Поміж ворогами

І Ва­тя ніби заг­ля­ну­ла в свою ду­шу й приміти­ла, що лю­бов ще не зник­ла в серці, що во­на ще жевріє. І як­би він прий­шов до неї, привітно по­го­во­рив з нею, во­на за­бу­ла б усі йо­го насмішку­ваті ви­гад­ки та вих­ват­ки, за усе ви­ба­чи­ла б йо­му.
«Він зро­ду жар­тов­ли­вий. Мо­же, він і те­пер роз­хо­див­ся тільки з жар­та­ми вкупі з сест­рою, не пош­ко­ду­вав і ме­не в жар­тах. Мо­же, він не та­кий лег­ко­важ­ний чо­ловік, як на йо­го на­го­во­ри­ла вчи­тельша; а мо­же, во­на й приб­ре­ха­ла, до­да­ла своєї от­рут­ної жовчі», - ду­ма­ла Ва­тя.
І Ва­тя по­чу­ва­ла, що во­на зне­на­виділа в той час вчи­тельшу од щи­ро­го сер­ця.
Цілий вечір Су­са­на Уласівна сподіва­лась сво­го му­жа, а він не приїздив. Цілий вечір во­на про­сиділа мовч­ки з доч­кою. Ду­ми за ду­ма­ми сно­ви­га­ли в Ва­тиній го­лові й не до­хо­ди­ли ні до яко­го кінця: пе­ред нею в бу­ду­чині чорніла ніби сум­на ніч, не місяч­на, не зо­ря­на, а хмар­на без просвітку осіння ніч.
Вже пізненько по­ля­га­ли во­ни спа­ти. Ва­тя спа­ла три­вож­ним сном, не­на­че дріма­ла дрімо­тою. І все їй снив­ся який­сь неп­риємний, важ­кий сон, ніби во­на йде по­над Рос­сю між дво­ма ряд­ка­ми ви­со­ких скель узенькою, мов ко­ри­дор, до­ли­ною. Скелі роз­пе­чені, аж па­шать. Над до­ли­ною ву­зенька сму­га важ­ко­го, хмар­но­го не­ба. Во­на ніби вто­ми­лась; їй душ­но, аж ди­ха­ти нічим. А вузька тем­на до­лин­ка в'ється без кінця, і во­на вже йде не до­ли­ною, а ніби дов­гою без кінця тем­ною га­ле­реєю. От во­на ніби в якихсь пе­че­рах, і знов іде, блу­кає по пе­че­рах, а кінця нігде не вид­ко. Ко­ли це в од­ну мить пе­ред нею в до­лині заб­ли­щав яс­ний со­няч­ний день. Во­на ба­чить Рось, но­вий млин, но­ву греб­лю. Во­на вже йде па­ху­чи­ми лу­ка­ми, а по­руч а нею десь узяв­ся Ле­онід Се­ме­но­вич…
Ваті ста­ло лег­ше на душі; во­на ніби оду­жа­ла після важ­кої сла­бості й крик­ну­ла од ра­дості. Радість на­ли­ла її ду­шу до са­мо­го краю. Во­на знов ста­ла щас­ли­ва… І в той час во­на про­ки­ну­лась. Че­рез двері во­на по­чу­ла ле­генький стукіт; блис­ну­ло світло. Ва­тя до­га­да­лась, що то приїхав батько.
І знов во­на по­ри­ну­ла в важ­ку дрімо­ту й тільки пе­ред світан­ням зас­ну­ла міцним, важ­ким мо­ло­дим сном і вста­ла дру­го­го дня пізно.
Вранці, ще як Ва­тя спа­ла, Су­са­на Уласівна роз­ка­за­ла о. Ар­темієві, що во­на пе­ре­чу­ла че­рез вчи­тельшу. О. Ар­темій спах­нув.
- Так от які ці пи­сарі! З ме­не ж кміта не­аби­який. Я знав, що пи­сар гор­дує мною, але цього я од йо­го жінки не сподівавсь. Ну, пот­ри­вай­те ж! По­ка­жу ж я вам і сту­пу, і ко­ло­ду, і вер­шу! Вилізуть вам бо­ком оті ваші жар­ти. Те­пер на­чу­вай­тесь ви, пад­лю­ки, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! Я вас та­ки до­ко­наю! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій і бігав по кімнаті.
- Я вже сер­ди­лась вчо­ра, а сьогодні вже й пе­ре­сер­ди­лась, - спокійно го­во­ри­ла Су­са­па Уласівна, - ма­ло чо­го лю­де не го­во­рять проміж се­бе. Хіба ж і ми не го­во­ри­мо про інших? А як­би во­ни про­чу­ли од ко­гось, що ми го­во­ри­мо за їх, що б з то­го вий­шло? Яка б ко­лот­не­ча скоїлась! Ти не сердься ду­же й не вби­вай­ся! Мо­же, вчи­тельша що й збре­ха­ла та сво­го до­то­чи­ла.
- Може, й так, але я цього їм так не по­да­рую. Я розмізчу ото­го пи­са­ря. Вже він і так ме­не розд­ра­ту­вав: чо­го про­шу, то він мені ча­сом і од­ко­ша дає. А хто він? му­жик, сал­дат, який­сь не­досвіт. Хіба пи­сар­шин брат пос­ва­тає Ва­тю, тоді я му­шу за все ви­ба­чить, - го­во­рив о. Ар­темій.
- Але ж він хо­че п'ять ти­сяч при­да­но­го! - обізва­лась жінка.
- А де я йо­му на­бе­ру стільки гро­шей? Хіба спро­даю і коні, і во­ли, й во­зи, і яр­ма, й за­но­зи, та й то не ви­бе­ру п'ять ти­сяч. Ко­ли хо­че бра­ти Ва­тю, то не­хай бе­ре з дво­ма ти­ся­ча­ми!
- Я вже ба­чу, що так він її не візьме. Ва­тя йо­му спо­до­ба­лась, але гроші ще більше йо­му спо­добні, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.
Довго хо­див по світлиці о. Ар­темій, за­ду­ма­ний та сер­ди­тий. Са­мо­любст­во йо­го бу­ло зо­бид­же­не. Він ви­га­ду­вав, як би до­пек­ти пи­са­реві й од­дя­чить та да­ти здачі за свою оби­ду.
- Я на йо­го на­пи­шу ми­ро­во­му по­се­ред­ни­кові! Я йо­го під суд од­дам! Це ж крутіяка, це ж ха­бар­ник, це ж злодій, яких і на світі ма­ло! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, ма­ха­ючи ру­ка­ми.
- Е! цього не ро­би. бо це все те­бе скомп­ромітує. Ми тільки по­чу­ли за йо­го до­маш­ню роз­мо­ву, - зас­по­ко­юва­ла йо­го Су­са­на Уласівна, зро­ду помірко­ва­на й роз­суд­ли­ва, - підож­ди лиш, що далі бу­де, та тоді вже й по­ба­чи­мо, що ро­би­ти, що діять. Во­ни усі зо­би­ди­лись, що ми їх привіта­ли хо­лод­но, що я їм буч­ної ве­чері не пос­та­чи­ла.
- А я ж для то­го па­ни­ча вдосвіта й по ви­но їздив до Кор­су­ня, жидів пос­тя­гав з бе­бехів. А він…
- То що ж, що їздив. Мо­же, ще раз поїдеш для ко­гось іншо­го, - вмов­ля­ла по­мир­ли­ва Су­са­на Уласівна.
- Ні, так не мож­на по­ки­нуть діла! Ні! Хоч дам йо­му зна­ти, що й ми знаємо, як во­ни нас су­дять та гу­дять. На­пи­шу до йо­го лис­та й на­тяк­ну, не­хай бу­де обачнішим. Най­мич­ки ж чу­ли, як во­ни нас су­дять? Во­ни ж роз­не­суть по всьому селі, про нас піде по­го­лос­ка, по­говір.
Роздратований тим, що вте­ряв зя­тя, і тим, що пи­сар з жінкою об­го­во­рю­ють йо­го, о. Ар­темій цілий ра­нок був сер­ди­тий. Йо­му схотіло­ся їсти, а са­мо­вар був не­го­то­вий. Най­мич­ка опізни­лась з са­мо­ва­ром. О. Ар­темій побіг до пе­карні, ви­ла­яв най­мич­ку. Най­мич­ка з пе­ре­ля­ку вхо­пи­ла са­мо­вар і побігла з ним в сто­ло­ву. Ком­фор­ка й пок­риш­ка злетіли з са­мо­ва­ра й бряз­ну­ли об підло­гу. Це ще гірше розд­ра­ту­ва­ло нер­во­во­го о. Ар­темія.
На столі ва­ляв­ся ніж. Ва­тя за­бу­лась схо­вать йо­го в ша­фу.
- Чого це тут ніж ле­жить!? - крик­нув о. Ар­темій. - І чом ви не кла­де­те ножів на своє місце?
Він вхо­пив но­жа, мов сво­го во­ро­га, поніс до ша­фи й ткнув йо­го на по­лич­ку. На верхній по­лиці сто­яла тарілка з пок­ра­яною па­ля­ни­цею. Він за­че­пив тарілку, і тарілка бряз­ну­ла об підло­гу й роз­би­лась на дріб'язки. Шмат­ки й скиб­ки па­ля­ниці роз­си­па­лись.
- І нас­тав­ля­ють же, гос­по­ди, оцих тарілок з са­мо­го краєчку! Хто це пос­та­вив тарілку з краєчку та й не за­су­нув на по­ли­цю? - кри­чав сер­ди­то о. Ар­темій.
- Та годі вже тобі! Сідай ли­шень за стіл та мерщій пий чай, бо ти го­лод­ний, - го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна.
О. Ар­темій зібрав че­реп­ки, одніс до пе­карні й швир­го­нув їх до по­ро­га. Йо­му зда­ло­ся, що він ніби шпур­ляє ті че­реп­ки або на пи­са­ря, або на пи­сар­шу. Він вер­нув­ся в сто­ло­ву й виніс на тарілці шма­ток са­ла. Одрізав­ши пів чет­вер­ти­ни од шмат­ка са­ла о. Ар­темій по­чав їсти йо­го з хлібом. Ко­ли гля­не він у вікно, по дворі хо­дять те­ля­та.
- Ой бо­же мій! хтось те­ля­та ви­пус­тив! І хто то ви­пус­тив те­ля­та з хліва? Ой ли­шеч­ко! Ще поз­лу­ча­ються з ко­ро­ва­ми та вис­суть їх! - крик­нув о. Ар­темій.
Він схо­пив­ся з місця й про­жо­гом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.
- Та годі вже тобі гур­котіть! Сідай та пий чай! Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Го­ре мені з та­кою лю­ди­ною! - го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна, біжа­чи за о. Ар­темієм.
- Омельку! Кар­пе! Де це в не­чис­то­го подіва­лись ті най­ми­ти? За­женіть те­ля­та в хлів! - кри­чав о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку в од­но­му каф­тані.
Але ні Омелька, ні Кар­па не бу­ло на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Кар­по не обізва­лись. О. Ар­темій вхо­пив ло­ма­ку й хотів бігти за­га­нять те­ля­та. Жінка вхо­пи­ла йо­го за ру­ку.
- Одже ще зас­ту­диш­ся! Геть по­кинь оту ло­ма­ку та йди до ха­ти! Чи то ж го­диться бла­го­чин­но­му га­няться з ло­ма­кою за те­ля­та­ми? - крик­ну­ла во­на на чо­ловіка й по­тяг­ла йо­го за ру­ку в при­хо­жу. - Піду пош­лю най­мич­ку, то й по­за­га­няє те­ля­та й без те­бе, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.
- А бо­же мій ми­лос­ти­вий! Скрізь не­по­ря­док, не­лад. І най­ми­ти десь по­роз­хо­ди­лись, і те­ля­та по­роз­хо­ди­лись, - бідкав­ся о. Ар­темій.