха. Між вер­ба­ми не­за­ба­ром затріщав пра­ник. Дід аж зрадів і по­чим­чи­ку­вав в бе­рег. Сик­ле­та сто­яла на ка­мені й зби­ва­ла по­лот­но. Дід прис­ту­пив до неї й поз­до­ров­кав­ся.
- Чом це те­бе так дов­го не вид­ко бу­ло в бе­резі? - спи­тав дід в Сик­ле­ти.
- Бо я цілий тиж­день хо­ди­ла на бу­ря­ки би­ти рис­ки; ще на ми­нув­ше­му тижні за­га­ду­ва­ли на селі зби­вать бо­роз­ни на бу­ря­ках, - обізва­лась Сик­ле­та, дер­жа­чи в ру­ках пра­ник і розс­та­вив­ши ру­ки.
- Чи не най­ня­лась би ти в ме­не за най­мич­ку? Хівря вже ста­ра, не зду­жає зи­мою на річку хо­дить з плат­тям, не зду­жає золійни­ки но­си­ти до жлук­та, не од­зо­лить доб­ре со­ро­чок, а пе­ре ніби су­хо­пер­ки; а я люб­лю, щоб со­роч­ки бу­ли доб­ре вип­рані, щоб бу­ли білі, як папір. Хівря не уви­неться з тим топлінням, варінням, шит­тям та по­лот­тям. Відо­мо, ста­ра лю­ди­на.
- Добре, діду! - обізва­лась Сик­ле­та, а в неї очі аж за­ся­ли. Вже дав­но в неї бу­ла дум­ка ста­ти в Гри­цая за най­мич­ку. Во­на сподіва­лась, що дід прий­ме її на служ­бу з ма­лим хлоп­цем, бо інші ба­га­тирі не прий­ма­ли її на служ­бу з хлоп­цем. Ма­ючи це на думці, Сик­ле­та зад­ля то­го й за­на­ди­лась в Гри­цаїв са­док, щоб у бе­резі пра­ти плат­тя…
Сиклетин батько був ду­же сім'янис­тий чо­ловік, та ще й до то­го не­ба­га­тий. Старші йо­го діти вже підрос­та­ли, але в йо­го бу­ло чи­ма­ло й своїх дрібних дітей. З'їжа бу­ла ве­ли­ка: хліба бу­ло об­маль. Сик­ле­тин батько на­си­лу нас­та­чав хліба на свою ве­ли­ку сім'ю; він хотів най­ня­ти в ко­го-не­будь Сик­ле­ту за най­мич­ку. Сик­ле­та розвіда­ла про діда Гри­цая й по­ча­ла вча­ща­ти в йо­го го­род, ніби­то на річку. В неї вже дав­но бу­ла дум­ка підлес­титься до діда й най­ня­тись в йо­го за най­мич­ку.
- Але мені пер­ше тре­ба спи­тать в батька та ма­тері, - ска­за­ла Сик­ле­та до Гри­цая.
- Авжеж спи­тай! По­радься з матір'ю та й при­ходь з нею. Мо­же, й зійде­мось за ціну.