Поміж ворогами

О. Ар­темій озир­нувсь і гля­нув на здо­ро­вий го­дин­ник, що висів на стіні за йо­го спи­ною й цо­кав ма­ят­ни­ком так здо­ро­во, не­на­че хтось лу­пив мо­ло­точ­ком по роз­битій тарілці.
- Ой час їхать, ой час! - крик­нув о. Ар­темій і крут­нув го­ло­вою так швид­ко, що йо­го довгі ко­си об­ви­ли­ся тро­хи не кру­гом шиї і од­но пас­мо впа­ло йо­му на ніс і тро­хи не пот­ра­пи­ло в ми­соч­ку з чаєм. О. Ар­темій од­ки­нув ко­су за ву­хо, наг­нув­ся над ми­соч­кою й по­чав хап­ки пи­ти чай. Нес­лух­няні ко­си знов ви­су­ну­лись з-за обох вух, звіси­лись і впа­ли по обид­ва бо­ки ми­соч­ки.
«Може, ме­не до­пус­тять прис­ту­пить до са­мо­го ве­ли­ко­го кня­зя… по­руч з кня­ги­нею, як ту­тешнього бла­го­чин­но­го, - по­чав ду­мать мріями о. Ар­темій. - Як бла­го­чин­ний, я ска­жу про­мо­ву ве­ли­ко­му кня­зеві, блис­ну крас­но­мовністю… Тре­ба бу­де в до­розі склас­ти про­мо­ву, та ко­ро­теньку, але гар­ну, до­лад­ну, ви­со­ку на дум­ки, квітчас­ту на фра­зи. Тре­ба доб­ра­ти періоди дов­генькі, зак­руг­лені або підвес­ти під фор­му хрії, так… на зра­зець про­мо­ви Ко­нисько­го Ка­те­риніІІ: «Оста­вим аст­ро­но­мам до­ка­зу­вать, що сон­це на­ше стоїть не­по­во­руш­но: сон­це на­ше кру­гом нас хо­дить…» Мо­же, ве­ли­кий князь звер­не на ме­не вва­гу, примітить ме­не… а потім, мо­же, в Києві по­ба­читься з мит­ро­по­ли­том… ска­же про ме­не, пох­ва­лить ме­не за зручність і крас­но­мовність… А мо­же, до­ве­зе за ме­не звістку й до Пе­тер­бур­га, ска­же оберп­ро­ку­ро­рові: «От яко­го я стрів бла­го­чин­но­го в Чор­но­ко­питівці!» А тут мені шлють ор­ден св. Ан­ни або й зо­ло­тий на­перс­ний хрест… Тре­ба бу­де й з кня­ги­нею по­ба­ла­кать, на­га­да­ти за се­бе…»
О. Ар­темій не до­ду­мав своїх ши­ро­ких дум. Візок за­гур­котів під са­мим ґанком. Коні спи­ни­лись. О. Ар­темій влив за­ра­зом в рот по­ло­ви­ну ста­ка­на га­ря­чо­го чаю, тро­хи не попік собі ро­та, схо­пивсь з стільця, як опе­че­ний, вхо­пив чор­но­го бри­ля з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, на ході на­тяг ря­бий ши­ро­кий па­ру­си­но­вий ба­ла­хон од ку­ря­ви в до­розі, ско­чив на візок і гук­нув на по­го­ни­ча: по­га­няй!
Курява схо­пи­ла­ся слідком за на­то­чан­кою по ву­лиці, і на­то­чан­ка щез­ла за бра­мою.
О. Ар­темій звелів по­го­ни­чеві ка­тать що є ду­ху й поспішать, щоб зас­та­ти поїзд, кот­рий ішов з Києва. До вок­за­лу бу­ло доб­рих де­сять верс­тов. От коні вже вско­чи­ли в здо­ро­ве містеч­ко, за од­ним ду­хом пе­ребігли че­рез містеч­ко. Жи­ди виг­ля­да­ли з крам­ниць і ди­ву­ва­лись, чо­го це го­робцівський ба­тюш­ка так ха­пається на вок­зал. До вок­за­лу бу­ло ще верс­тов зо три.
- Поганяй! не шко­дуй во­за й ко­ней! Тре­ба мені за­рані й за­ча­су приїхать па вок­зал! - гу­кав о. Ар­темій на па­руб­ка.
Парубок свис­нув ба­то­гом по ко­нях. Під ба­то­гом коні по­бадьорніша­ли й по­нес­ли ле­геньку, але труську по­воз­ку по не­дав­но ви­мо­щеній мос­товій. По­воз­ка за­дер­ча­ла, зас­ка­ка­ла. О. Ар­темій і собі за­ге­цав. Вітер роз­но­сив йо­го шерсткі, як дріт, довгі ко­си по пле­чах; ко­си ма­ялись на вітрі, мет­ля­лись, і о. Ар­темій не­на­че не їхав, а летів своєю осо­бою, мов пти­ця шу­га­ла за вітром. От і вок­зал ста­ло вид­ко. Коні підско­чи­ли під ґанок.
Але о. Ар­темій дурнісінько вит­ра­тив так ба­га­то па­лу. Він довідавсь на вок­залі, що ве­ли­кий князь не бу­де проїжджать цього дня: йо­го сподіва­ються завт­ра. На вок­залі не бу­ло ні де­пу­тацій од місте­чок, не бу­ло повіто­вої поліції, не бу­ло навіть ста­но­во­го прис­та­ва. Са­мо по собі, що й кня­гині не бу­ло. На по­рожній плат­формі вис­нув од­ним один жан­дарм, а зго­дом вис­ко­чив з две­рей ста­ренький, але про­вор­ний ба­тюш­ка з близько­го сельця Лист­ви­ча, не­по­си­дя­щий отець Са­ва, кот­рий час­то виїжджав на вок­зал як­раз по та­ко­му ж ділу, по яко­му виїхав і о. Ар­темій: щоб на­ло­вить уся­ких звісток та но­ви­нок і потім роз­но­си­ти їх по око­лиці. Ро­зум­ний та про­но­зу­ва­тий о. Са­ва якось зумів з ди­яконів вий­ти на по­па на ма­леньку па­рафію. Сусідні ба­тюш­ки драж­ни­ли йо­го «лист­винським про­топ­ресвіте­ром» і не ду­же лю­би­ли йо­го: він час­то їздив до Києва, бу­вав час­то в кон­сис­торії й роз­ка­зу­вав і… ви­ка­зу­вав кон­сис­торським уря­дов­цям ба­га­то де­чо­го про сусід-ба­тю­шок, ще й ча­сом док­ла­дав де­чо­го й сво­го. Йо­го стра­ха­лись, як відо­мо­го ле­пе­ту­на й ви­каж­чи­ка в кон­сис­торії, та й скрізь.
- О! і ви тут! - крик­нув о. бла­го­чин­ний до от­ця Са­ви.
- Тут, о. бла­го­чин­ний! Сте­ре­жу поїзда з ве­ли­ким кня­зем. Вже третій раз вибігаю на вок­зал! - обізвав­ся о. Са­ва.
«Чи не ду­має ча­сом оцей лист­винський про­топ­ресвітер од­бить у ме­не па­ра­до­ву про­мо­ву до ве­ли­ко­го кня­зя, - май­ну­ла дум­ка в о. Ар­темія. - Але дзус! Я не по­пу­щу цього! Я тут стар­ший… на­тяк­ну йо­му заз­да­легідь, дам од­ко­ша наз­до­гад…»
Прибув не­за­ба­ром і поїзд. О. Ар­темій на­ди­бав-та­ки двох ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва, вглядів знай­омих жидків з Кор­су­ня, з Бо­гус­ла­ва, по­ба­ла­кав з ни­ми, роз­пи­тав за мит­ро­по­ли­та, про кон­сис­торію; в жидів роз­пи­тав за ціни на паш­ню та про вся­ку вся­чи­ну.
«А! не вда­лось! А перш за все ли­шенько, що не вда­лось стик­ну­тись з кня­ги­нею. Поїду на вок­зал завт­ра», - ду­мав о. Ар­темій, не сіда­ючи, а не­на­че ки­да­ючи свою ви­со­ку пос­тать в по­воз­ку.
«Чи не заїха­ти б до кня­гині на ча­сок, не­на­чеб­то по яко­мусь ділу?» - ду­мав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи з го­ри на чу­дові баньки кня­ги­ни­но­го двор­ця на ост­рові Росі, на гор­бу, котрі виг­ля­да­ли з гу­ща­ви­ни зе­ле­но­го де­ре­ва, не­на­че гар­ненькі цяцьки.
Але та­ко­го діла о. Ар­темій не при­га­дав. Він заїхав на пош­ту, заб­рав свої но­ме­ри «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей» та «Ки­ев­ля­ни­на», тут-та­ки роз­гор­нув їх і, сівши в по­воз­ку, гук­нув до по­го­ни­ча: «По­га­няй до ба­тюш­ки!» Він з жа­до­бою по­чав пе­рег­ля­дать те­лег­ра­ми в га­зе­тах, ге­ца­ючи на возі й при­дер­жу­ючи ши­рокі лист­ки га­зе­ти, котрі на всі бо­ки тріпа­лись на вітрі.
О. Ар­темїй вбіг у двір ба­тюш­ки о. Пор­фирія Не­ру­ше­ви­ча. О. Пор­фирій Не­ру­ше­вич був удівець, лю­бив сидіти до­ма, рідко в ко­го бу­вав в гос­тях і сам завж­ди був не ду­же ра­дий гос­тям. Але о. Ар­темій усе заїздив до йо­го, вер­та­ючись з вок­за­лу. Наб­рав­ши цілий обе­ре­мок уся­ких но­ви­нок на вок­залі, о. Ар­темій заїздив до то­го од­шельни­ка, щоб на свіжу пам'ять ви­ки­дать усей той обе­ре­мок, усю ван­та­гу в по­ко­ях о. Пор­фирія й наб­рать у йо­го ще й но­вих: о. Пор­фирій жив не­да­леч­ко од вок­за­лу, та ще й в здо­ро­во­му містеч­ку; од йо­го, хоч-не-хоч, но­вин­ки самі лізли й си­па­лись в дім, і в подвір'я, і в осе­лю.
Незабаром добрі ко­ни­ки о. Ар­темія підко­ти­ли по­воз­ку під ґанок. О. Ар­темій зско­чив з візка й вітром по­летів по схо­дах на ґанок, згор­ту­ючи й бга­ючи жуж­мом ши­рокі, як прос­ти­ряд­ло, лист­ки «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей». Ски­нув­ши з се­бе білий по­до­рожній ба­ла­хон з ши­ро­кою відло­гою, о. Ар­темій з лист­ка­ми га­зет вско­чив в сто­ло­ву о. Пор-фирія.
О. Пор­фирій тільки що на­пив­ся чаю. Про­жи­ва­ючи в містеч­ку, о. Пор­фирій і обідав і пив чай ба­га­то пізніше, ніж ба­тюш­ки по се­лах, вже тро­хи на міський лад. На ши­ро­ко­му столі, зас­те­ле­но­му чис­тою сільською ска­тер­кою, сто­яли ста­ка­ни після чаю, ще не пе­ре­миті, ва­ля­лись ло­жеч­ки, шма­точ­ки па­ля­ниці. Усей по­суд був пов­ний мух. Му­хи роєм ла­зи­ли по мок­рих блю­деч­ках, дзиж­ча­ли в ста­ка­нах, обліплю­ва­ли чор­ни­ми куп­ка­ми гру­доч­ки са­ха­ру, чор­ни­ми обідка­ми шма­точ­ки па­ля­ниці. Се­ред сто­ла сто­яла скля­на, круг­ла, на­че на­ду­тий пу­хир, му­хо­лов­ка з са­хар­ним си­ро­пом, вже повнісінька мух. Уся ска­терть на столі бу­ла вкри­та му­ха­ми, котрі ви­раз­но чорніли на їй, не­на­че гус­то посіяне чор­не насіння. Сон­це вже за­хо­ди­ло й ки­да­ло ко­сий промінь на стіл. В га­ря­чо­му світі, за­си­па­ний му­ха­ми, увесь стіл був ніби жи­вий, во­ру­шив­ся й здри­гу­вавсь в кон­вульсіях.