Причепа

Причесалась Га­ня, наділа прос­теньку бу­ден­ну сук­ню і ог­ля­да­ла се­бе в дзер­калі. Затк­ну­ла во­на за ко­су чер­во­ну ма­ко­ву квітку і ви­ки­ну­ла потім.
- Ні! Луч­че я зав'яжу­ся хуст­кою поп­рос­ту, як по­зав­чо­ра. Він же ме­не звав в жар­ти чу­до­вою мо­ло­дич­кою!
Ганя вий­ня­ла з скрині здо­ро­ву перську хуст­ку, ще ма­те­ринську, по біло­му полі з чер­во­ни­ми, як жар, квітка­ми й то­роч­ка­ми, і нед­ба­ло за­вертіла го­ло­ву. Білий шовк чу­до­во прис­тав до чор­них брів, до чор­них очей, до рум'яно­го ли­ця. Чер­воні то­роч­ки, що спа­да­ли аж на білу шию, не пе­ре­мог­ли чер­во­них, як ка­ли­на, губів.
Сміючись до се­бе в дзер­ка­ло, во­на наділа на шию товс­те різа­не доб­ре на­мис­то. П'ять разків чер­во­но­го на­мис­та чу­до­во прис­та­ва­ли їй до ли­ця. - Лю­бить ме­не чо­ловік, та й є за що!.. Не заз­на­ла я роз­коші, за­те ж заз­на­ла ко­хан­ня. Ко­ли б же швид­ше йшов ми­лий обіда­ти зо мною!
Немає там справдішнього го­ря, де па­нує щи­ра, га­ря­ча, за все на­да­ря­юча, щас­тям наділя­юча лю­бов!..
Пішла Га­ня виг­ля­да­ти чо­ловіка, вий­шла в сад і сад со­бою зак­ра­си­ла, по са­доч­ку по­хо­жа­ла, а очи­ма на ве­се­лий яр раз у раз пог­ля­да­ла.
А яр той був гли­бо­кий і не ду­же ши­ро­кий, увесь зе­ле­ний, ве­се­лий, як рай. Од­ним кінцем він прос­тя­гав­ся до се­ла, де на взгір'ї бу­ло вид­ко ве­селі білі ха­ти в са­доч­ках, де бли­щав про­ти сон­ця ве­ли­кий став з дво­ма мли­на­ми, з ви­со­ки­ми вер­ба­ми ко­ло греблі. З-за го­ри виг­ля­да­ла церк­ва трьома вер­ха­ми, трьома хрес­та­ми. Дру­гим кінцем яр йшов між го­ра­ми да­ле­ко, да­ле­ко, до­ки не зустрівся з ви­со­кою кру­тою го­рою, ук­ри­тою до са­мо­го вер­ху ста­рим зе­ле­ним лісом, розійшов­ся пе­ред нею на два бо­ки дво­ма ру­ка­ва­ми знов поміж го­ра­ми, об­ми­на­ючи під са­мою го­рою чи­ма­лий ста­вок, світлий, як око. Круг­ла, мов шпиль, го­ра, обквітча­на лісом, мо­чи­ла зе­ле­ний поділ сво­го уб­ран­ня в самім ста­воч­ку, а дру­гий та­кий са­мий шпиль, од­ки­ну­тий в тихій воді, висів униз, у си­ню гли­бо­ку бе­зод­ню, звісив­ши зе­ле­не верхів'я столітніх дубів та лип. Вздовж по яру бли­ща­ла сму­жеч­ка синьої во­ди між осо­кою. Попід го­ра­ми бу­ли кри­нич­ки - жо­лоб­ки або пле­тян­ки при самій землі, під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми. На однім узгір'ї то­го яру сто­яла еко­номія, вся в зе­ле­но­му са­ду, розс­те­ле­но­му по ко­со­горі. По дру­гий бік яру, на горі, між зе­ле­ни­ми жи­та­ми, сто­яла скар­бо­ва клу­ня, ко­ша­ри і довгі, зчорнілі од до­щу, скир­ти хліба.
Не на шпиль пог­ля­да Га­ня, не на три вер­хи сільської церк­ви, що ніби пла­ва­ли в легкім ту­мані про­ти сон­ця: пог­ля­да­ла во­на на сірі вер­хи то­ку, на чор­но-жовті стіжки. Там ко­ло робітників був її Ясь; звідтіль її око звик­ло стріча­ти ми­ло­го.
Вже во­на і по са­ду на­гу­ля­лась, і квіток нар­ва­ла, та все на го­ру пог­ля­да­ла, а ми­ло­го не­має. Вже й квітки прив'яли в ру­ках, со­неч­ко з півдня звер­ну­ло, а ми­ло­го не­має. Вже Га­ня вто­ми­лась, ми­ло­го виг­ля­да­ючи, а ми­ло­го не­має!
«Боже ж мій! що це з ним тра­пи­лось! Де це він за­ба­рив­ся?» За­су­му­ва­ла Га­ня за чо­ловіком, не­на­че він десь поїхав у да­ле­ку сто­ро­ну, не­на­че він десь блу­кав по безк­рай­ньому сте­пу на без­бе­режнім морі.
«Може, він поїхав до ко­заків-лісо­виків, мо­же, заб­лу­див де в лісі, а там уся­ко­го звіра; а там же вов­ки і вдень на­па­да­ють!»
Засмутилась мо­ло­да Га­ня, опус­ти­ла ру­ки. Пов'ялі квітки по­си­па­лись з ру­ки по траві.
«І стра­ва пе­репріє та пе­рес­тоїть в печі, - ду­ма­ла во­на. - Ли­хо йо­му з чу­жою ро­бо­тою! За нею і шмат­ка хліба не з'їсть са­ме в час».
Од скар­бо­во­го то­ку летіли з го­ри три най­менші сест­ри Га­нині, як три ластівоч­ки.
- Ясь обідає в нас, - крик­ну­ла зда­ле­ки од­на ще­бе­ту­ха, - і ка­зав, щоб ти са­ма обіда­ла і не сподіва­лась йо­го швид­ко, бо в нас гості.
«Не прий­шов обіда­ти… - го­во­рить їй дум­ка. - Мо­же, я йо­му чим не до­го­ди­ла, мо­же, не­доб­ре обіда­ти ва­ри­ла, не при­го­лу­би­ла йо­го ко­ли…»
- Ясь виїв аж дві тарілки бор­щу, а ма­ма сміються та ка­жуть: ма­буть, те­бе жінка дер­жить на го­лод­но­му столі, - го­во­ри­ла далі ще­бе­ту­ха.
Знов за­ду­ма­лась Га­ня, аж чер­воні то­роч­ки з го­ло­ви звіси­лись на що­ки.
Сіла во­на са­ма обіда­ти. Стра­ва в рот не йде; їсть во­на зне­хо­тя.
- З ким же він там го­во­рить? - спи­та­ла Га­ня. - Мо­же, роз­мов­ляє з гістьми, з яки­мись пан­на­ми?
- Зо всіма го­во­рить, а зо мною най­більше. Він мені ка­зав, що не­ма й в світі кра­щої од ме­не; що в ме­не бро­ви, як шну­ро­чок, оче­ня­та, як тер­но­чок, і поцілу­вав ме­не, та так по­ко­лов ме­не ву­са­ми! бо в йо­го ву­си, як ще­ти­на…
І са­ма сест­ра побігла до дзер­ка­ла, роз­див­ля­лась на свої бро­ве­ня­та, ли­за­ла пальці і приг­ла­жу­ва­ла ни­ми свої ко­се­ня­та.
Не стільки їла обід Га­ня, скільки її сест­ри. Дов­го ще во­ни ще­бе­та­ли, за­бав­ля­ючись нар­ва­ни­ми квітка­ми та лялька­ми, а Га­ня сиділа ко­ло вікна та все пог­ля­да­ла на яр, на тік, на го­ру, чи не йшов її ми­лий.
Вже со­неч­ко спус­ка­ло­ся над гай, як вер­нув­ся до­до­му Ясь і зас­тав Га­ню зас­му­че­ну ко­ло вікна.
- Оце, як же я за­сидівся в батька! - про­мо­вив Ясь. - Приїхав о. Мой­сей з жінкою, а я й за­ба­ла­кав­ся з ни­ми. А ти, сер­це, са­ма тут обіда­ла? Ви­ба­чай мені, моя лю­ба!
Лице її знов засвіти­лось, по­ве­селіша­ло.
- Червона ти ка­ли­на в лузі, а не мо­ло­дич­ка в хустці та в чер­вонім на­мисті! - про­мо­вив Ясь, обніма­ючи її.
- А я те­бе жда­ла, в вікна виг­ля­да­ла! про­топ­та­ла в са­ду стеж­ку, по са­ду хо­дя­чи. Не ки­дай ме­не са­му. Обід той мені не смач­ний, і день той не­ве­се­лий, як те­бе до­ма не­має!
- Не ту­жи, Га­ню! Як­би во­ля моя, сидів би ко­ло те­бе і не ос­ту­пав­ся, та зап­ро­да­ний час мій!
Посідали во­ни ря­доч­ком на ка­напі. Ясь взяв її за ру­ку.
- Почорніла твоя ру­ка од ро­бо­ти, сер­це Га­ню! Жаль мені те­бе, що ти ро­биш зад­ля ме­не, як най­мич­ка. Дос­тат­ки та за­со­би наші не­ве­ликі. Не тре­ба бу­ло б тобі йти за ме­не заміж!
- Рука моя по­чорніла, для те­бе роб­ля­чи. А глянь он на се­бе, як ти за­па­лив­ся, для ме­не пра­цю­ючи на полі!
- Ти, Га­ню, мо­ло­да. Не­ве­се­ло тобі самій літа мо­лоді мар­но про­жи­ва­ти на цім яру. Тобі тре­ба ве­се­лих гос­тей, ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, му­зик, танців. Еге? А я не­ба­га­тий: не змо­жу дос­та­чи­ти цього та роз­ва­жи­ти твою мо­лодість. Шко­да мені те­бе! Ро­бо­та од­ри­ває пов­сяк­час ме­не од до­му, од те­бе, го­нить ме­не з гос­по­ди.
- Цить вже! годі! - про­мо­ви­ла Га­ня, за­ту­ля­ючи своєю ру­кою йо­го рот. - Ти оце пе­ре­ду­муєш мої власні дум­ки не­давні.
- Що ж ти ду­ма­ла?
- Думала я ба­га­то і дійшла до та­ко­го кінця, що я щас­ли­ва і ду­же щас­ли­ва, бо я люб­лю те­бе, а ти лю­биш ме­не. Чо­го ж нам більше тре­ба?
- Ходімо, Га­ню, на яр та по­гу­ляй­мо. Жда­ла ти ме­не дов­го. Не піду ж я за­те сьогодні до скар­бу, щоб ти не ну­ди­лась.
Пішли во­ни че­рез са­док вздовж по яру, поб­рав­шись попід ру­ки. Гус­та, нес­па­ше­на тра­ва плу­та­ла­ся під но­га­ми, як най­густіше ру­но.
Вечір надійшов ти­хий та яс­ний. Яр увесь світив­ся зе­ле­ною тра­вою про­ти сон­ця, що про­ни­зу­ва­ло ко­сим промінням лист тра­ви і по­до­рож­ни­ка. Га­ня і Ясь йшли й мов­ча­ли. Кра­са місця ніби одібра­ла од їх ду­ми і роз­мо­ву.
- Знаєш що, Га­ню?
- А що?
- Поробимо, поп­ра­цюємо, до­ки мо­лоді, а там, бог дасть, за­ба­гатіємо, збе­ре­мо гро­ше­нят, візьме­мо по­сесію або ку­пи­мо десь поб­ли­зу хутір. Бу­де­мо якось хит­ру­ва­ти та муд­ру­ва­ти і та­ки до­бу­де­мо то­го щас­тя. Ад­же ж лю­ди з бідних пос­та­ва­ли ба­га­ти­ми. Ра­яли мені лю­ди, щоб я брав те­бе, ко­ли хо­чу ма­ти доб­ру ха­зяй­ку. От я і взяв те­бе; і щас­ли­вий кру­гом, тільки шко­да мені твоїх білих рук.
- Годі вже, Ясю, з ти­ми ру­ка­ми! Бу­ло бра­ти будлі-яку польку, ко­ли за­ма­ну­лось тобі ду­же білих рук.