Причепа

- Де ж ви, па­ни­чу, бу­де­те свя­ще­ни­ком? - про­мо­ви­ла сміли­во ба­бу­ся до мо­ло­до­го. Во­на виг­ляділа всіх дітей о. Хве­до­ра, і мо­ло­ду - Га­ню, і бу­ла своєю лю­ди­ною у гос­поді, а дітям навіть зда­ва­лась близькою ро­дич­кою. - Чи да­ле­ко за­ве­зе­те на­шу пан­ну? - спи­та­ла ба­бу­ся.
Всі засміялись.
- Я не бу­ду свя­ще­ни­ком, - од­ка­зав Се­ре­динський, по­чер­вонівши на лиці.
Бабуся очі витріщи­ла:
- То на­ша Га­ня не бу­де ма­туш­кою? - спи­та­ла во­на в Марії Ва­силівни.
- Не бу­де, Мот­ре.
- А чим же во­на бу­де?
- Вона бу­де пані.
- Ох мені ли­хо! Не­хай бог бо­ро­нить! - про­хо­пи­лась ста­ра, й са­ма не зог­лядівшись. - Ви, па­ни­чу, луч­че та­ки вис­та­рай­тесь на свя­ще­ни­ка.
О. Хве­дор кив­нув бабі, щоб во­на йшла собі до пе­карні, не со­ро­ми­ла панів.
А тим­ча­сом у дбай­ли­вої гос­по­дині-панімат­ки вже й обід пос­тиг. Во­на поп­ро­ха­ла всіх у сто­ло­ву кімна­ту до обіда. а ба­бу­ся роз­ка­зу­ва­ла в пе­карні, що їх Га­ня не бу­де по­па­дею. Пішла про те по­го­лос­ка по селі; за­го­моніли мо­ло­диці. І не раз, зостріча­ючись з Га­нею, бла­га­ли її добрі лю­ди не йти за па­на, а до­жи­да­ти свя­ще­ни­ка.
Тижнів зо три зос­та­ва­ло­ся ще до весілля. Тижнів зо три без­пе­рес­та­ну чу­ти бу­ло весільні пісні щод­ня і що­ве­чо­ра до пізньої ночі в кімна­тах в о. Хве­до­ра. Як ті пташ­ки на­весні, виспіву­ва­ли най­мич­ки в пе­карні. А в по­ко­ях шість сес­тер Га­ни­них, го­ту­ючи сестрі вип­ра­ву, пе­ре­гу­ку­ва­лись з най­мич­ка­ми, на­че со­ло­вей­ки в гаю. А до їх го­лосів при­лу­ча­ла б мо­ло­да свій го­лос, як та гор­ли­ця:
 
 
Заручена ти, Ган­ну­ся, 
 
За­ру­че­ная, 
 
Та по­да­ла свою ру­ку 
 
На за­ру­ку.
 
Ручко ж моя біле­сенька 
 
У ба­тенька! 
 
А чи бу­деш та­ка біла 
 
У све­кор­ка?
 
 
- Коли б уже, Га­ню, ти швид­ше йшла собі заміж! - ска­зав батько, сміючись. - Так нак­ри­ча­ли, на­ве­ре­ща­ли мені ву­ха своїми пісня­ми, аж в го­лові гу­де. Піду в клу­ню, ля­жу, ду­маю од­по­чи­ну, а там під повіткою най­мич­ки ко­ноплі тіпа­ють та ви­щать так, що й спа­ти не мож­на. А тут в хаті доч­ки го­ло­сять і гор­ло їм не за­бо­лить!
А тим ча­сом, як в одній кімнаті ве­се­ла мо­лодість пісень співа­ла, в другій хаті кло­пот­ли­ва старість ра­ду ра­ди­ла.
- А яка твоя дум­ка, панімат­ко? - спи­тав о. Хве­дор у жінки. - Я не ду­маю справ­ля­ти та­ко­го буч­но­го весілля, як наші ба­тюш­ки скрізь справ­ля­ють.
- А що ж ти ду­маєш? - спи­та­ла ма­туш­ка, зди­ву­вав­шись.
- Я те ду­маю, що не зап­ро­ху­ва­ти­му гос­тей на весілля біле­та­ми. Поп­ро­шу о. Мой­сея, та тво­го бра­та, та сва­та Хоцінсько­го та й годі. На­ка­жу мо­ло­до­му, щоб му­зик не най­мав, ко­ли то ще є за що най­ня­ти. Ти знаєш, які наші дос­тат­ки, які наші за­со­би. Луч­че да­мо дочці ті гроші, ніж маємо вит­ра­тить на весілля. А то наїде гос­тей тро­хи не з усього світу, і втра­чай­ся на сот­ню або й на дві кар­бо­ванців! Во­но та­ки як­би доч­ка йшла за бо­гос­ло­ва, то не жаль бу­ло б і за­хо­ду! А цей ла­та­ний зятьок не­хай про­ба­чає.
- А хіба ж весілля справ­ляється для зя­тя? Чом же не для доч­ки та й не для нас?
- А хто ж їй ви­нен, ко­ли во­на не йде за бо­гос­ло­ва!
- Хто ж більше, як не отець-ма­ти! Як­би ми бу­ли ба­гаті, не сиділи б пан­на­ми й досі наші доч­ки. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля бу­де без му­зик? Ски­неться тро­хи на па­на­хи­ду… І доч­ка жал­ку­ва­ти­ме. Ска­же: ви­пих­ну­ли батьки з ха­ти, навіть весілля не спра­ви­ли.
- А хіба ж їй лег­ше бу­де, як випх­не­мо з му­зи­ка­ми та тан­ця­ми?
- Що ж ска­жуть лю­ди, гості?
- Які гості? - крик­нув о. Хве­дор.
- А ті, що наїдуть!
- Я ж їх не про­си­ти­му!
- Наїдуть во­ни й самі, не про­хані.
- То що ж? Воріт я не зап­ру. А хто приїде, то й так поїде!
- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та нас же осу­дять, об­го­во­рять кру­гом! А в нас діти, та ще й доч­ки! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо заміж. Отам шість си­дить.
- Еге-еге! Осу­дять! Ма­тері їх ковінька за це! Сім до­чок, та це ви­па­дає сім весіллів. Кла­ди по сто кар­бо­ванців, то й сімсот бу­де. А тре­ба ж і до до­чок щось прик­лас­ти! Не здобріють же во­ни буч­ни­ми весілля­ми та му­зи­ка­ми. Не­хай гості ду­лю з'їдять, як по­наїжджа­ють. Не зди­ву­ють, ко­ли я їм дам по шклянці чаю та ся­ку-та­ку за­кус­ку. А вже там тих цук­ро­вих пірамід, тих вин шам­панських… то за це не­хай ви­ба­чать. Я б сам по­жи­вивсь та­ким доб­ром, як­би пак бу­ло. Доч­ки, прав­да, шко­да; «але шко­да, та не ви­го­да!» як ка­жуть в при­казці.
- Про мою честь! - од­ка­за­ла жінка ти­хо, пе­ресвідче­на в прав­ди­вості слів сво­го чо­ловіка.
- Ти знаєш, що в нас гро­шей біг-ма! Ко­ли б одяг­ти доч­ку, не ви­пус­ти­ти бо­сою й не­одяг­не­ною. А то ви­хо­де в злидні, та ще й з го­товісіньки­ми злид­ня­ми! Потім бу­де со­ло­мою то­пи­ти, горш­ком во­ду но­си­ти та зга­ду­ва­ти буч­не весілля. Ти мені там не ду­же напікай та на­ва­рюй! Я тобі на це й гро­шей не дам.
- Про ме­не! - ска­за­ла ма­туш­ка, вий­шов­ши до дру­гої ха­ти.
А в другій хаті пан­ни, нічо­го про те не віда­ючи, виспіву­ва­ли ве­се­лих пісень, ма­ри­ли ве­се­ли­ми дум­ка­ми про весілля, про тих па­ничів, що по­наїжджа­ють на весілля, про танці та му­зи­ки. Кож­на пан­на вже заз­да­легідь мірку­ва­ла, як би вбра­тись до ли­ця і по моді, і як за­че­са­тись, і чим заквітча­тись, щоб за­по­ло­ни­ти сер­це будлі-яко­го бо­гос­ло­ва. Тільки й мо­ви бу­ло в їх, що пе­релічу­ва­ли гос­тей па­ничів і пан­но­чок, котрі ма­ли по­наїжджа­ти на весілля.
  
III
 
Перед са­мим весіллям, у су­бо­ту вранці, за­тих­ли весільні пісні. Пан­ни хо­ди­ли, мов не­живі, по­ра­лись, як сонні. Од­на на­си­лу во­ло­да­ла ру­ка­ми, пра­су­ючи залізком сук­ню, дру­га че­са­ла ко­су і спе­ре­сер­дя рва­ла свій гар­ний во­лос. Навіть ма­ленькі сест­ри ущух­ли й не ще­бе­та­ли, а мо­ло­да сиділа не­ве­се­ла, пок­лав­ши ру­ки на колінах. Всім ста­ло відо­мо, що о. Хве­дор не звелів справ­ля­ти весілля, нап­ро­ху­ва­ти гос­тей, - всі зна­ли, що й му­зик не бу­де. Всі надії на ве­селі танці пішли мар­но.
Одна тільки ма­туш­ка час­тенько біга­ла до пе­карні і крадько­ма шеп­та­лась з ста­рос­ти­хою. В надвірній хаті, що сто­яла ко­ло ко­мо­ри, во­на го­ту­ва­ла пе­че­не й ва­ре­не, бо та­ки сподіва­лась ба­га­то гос­тей.
Коли це в ха­ту вбіг о. Хве­дор. Ли­це йо­го бу­ло нес­покійне, йо­го очі ви­яв­ля­ли та­ку три­во­гу, пе­ре­ляк так оче­ви­дяч­ки ма­лю­вав­ся на йо­го об­личчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім зда­лось, що в хаті або по­же­жа, або злодії шко­ду зро­би­ли.
- Еге, в на­шо­го дя­ка не­дав­но шив Бо­рух? - спи­тав він у ма­туш­ки.
- Не знаю, - од­ка­за­ла ма­туш­ка, не зна­ючи, до чо­го б тут сто­су­вав­ся Бо­рух.
- Пошли най­мич­ку до дя­ка спи­та­ти! та швид­ко! швид­ко! То-то я пам'ятаю, що ба­чив ото­го хир­но­го Бо­ру­ха! От тобі й на! Та­ки схо­ва­лись ми з своїм весіллям! Та­же ж він оце продз­во­нить на всю гу­бернію про весілля! Бідна моя го­ло­вонько!
Прибігла най­мич­ка і роз­ка­за­ла, що Бо­рух і справді шив дя­кові кап­тан оце не­дав­неч­ко і поїхав то­го тиж­ня десь-інде.
- Так і єсть! Га­ня вже бу­ла за­ру­че­на! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Про­па­ща спра­ва! Те­пер Бо­рух, як со­ро­ка на хвості, роз­не­се по всіх усю­дах про весілля!
О. Хве­дор взявсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву і, замість бідкан­ня, дрібно й ве­се­ло за­ре­го­тав­ся. Зак­ло­по­та­не ли­це знов ніби ви­яс­ни­лось од сміху, як ви­яс­нюється над­ворі літом сон­це після наг­ло­го до­щу.