Поміж ворогами

Од то­го ча­су жінки вже не мог­ли по­ми­риться, хоч пи­сар вже пос­та­вив собі гар­ний дім і пе­рей­шов в йо­го на жит­тя. Пи­сар­ша не мог­ла за­бу­ти за свої огірки, вчи­тельша не мог­ла за­буть про свою оргінію, і… не за­бу­ли до са­мої смерті… По­ко­рис­ту­ва­лись тільки з тієї лай­ки та бійки свині. Пи­сар­ша зос­та­лась без бор­щу й без огірків, вчи­тельша без оргінії; а свині по­обіда­ли всмак оргінією, ще й огірка­ми за­ку­си­ли і навіть спа­сибі їм не ска­за­ли за смач­ний обід.
«А ще й ка­зав мені мій чо­ловік, що пи­сарші не бу­де на іме­ни­нах, що пи­сар­ша не бу­ває в гос­тях в ба­тюш­ки. Ка­зав і, ма­буть, знав доб­ре, що бре­ше», - ду­ма­ла вчи­тельша, виг­ля­да­ючи з-за п'яніна.
«Не за­бу­ду я ніко­ли сво­го бор­щу та своїх огірків, не про­щу я тобі цього довіку - до су­ду», - ду­ма­ла пи­сар­ша та все навіщось на­ди­ма­лась та су­пи­ла бро­ви, пев­но, на вітер, бо вчи­тельша вже на неї й не ди­ви­лась.
Вчитель і пи­сар вже дав­но за­бу­ли й за ті огірки, і за ту оргінію та пе­ре­ки­ну­тий борщ: во­ни посіда­ли ря­доч­ком і зви­чай­ненько ба­ла­ка­ли. Вчи­тельші це, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лось. Во­на вти­ри­ла свої чорні оч­ки в ли­це сво­го чо­ловіка й не­на­че ка­за­ла очи­ма: «І як ти ото смієш ба­ла­кать з моїми во­ро­га­ми, ко­ли я цього не хо­чу! Пот­ри­вай же! Я ж тобі до­ма ви­чи­таю мо­лит­ву!»
Але вчи­тель не втя­мив роз­мо­ви очи­ма своєї жінки і все лю­бенько ба­ла­кав з пи­са­рем.
- Прошу вас до чаю! Чай вже го­то­вий! - про­сив своїх гос­тей о. Ар­темій, по­ка­зу­ючи на двері в сто­ло­ву.
Але гості йо­го не­на­че не чу­ли. Старші вгнізди­лись в кріслах та на м'якій ка­напі й роз­мов­ля­ли сти­ха: їм, оче­ви­дяч­ки, бу­ло доб­ре сидіть, і во­ни ліну­ва­лись підвес­тись з місця. Мо­лоді зби­лись в ку­пу в дру­го­му кут­ку ко­ло п'яніна й про­ва­ди­ли ве­се­лу роз­мо­ву, ви­га­ду­ва­ли та ре­го­та­лись.
Сусана Уласівна жда­ла, жда­ла гос­тей до чаю й му­си­ла са­ма вий­ти в гос­тин­ну.
- Прошу покірно до чаю, бо чай про­хо­ло­не! - промо­ви­ла во­на, обер­та­ючись до ка­на­пи та крісел, де сиділи ма­туш­ки, пи­сар, уп­ра­ви­тель та вчи­тель. - Фе­одосіє Се­менівно! про­шу в сто­ло­ву до чаю! - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, обер­та­ючись до пи­сарші, як лю­ди­ни, потрібної для її по­тай­них замірів.
«Чи ти ба, яка честь пи­сарші! Са­ма бла­го­чин­на про­се її до сто­лу; ще й зве на ймен­ня й по батькові. А ме­не й не про­се… Не піду я в сто­ло­ву! не хо­чу я й чаю! Не ся­ду я за од­ним сто­лом з пи­сар­шею», - ду­ма­ла вчи­тельша, си­дя­чи в кут­ку.
Старші гості за­шуміли й зас­ту­котіли стільця­ми, за­ша­руділи но­га­ми й пе­рей­шли в сто­ло­ву. Пи­сар­ша вста­ла в стільця, гор­до­ви­то пог­ля­ну­ла на вчи­тельшу, за­дер­ла ли­це вго­ру, по­ма­леньку пішла слідком за Су­са­ною Уласівною й не­на­че ка­за­ла вчи­тельші: ди­вись, мов, як ме­не ша­ну­ють, а те­бе так ні! моє цвіте - твоє в'яне!.. Мо­лоді зос­та­лись в гос­тинній.
- Наталіє Корніївно! а ви чом не йде­те в сто­ло­ву до чаю? Про­шу вас! - про­си­ла Ва­тя вчи­тельшу.
Наталія Корніївна бу­ла з тих, що при чу­жих лю­дях няв­ка­ють, а в се­бе вдо­ма гав­ка­ють. В гос­тях во­на як роз­мов­ля­ла, то ніби няв­ка­ла, як кішеч­ка, ти­хо, со­лод­ко, об­лес­ли­во, не­на­че хотіла ска­зать: «Дивіться, мов, яка я свя­та та бо­жа!» Вдо­ма во­на кри­ча­ла й ре­пе­ту­ва­ла на всю пельку: там во­на за­бу­ва­ла, що во­на свя­та та бо­жа.
- Спасибі вам… я вже до­ма пи­ла чай. Я й тут по­сид­жу. Мені з ва­ми так приємно сидіть. Усі тут такі ве­селі. Мені тут так гар­но, так гар­но, - няв­ка­ла вчи­тельша.
- Та хоч ста­кан­чик ви­пий­те! От я вам сю­ди при­не­су ста­кан, - ска­за­ла Ва­тя.
- Няв-няв-няв! - ти­хо за­ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич над са­мим ву­хом в Ан­тосі. Ве­се­ла Ан­то­ся зро­зуміла й за­ре­го­та­лась.
- Чого ця вчи­тельша так няв­кає? - ти­хо спи­тав в Ан­тосі Ле­онід Се­ме­но­вич.
- То во­на тільки в гос­тях: няв-няв-няв! а в се­бе в хаті во­на: гав-гав-гав! - ти­хо од­ка­за­ла Ан­то­ся, кот­ра доб­ре зна­ла вчи­тельшині но­ро­ви. - Ця вчи­тельша як роз­гав­кається в се­бе вдо­ма, то і вчи­тель тікає з ха­ти, і сто­рож з шко­ли тікає на го­род; бо раз во­на, роз­лю­ту­вав­шись, так по­тяг­ла сто­ро­жа залізною ко­чер­гою, що си­ня­ки бу­ло знать цілий місяць.
«Якась пи­сар­ша, якась му­жич­ка, справж­ня мо­ло­ди­ця, тільки че­рез те, що нап­ну­ла на се­бе зе­ле­ну сук­ню, пин­дю­читься, пнеться вго­ру. Во­на за­бу­ла, що мій батько був свя­ще­ник, а дід - Зве­ни­го­родський про­то­поп. Чи ти ж мені рівня! А ще й не­сеться вго­ру. За­дер­ла кир­пу до стелі, гор­до­ви­то пог­ля­дає на ме­не», - гав­ка­ла вчи­тельша в своєму серці.
Усім бу­ло бай­ду­же про неї. Мо­лоді пан­ни та па­ничі зос­та­лись в гос­тинній. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й пос­та­ви­ла їх на столі в гос­тинній. На ка­напі, на кріслах засіла мо­ло­да ком­панія. Старі обсіли стіл в сто­ловій навк­ру­ги.
Компанія в сто­ловій бу­ла ве­се­ла. Усі роз­мов­ля­ли, гу­ли, як бджо­ли в пасіці. Але го­лос о. Ар­темія пе­ре­ма­гав усі го­ло­си. Роз­го­во­рив­ся навіть мов­чун о. Пор­фирій.
О. Пор­фирій вий­шов з семінарії од­ним з пер­ших сту­дентів. Зай­няв­ши па­рафію, він з зав­зят­тям взяв­ся й за просвіту в школі, і за піднят­тя мо­ральності в селі, що­неділі го­во­рив про­повіді, а най­більше про­ти п'янства, завів братст­во, то­ва­рист­во тве­ре­зості, нав­чав се­лян на обідах, вчив в роз­мо­вах, але по­ба­чив, що йо­го просвітня про­повідь не вчи­ни­ла чу­да: не пе­ре­ро­би­ла се­лян на ян­голів за який­сь де­ся­ток років, чо­го він сподівав­ся, не ма­ючи і втям­ку про те, що та­кий психічно-істо­рич­ний мо­ральний роз­ви­ток тем­них мас не ро­биться за який­сь де­ся­ток років, та ще й тоді, ко­ли не­ма ні доб­рої національної шко­ли, ні на­род­них бібліотек, ні чи­та­лень, ні піддер­жан­ня й ініціати­ви од гро­ма­ди й звер­ху… І о. Пор­фирій дійшов до пе­симізму, зневірив­ся б своєму ділі і… на все мах­нув ру­кою, за­ко­пав­шись в книж­ки.
- Ну й му­жи­ки те­пер ста­ли, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! - обер­нув­ся о. Ар­темій до пи­са­ря. - Чом пак хоч ва­ша во­лость не при­пи­нить їх тро­хи?
- А як же ми їх бу­де­мо при­пи­нять? - спи­тав пи­сар. - В нас є хо­лод­на, та й більше ніяко­го стра­ху на їх не маємо в ру­ках.
- То ви їх хоч при­най­мні за­ми­кай­те частіше в хо­лод­ну, або­що! - кри­чав о. Ар­темій. - Спус­то­ши­ли, геть до­чис­та спас­ли мою лу­ку.
- Та й панську сіно­жать спас­ли, - обізвав­ся уп­ра­ви­тель, - і ми нічо­го не вдіємо, бо бу­ла су­ха вес­на; і по­ча­ли по­зов, та й те нічо­го не по­мог­ло. Хоч військо став на лу­ках.
- Розносились з тією штун­дою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою, - ска­зав о. Ар­темій, - аби що ска­зав му­жи­кові, то він за­раз тобі: ко­ли так, то ми в штун­ду! А йде п'яний проз двір, го­лос­но попів лає.
Батюшки по­ча­ли роз­мов­лять за двох вікар­них архієреїв, котрі тієї зи­ми їзди­ли по се­лах, та ще й взим­ку.
Коли це нес­подіва­но в при­хожій щось рип­ну­ло две­ри­ма й за­чов­га­ло прос­ти­ми чобітьми: то приїхав о. Са­ва. Він не­на­че крадько­ма в'їхав у двір на своїх по­га­неньких ко­ни­ках, не­на­че крадько­ма увійшов і в при­хо­жу. На йо­го навіть со­ба­ки не заб­ре­ха­ли.
- Листвинський про­топ­ресвітер! Приїхав лист­винський про­топ­ресвітер! - не­на­че на ву­хо один од­но­му ше­потіли ба­тюш­ки. Роз­мо­ва од­ра­зу впа­ла. Усі в сто­ловій за­мовк­ли. Про архієреїв ніхто вже й сло­ва не пис­нув. О. Са­ва увійшов ти­хенько, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки, і привітав­ся до ха­зяїна, поз­до­ро­вив бла­го­чин­ну з іме­ни­на­ми, поз­до­ров­кав­ся з гістьми й сів. При­сад­ку­ва­тий, ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з здо­ро­вою го­ло­вою, з ши­ро­кою ку­че­ря­вою бо­ро­дою, в ру­шен­нях за­те­ле­пу­ва­тий, цей ха­му­ла, о. Са­ва, і справді одрізняв­ся од інших ба­тю­шок, і тон­ких, і ви­со­ких. Йо­го надз­ви­чай­но ши­рокі гру­ди не­на­че бу­ли приз­на­чені для про­топ­ресвітерських хрестів. Усі зна­ли, що о. Са­ва має ро­дичів і знай­омих в кон­сис­торії й час­тенько їздить до Києва та заг­ля­дає в кон­сис­торію; усі зна­ли, що він лю­бе там ба­га­то де­чо­го зай­во­го роз­ка­зу­вать за сусід-ба­тю­шок, чо­го не го­ди­лось би роз­ка­зу­ва­ти, і ча­сом ви­ка­зує на де­ко­го.